Читати книгу - "Поштова лихоманка"

— Чому? — не зрозумів Шеляг. 

Якусь мить пан Емері дивився в нікуди. 

— Бо... тоді вони зможуть доставляти повідомлення в темний час доби? — сказав він. 

— Непогано, — промимрив той, хто розбирав барабан. 

— А, це може придатися рятувальникам, розумію, — сказав Шеляг. — Але не розумію, як вони перевершать семафорні вежі. 

— Це ми й хочемо з’ясувати, — сказав Вінтон. 

— Але ми будемо дуже вдячні, якщо ви нікому про це не скажете, — поквапливо вставив Карлтон. — Ось ваші три долари, пане Шеляг... Ми не хочемо, щоб хтось вкрав нашу ідею, розумієте. 

— Ні пари з вуст, хлопці, — запевнив Шеляг. — За це не хвилюйтеся. На Шеляга ви можете покластися.  

Карлтон уже відчиняв двері. 

— Ми знаємо, що можемо. На все добре, пане Шеляг. 

Йдучи дахом, Шеляг почув, як позаду грюкнули, зачиняючись, двері. В голуб’ятні, здається, почалася якась суперечка; він ще почув, як хтось вигукнув: «Навіщо ти взяв і сказав йому це?». 

Було трохи образливо, що хтось вважає його не вартим довіри. З полегшенням спускаючись довгими сходами, Шеляг роздумував, чи не варто вказати хлопцям, що дятли вночі не літають. Дивовижно, що такі тямущі хлопці не помітили такої вади свого плану. Він вирішив, що все-таки вони трохи наївні. 

На сотню футів нижче, і за чверть милі вбік (як літає дятел при денному світлі), Мокр ішов шляхом долі. Наразі він вів його через район, що був на самому дні за будь-яким показником, які враховують при купівлі нерухомості. Графіті та сміття були тут повсюди. Ні, коли на те пішло, вони були по всьому місту, але в інших районах сміття було якіснішим, а графіті містили менше помилок. А тут уся місцевість наче чекала якоїсь значної події на кшталт нищівної пожежі. 

А потім він побачив. Це була одна з тих маленьких крамничок, які вивішують плакати на кшталт «Гігантський Загальний Розпродаж!!!» і торгують виробами крихітних домашніх підприємств, виробами, термін придатності яких вимірюється днями й серед яких нормою є шкарпетки з двома п’ятками, колготки з трьома штанинами та сорочки з одним рукавом чотири фути завдовжки. Вікно було забито, але над ним, ледь помітні під плетивом графіті, виднілися слова: «Траст ґолемів».  

Мокр штовхнув двері. Під його ногами захрустіло скло. 

Раптом пролунав голос: 

— Тримайте руки на виду, шановний! 

Він обережно підняв руки, щосили вдивляючись в морок. У мороці явно спостерігався арбалет, який тримала розпливчаста постать. Крихти світла, які зуміли-таки проскочити крізь щілини у стінах, поблискували на вістрі стріли. 

— Ох, — сказав голос у мороці з такими інтонаціями, ніби той факт, що вагомих підстав когось підстрелити немає, дещо дратував. — Все гаразд. Минулої ночі в нас були візитери.  

— Вікно? — спитав Мокр. 

— Це повторюється приблизно щомісяця. Я саме все це підмітала, — черкнув сірник, загорілася лампа. — Зазвичай на самих ґолемів вони не нападають — принаймні не зараз, коли навколо стільки вільних ґолемів. А от скло здачі не дасть. 

Ґніт у лампі, очевидно, підкрутили для яскравішого вогню, бо раптом стало видно високу молоду жінку в обтислому сірому вовняному платті, з вугільно-чорним волоссям, зачесаним так щільно, що воно видавалося наклеєним, і зав’язаним на потилиці в тугий-тугий клубок. Її очі були дещо почервонілими, наштовхуючи на підозри, що недавно вона плакала.  

— Вам пощастило, що ви мене застали, — сказала вона. — Я тільки зазирнула пересвідчитися, чи звідси нічого не вкрали. Ви продавати чи винаймати? Можете опустити руки, — додала вона, кладучи арбалета на прилавок. 

