Читати книгу - "Вирок Бойового Мага, Andrii Noshchenko"

Глава шістнадцята. 

Це було неочікувано. Хоч вона і непогана дівчина, навіть по людським міркам, але я був не певен, що представник раси демонів не помре у світі людей як люди помирають у світі демонів. 
    ⁃    Хруда, не те, що я проти, але я не певен, що демон зможе вижити нагорі. Можливо, що те середовище швидко тебе вбʼє. 
    ⁃    Я знаю. Але, можливо то мій єдиний шанс. До того ж у вас тепер є це. - вона пальцем вказала на мішечок на моєму поясі. 
Використати мішечок для монстрів, для зберігання демона? Теоретично, таке могло спрацювати. 
    ⁃    Якщо ти так вирішила, то давай спробуємо. Як ним користуватися? 
    ⁃    Просто побажайте, щоб я опинилася всередині. 
    ⁃    Гаразд. 
Відгукнувшись на мої бажання, мішечок дрібно затремтів і втягнув у себе Хруду. Я зазирнув усередину, де побачив мініатюру демонесу. 
    ⁃    Ти як там? 
    ⁃    Досить непогано, але зовсім порожньо. 
Я випустив її на волю. 
    ⁃    Що ж, жити ти там зможеш деякий час, а зручностей я тобі додам. 
Я швидко почав витягати зі свого сховища плетені меблі, котрі купував з принцесою ще в Західній Імперії, а також солідні запаси провізії. Склавши усе це у окремий перстень сховище швидко навчив Хруду ним користуватися.  
    ⁃    То що, нам вже час. Я не знаю, як скоро зможу випустити тебе, адже скоріш за все, буде багато бійок, варто мені зʼявитися нагорі. 
    ⁃    Головне, щоб ви узагалі про мене не забули, пане Аней! - сміючись сказала вона, ховаючись у мішок. 
Я ошкірився. Краще б ти молилася своїм демонічним богам, щоб Білі Близнюки мені голову не одірвали, бо буде тобі зовсім кепсько. Я активував сьоме коло магії та почав серію телепортацій у бік провалу світу. Дорогою, демони підіймали голову до неба, не розуміючи звідки узявся грім без жодної хмаринки. 
Над мембраною переходу між світами, у невагомості, висіло два нових тіла Богів Війни. І місяця не минуло, а їх вже двоє… Чортові вилупки, треба це припинити. Я притягнув тіла аурою до себе та прибрав до сховища. У мене виникла ідея, як можна відігнати майбутніх жертв від провалу світу. Я активував восьме коло магії, та почав активно нищити мембрану закляттям восьмого кола. Деякий час вона швидко відновлювалась, але згодом, коли кількість отворів перейшло якесь критичне значення, перестала, звисаючи подраними клаптями у бік світу людей. 
Звичайно, колись вона усе одно відновиться, та я сподівався, що цей час настане якомога пізніше. Підставивши наостанок своє обличчя під промені великого помаранчевого сонця, я глибоко вдихнув і телепортувався на той бік пролому. 
Знову клятий туман. Добре памʼятаючи його властивості, я не став зволікати, а піднявся на кількасот метрів угору, почав серію коротких, адже не бачив далі аніж на кількасот метрів, телепортацій, подалі від пролому. Здається мені довелося зробити їх кілька тисяч, перш ніж туман став менш густим, і я повірив, що вихід зовсім близько. А то вже думав, що колами тут блукаю. 
Коли я нарешті вирвався з цієї пастки, то потрапив під рідкий дощ, що дріботів з важких темних хмар. Я розповсюдив відчуття якнайдалі, щоб визначити, чи немає засідки церковників. Не знайшовши нічого підозрілого, рушив уперед, до маленького містечка у кількох десятках кілометрів від мене. Щоб не привертати увагу, піднявся у хмари - адже ніхто не подумає зайвого, почувши грім під час дощу. 
Містечко і справді було невелике, тисяч на пʼятдесят мешканців, і швидше нагадувало військову базу великою кількістю Бойових Майстрів і Бойових Предків закутих у броню. Показавши срібну табличку торгової гільдії на воротах я без зволікань попав у місто, котре наче завмерло через негоду надворі. Але різноманітні ресторани працювали на повну потужність, то я легко визначив по скупченням аур. 
Вибір я мав невеликий, тож зайшов до одного, де було не дуже людно, щоб повечеряти і, можливо, розпитати за новини останнього місяця. Хотілося б знати про останні дії церкви після тої гонитви, що вони влаштували за мною. 
    ⁃    Доброго вечора, мені легких закусок і кілька хвилин вашого часу. 
Сказав я до офіціанта, сідаючи за вільний столик і поклавши на нього золоту монету. Очі молодого хлопця зблиснули. 
    ⁃    Секунду, пане! Зараз усе буде! 
Він швидко побіг у бік кухні, а я сів роздивитися нечисленних гостей закладу. Усе ті ж Бойові Майстри та парочка Бойових Предків сиділи за столами та щось жваво обговорювали. Через те, що вони навіть не намагалися поставити захист, я мимоволі усе то чув. 
