Читати книгу - "Американські боги"

— Ти була тут весь час, у всіх під носом... — звернувся Тінь до трупа Елісон Мак-Ґоверн. — Усі, хто переїздив через міст, бачили тебе. Усі, хто минав це місто, дивилися на тебе. Зимові рибалки ходили повз тебе щодня. І ніхто не знав...

А тоді він усвідомив, наскільки тупою була ця думка.

Хтось знав.

Хтось її сюди заховав.

Він нахилився до багажника, аби спробувати її витягнути. Зрештою, він її знайшов. Тепер треба було показати її людям. Напевно, нахилившись, він занадто сперся на машину. Напевно це стало причиною.

Крига під передніми колесами стала кришитися: може, Тінь прискорив її скресання. А може, ні. Чортопхайка занурилася передом у темну озерну воду на добрячих півметра. Крізь відчинені водійські двері в машину стала натікати вода. Довкола кісточок Тіневих ніг захлюпало — хоч там, де він стояв, лід і досі був досить твердим. Він тривожно роззирнувся, міркуючи, як звідси вибратися... аж стало надто пізно, крига під ним розламалася, його кинуло на машину і на мертву дівчинку в багажнику. Тепер під воду потягнуло і задню частину чортопхайки, а Тінь разом з нею пішов на дно, у темні озерні води. Було десять по дев’ятій ранку двадцять третього березня.

Він глибоко вдихнув, перш ніж його занурило під воду, заплющив очі — але його вдарило об холод, немов об стіну, і геть вибило з нього дух.

Він занурювався глибше і глибше в каламутну крижану воду. Машина затягувала його в чорторий.

Тінь був під озером, у темряві, у холоді, його тягнуло вниз: тягнув одяг, рукавиці і черевики. Він втрапив у пастку власного пуховика, який заплутав його рухи і став куди важчим і розмоклішим, ніж пасувало б пуховику.

Він і далі падав. Спробував відштовхнутися від чортопхайки, але та тягнула його за собою. Тоді почувся хрускіт — Тінь не почув його, а відчув усім тілом — ліву ногу затягло під машину і притисло до дна. Тінь охопила паніка.

Він розплющив очі.

Він знав, що тут темно. Тут мало б бути надто темно, аби розгледіти хоч щось, але він бачив усе. Він бачив, як бліде обличчя Елісон Мак-Ґоверн витріщалося на нього з відкритого багажника. Він бачив і інші машини: чортопхайки минулих років, поїдені іржею розвалюхи, напівпоховані озерним намулом. Цікаво, що вони витягали на лід раніше, подумалося Тіні, до того, як з’явилися машини?

Він не мав жодних сумнівів у тому, що в багажнику кожної машини лежить по мертвій дитині. Їх тут були десятки. Кожну виносили на лід, перед очі цілого світу, та й так вони стояли собі усю холодну зиму. І кожна дитина йшла на дно озера, під крижану воду, коли наставав кінець зимі.

Тут вони знайшли спочинок: Леммі Хаутала і Джессі Ловат. Сенді Ольсен і Джо Мінг. Сара Ліндквіст. І всі інші. Тут, у тиші і темряві.

Він засмикав ногою. Вона міцно застрягла, тим часом тиск у легенях посилювався. Вуха жахливо, нестерпно, колюче боліли. Він повільно видихнув, і повітря забулькотіло повз його обличчя.

Дуже скоро, подумалось йому, мені доведеться вдихнути. Я просто захлинуся.

Він сягнув донизу, обіруч вхопився за бампер чортопхайки і з усієї сили наліг на нього. Нічого не трапилося.

Це тільки шкаралупка автівки, сказав він собі. Мотор вийняли. А він в машині найважчий. Ти зможеш. Штовхай.

І він штовхав.

Нестерпно повільно, сантиметр за сантиметром, машина ковзнула намулом, і Тінь зміг витягнути ногу з грязюки під автівкою. Відштовхнувся і спробував виплисти з холодної озерної води, але з місця не зрушив. Пуховик. Застрягло чи зачепилось за щось. Тінь витяг руки, потягнув занімілими пальцями за примерзлу блискавку. Потягнув з двох боків від неї, і відчув, як пуховик послабив тиск. Він поспіхом вивільнився з його обіймів і знову відштовхнувся геть від машини.

Він відчував, що ніби й рухається, але не розумів, чи догори. Він заплутався, де верх, де низ, він почав задихатися, у грудях закололо, голова нестерпно заболіла, і він був упевнений, що зараз йому доведеться вдихнути, доведеться ковтати крижану воду, доведеться померти. А тоді він вдарився головою об щось тверде.

Крига. Його виштовхнуло до криги на поверхні озера. Він бив по ній кулаками, але вже не мав сили в руках, не мав на що спертися, не мав чим ударити. Світ розчинився в холодній темряві під озером. Не залишилось нічого, крім холоду.

Це просто смішно, подумав Тінь. А тоді подумав і згадав, що може, як у якомусь старому фільмі з Тоні Кьортісом, який він бачив в дитинстві, перевернутись на спину, притиснутись до льоду обличчям і відшукати трохи повітря, щоб мати чим дихати: десь там мало бути повітря... але він просто дрейфував, замерзав. Він не міг поворушити й пальцем, навіть якби від цього залежало його життя. А воно дійсно залежало від цього.

Тепер холод став стерпним. Стало тепло. Ось так, подумав він, я і помираю. Цього разу він відчув гнів, глибоку лють, і цей гнів спонукав задубілі, застиглі м’язи заворушитися, хоч Тінь думав, що вони застигли навіки.

Він натиснув рукою вгору і відчув, як та проломила кригу і піднялася в повітря. Він спробував схопитися і усвідомив, що чиясь іще рука вхопила його і тягне.

Він стукнувся об лід маківкою, обдер об нього обличчя, а потім зрозумів, що його витягують через ополонку. Він зміг вдихнути повітря, і на якусь мить єдине, що він взагалі міг робити — це дихати, блимати, відчувати, як чорна озерна вода витікає з його рота і ніздрів. Він не бачив нічого, крім сліпучого денного світла, якихось силуетів, і того, що хтось тягне його, видобуває з води, щось каже про те, що він мало не замерз до смерті, тому, ну ж бо, чоловіче добрий, відштовхуйтеся, і Тінь заборсався і засмикався, як тюлень, що вилазить на берег. Його трусило і теліпало, він кашляв.

Тінь жадібно хапав повітря, розпластавшись на потрісканому льоду. Цей лід також скоро розтане, не можна залишатися. Але піднятися він був не в змозі. Думки сочилися дуже повільно, ніби сироп.

— Усе добре, — намагався він сказати. — Залиште мене, я далі сам.

Але слова застрягли в горлянці, а світ навколо заповільнився.

Він просто мав відпочити якусь часинку, це було все, що треба... Просто відпочити, тоді він устане і піде собі, бо ж ясно, що він