Читати книгу - "Вафельне серце"

Лена розсміялася й постукала себе по гіпсі.

— А ти, Трілле, часом не хочеш упасти зі Шпиля, га?

Я усміхнувся, але не сказав нічого. Насправді Лена, певно, не розуміла, як я боявся її втратити, коли вона звалилася зі Шпиля. До самого низу. Я навіть не зважився їй цього сказати. Та, лягаючи увечері спати, я не міг відігнати такої собі невеселої думки: навряд чи Лена боялася б так за мене, якби то я сидів на тому виступі.

Ленин удap

Одного дня ні з того ні з сього навідався Ісак, хоч ніхто й не хворів. Він завернув свого мотоцикла на подвір’я. Ми з Леною грали в крокет. Лена так розгубилася, що загилила кулю в живопліт. Вона так робить, коли нетямиться з люті.

— Мені нема чого святкувати, — суворо мовила вона Ісакові.

Здавалось, Ісакові сподобалось, що Лена нічого не святкувала. Мабуть, це трохи незвично, сказав він, але дуже добре. І похвалився, що привіз деталь до того напівмотоцикла, що стоїть у пральні.

— Мами ще немає вдома. Вона її замовляла? — скептично спитала Лена.

— Ні, це сюрприз, — відповів Ісак.

Вигляд у нього був збентежений і схвильований. Напевно, у мене також був би такий самий, якби я з’явився несподівано і перше, що побачив, то Лену з крокетним молотком.

— Якщо хочете, пограйте з нами, поки вона прийде, — бовкнув я, випередивши Лену.

Ісак залюбки згодився. Лена на мить заціпеніла, а тоді я побачив, як вона пішла до живоплоту по кулю.

— Що ж, тепер нам треба починати заново! — задоволено промимрила вона, дістаючи рукою кулю.

Відтоді Ісак навідувався часто. Напівмотоцикл у Лениній пральні став урешті-решт схожий на цілий. Перші тижні Лена нічого не говорила про гостя. Мовби його для неї не існувало. Та одного дня, коли ми сиділи на туї й дивились, як він із її мамою саджає в квітнику ялинку, Лена сказала:

— Він не любить вареної капусти.

Я трохи прогнувся, щоб краще було видно між гілками.

— Чого ти, Лено, вчепилася в ту капусту?

Лена знизала плечима. Я помітив на її обличчі неабияку задуму.

— Тоді що вони ще вживають, Трілле, га?

Тієї миті я щось нічого не міг згадати, мабуть, мене трохи мучило нечисте сумління щодо тата.

— Наш тато ще їсть варену моркву, — зрештою сказав я, аби не мовчати.

Ісак також їв моркву, сяючи від радості, повідомила наступного дня Лена. До того ж вона змусила його з'їсти ще й свою порцію. Дідусь розсміявся й мовив: «бідолашний хлопчина». І Лена знов побігла до себе, бо той «бідолашний хлопчина» досі там гостював. Я дивився їй услід, поки вона зникла в дірці живоплоту.

— Мабуть, Лені більше подобається проводити час із Ісаком, аніж зі мною, — сказав я дідусеві.

Він сидів собі, намагаючись заштопати дірку в шкарпетці. Коли дідусь вдіває на носа окуляри, він скидається на сову.

— Добре, що в Лени є Ісак! Охо-хо! А ти мусиш терпіти, Тріллуню.

— Атож, — трохи подумавши, погодився я.

Дідусь, як правило, має слушність.

Хтозна, чи то сталося завдяки моркві, але тепер Лена кожного дня так раділа, що мені здавалося, ніби по сусідству живе якийсь метелик. Це дивно для того, хто до такого не звик.

Та ось раптом у середу, наприкінці листопада, вона знов стала така, як і була. Тільки набагато лютіша. Я помітив це відразу, коли ми здибалися по дорозі в школу. Вона не привіталася. А це нічого доброго не віщувало. Хоча непогано бачити її знов колишньою. Це набагато нормальніше. Я нічого не сказав. То було б нерозумно. Нікому не варто озиватися до Лени й словом, коли вона не в гуморі. Але Кай-Томмі усе-таки озвався. Як завжди. І цього разу пошкодував.

То сталося на великій перерві. Більшість із нас закінчили їсти й вийшли надвір. Пані Еллісів сиділа спереду біля кафедри й щось писала. Коли Лена минала Кая-Томмі, він сказав так тихо, щоб не почула пані Еллісів:

— Ох, і добре було б у цьому класі без дівчат!

Лена розвернулася. Я відчув, як у мене по спині забігали мурашки. Решта хлопців також помітили: щось має статися, бо раптом усі витріщилися на Лену й Кая-Томмі. Лена стояла худенька, як тріска, з перекошеними мишачими хвостиками на голові, й була така розлючена, що я затамував подих.

— Якщо ти скажеш це ще раз, то я так тебе угрію, що опинишся в дідька на рогах, — засичала вона.

Кай-Томмі єхидно всміхнувся і, нахилившись трохи ближче, сказав:

— Ох, і добре було б у цьому класі без дівчат!

І тоді повітря струснуло від удару. Лена Лід, мій найкращий друг і сусідка, зацідила Каю-Томмі в обличчя так, що він, вигнувшись дугою, полетів до кафедри, де сиділа пані Еллісів. То було, як у кіно. Достеменно, як у кіно, що я вже бачив, хоч воно все-таки було заборонено дітям до п’ятнадцяти років. І там діялося те, що зробила Лена. Вона вгатила рукою, з якої недавно зняли гіпс, і про той удар гомоніли потім ще багато тижнів.

Окрім стогону Кая-Томмі, що долинав із підлоги, ми більш нічого не чули. Бо всі були шоковані, пані Еллісів також. Утім, то й не дивно — цей учень мало не звалився їй на голову. Та тільки-но Лена рушила до дверей, щоб вийти з класу, наша вчителька крикнула сердитим тоном:

— Лено Лід, ти куди?

Лена обернулася й подивилась на пані Еллісів.

— Я йду в кабінет директора, — відповіла вона.

Коли ми того дня пленталися додому, Лена була згодна з тим прочуханом, що отримала, але вибачення в Кая-Томмі не попросила. Зате я вибачилась перед директором, сказала вона, і цього вистачить із головою. У неї під курткою в руці була схована записка для мами.

— Усі страшенно раді, що ти в нашому класі, Лено. Для всіх ти найхоробріша дівчина в школі. Вони самі це казали, — заторохтів я.

Це була щира правда. Всі хлопці гарно відгукувалися того дня про Лену.

— Однак це не має значення, — зажурено мовила Лена.

— Що ти хочеш цим сказати?

На це Лена нічого не відповіла.

Прийшовши додому, ми побачили там Ісака. То було добре, бо в Лени дуже боліла рука.

— У нього така тверда пика, в того Кая-Томмі, — пояснила вона, простягаючи Ісакові записку.

Він передав її Лениній