— Продавати чи винаймати? — перепитав Мокр, обережно опускаючи руки. 

— Ґолема, — пояснила вона типовим «тоном-для-тупих». — Ми — Траст ґо-лемів. Ми купуємо або здаємо внайми ґо-лемів. Ви хочете продати ґо-лема чи винайняти ґо-лема? 

— Ні те, ні те, — сказав Мокр. — Я вже маю ґо-лема. Я маю на увазі, він на мене пра-цює.  

— Справді? А де? — зацікавилася жінка. — І, думаю, ми можемо розмовляти не так повільно. 

— На Головному поштамті. 

— О, Помпа-19, — сказала жінка. — Він казав, що влаштувався на державну службу. 

— Ми називаємо його паном Помпою, — повчально зауважив Мокр. 

— Справді? І маєте чудове тепле відчуття благодіяння, коли так робите? 

— Даруйте? Що? — перепитав спантеличений Мокр. 

Він не був упевнений, чи вона не кпинить із нього під прикриттям суворого виразу обличчя.  

Жінка зітхнула. 

— Вибачте, я зранку сьогодні трохи різкувата. Як тут не стати різкуватою, коли тобі на робочий стіл цеглина падає. Обмежмось тим, що вони бачать світ не так, як ми, гаразд? Вони мають почуття — на свій манер, але не схожі на наші. Менше з тим... Чим можу допомогти, пане...? 

— Фон Губперук, — сказав Мокр і, щоб одразу проминути найгірше, додав: — Мокр фон Губперук.  

Одначе жінка навіть не всміхнулася. 

— Губперук, містечко в Близькому Убервальді, — промовила вона, взяла з купи скляних скалок і уламків на своєму столі цеглину, критично її оглянула і, обернувшись до старовинної картотечної шафи за своєю спиною, поклала її в комірку під літерою «Ц». — Головні статті експорту: звісно ж, знамениті місцеві собаки, а на другому місці — пиво, за винятком двох тижнів Сектоберфесту, коли містечко експортує... вживане пиво, можна так сказати? 

— Не знаю. Ми поїхали звідти, коли я був ще малим, — сказав Мокр. — Мені завжди здавалося, що це просто таке собі кумедне ім’я. 

— За нагоди спробуйте взяти ім’я Коханна Краса Любесерце, — сказала жінка. 

— А. От це не кумедне ім’я, — сказав Мокр.  

— Так отож, — погодилася Коханна Краса Любесерце. — Втім, у мене почуття гумору все одно вже зникло. Гаразд, тепер, коли ми ознайомилися з рисами характерів одне одного, що конкретно вам потрібно? 

— Розумієте, Ветінарі, так би мовити, нав’язав мені пана... Помпу-19 в ролі... в ролі помічника, але я не знаю, як поводитися... — Мокр спробував вловити в погляді співрозмовниці який-небудь натяк на політкоректний термін і зважився: — ...з ним. 

— Гм? Та просто нормально поводьтеся. 

— Нормально з погляду людської істоти чи нормально з погляду глиняного створіння з вогнем усередині?  

На неабиякий подив Мокра, Коханна Краса Любесерце вийняла з шухлядки столу пачку сигарет і припалила одну з них. Неправильно зрозумівши вираз його обличчя, вона простягнула пачку йому. 

— Ні, дякую, — промовив він, і заперечно змахнув рукою.  

Якщо не зважати на кілька випадків, коли йому траплялося зустріти яку-небудь стареньку пані з люлькою, він ще ніколи не бачив, щоб жінки курили. Це було... у дивний спосіб привабливим, особливо тому, що вона, як дуже швидко стало помітно, курила неначе з відразою: затягувалася й негайно видихала дим. 

— Вам це в’їдається в печінку, авжеж? — сказала вона. 

Коли панна Любесерце не затягувалася, вона тримала сигарету на рівні плеча, вперши лікоть лівої руки в долоню правої. Загалом Коханна Краса Любесерце справляла враження жінки, по маківку сповненої заледве стримуваного гніву.  

— Так! Тобто... — почав Мокр. 

— Ха! Це геть як Комітет «Рівність Зросту», з усіма їхніми зверхньо-поблажливими балачками про права ґномів та про те,