Загалом мова йшла про мене. Їх, як виявилось, кілька тисяч, котрих церква загнала сюди, аби вони пильнували, чи не вирвусь я з пастки провалу світу. 
    ⁃    Ну що за ідіоти! - гримав оди з них, Бойовий Предок у дорогому обладунку шостого класу - за сотні років ще жоден не вийшов звідти, а нам тепер тут стовбичити невідомо скільки! До смерті тут маємо бути? 
    ⁃    Точно-точно, - підтримали інші - синод зовсім глузд зо страху втратив! 
    ⁃    А якщо той скажений і справді вирветься, то що ми зробимо? 
    ⁃    Гниємо у цій дірі лише! 
    ⁃    Що, самий розумний? 
    ⁃    То спробуй піти без дозволу, далеко зайдеш? 
Насправді, ідея церковників не була ідіотською. Так, при спробі затримати Бога Війни такий дрібʼязок моментально б загинув, але, якщо такі загони у кожному місті навколо провалу світу, то буде легко визначити напрям руху втікача. А потім, зібравши необхідні сили, влаштувати погоню як минулого разу. Я ошкірився. Старі вилупки самі не захотіли чатувати, щоб не здохнути. 
    ⁃    Ваші закуски, пане! 
Офіціант поставив на стіл тарілку з холодним мʼясним салатом та келих легкого алкоголю, після чого спритно схопив золоту монету. 
    ⁃    Розкажеш, що тут відбувається, бо я так розумію, що усі ваші гості, як і я, не місцеві? 
    ⁃    Ви маєте рацію, пане! Їх направила сюди церква, аби захистити наше місто від скаженого Бога Війни Анея. Він зараз десь у провалі світу, але хто знає…
    ⁃    Той скажений хоче зруйнувати ваше місто? На то є причина? 
Здається, це питання зламало йому мізки, адже причини він не знав. 
    ⁃    Кажуть, що він просто нищить міста своїм шляхом. Дурному ж причина не потрібна, вірно я кажу? 
    ⁃    Ага ж … Іще хотів спитати. Я у ваше місто прийшов, бо чув, що поруч бачили богиню Білих Близнюків. Це правда? Я хотів би її побачити…
    ⁃    Ой, що ви, пане, то ж було пару років тому! І чому ви не пішли тоді до столиці Центральної Імперії? Вони там обидва були два тижні тому! 
    ⁃    Справді? Там щось сталося? 
    ⁃    А ви не чули? Та з якої ж ви діри, пане? Наші Боги стратили у столиці  чотирьох заколотників, посібників того скаженого Анея! 
У мені щось обірвалося. 
    ⁃    Повтори…
    ⁃    Розумієте, Аней діяв не один, з ним у групі був якийсь старий Предок, магеса, звіролюд та торгаш маріонетками.  Ви уявляєте…
Далі я його вже не чув. Пульс гримів у вухах наче набат. Мія… Бум! Крук… Бум! Тот… Бум! Суі… Бум! Невже… невже їх більше нема?! І доки я мов щур ховався у світі демонів, Білі Близнюки їх вбивали! Який же я жалюгідний… Мої дії, лише мої призвели до їх смерті. Бум! Це огидно, це несправедливо! 
Багряно-чорний туман жаги крові мимо моєї волі почав сочитися з кожної пори моєї шкіри, опускаючись униз і розтікаючись в усі баки.  Люди у ресторані падали на підлогу і намагалися самі роздерти собі горлянки. У багатьох із них потекла кров з очей та вух, коли вони билися у корчах від жаху. 
Майже втративши над собою контроль, я злетів у небо прямо крізь стелю, вщент зруйнувавши триповерхову будівлю, у якій був розташований ресторан. Дощ надворі пустився ще дужче, та його краплі не могли мене досягти, випаровуючись у повітрі під тиском розпеченої аури. 
У грудях, під серцем, зажевріла чорна стальна крапля. Її прорізали своїм світлом десятки тонких золотих жилок. Жага крові ніяк не заспокоювалась, навпаки, тонкі її язики почали розтікатися вулицями міста. 
    ⁃    Хаааааа. - видихнув я чорну пару з легень. 
Світ в моїх очах змінився. Я наче через червоний фільтр дивився на місто. Вбити! Я маю їх усіх вбити! Залишки мого «Я», закуті у ланцюги безумства, змогли сфокусувати мій погляд на храмі Білих Близнюків у кількох кілометрах від мене. Будівлю, разом з усіма церковниками у ній, було стерто з цієї реальності ще до того, як встигли зʼявитися мої яскраво червоні магічні печаті. 
    ⁃    Анеееей! - несамовито кричали люди унизу, щодуху розбігаючись в усі боки, лише щоб подалі від мене. 
Білі Близнюки… Я відчув ще одне місто, де був їх храм, у кількох десятках кілометрів від мене. Дивно, та тепер навіть координати виходу з телепорту не довелось вираховувати - я просто опинився над храмом, зробивши крок. Ще мить - і лише глибока діра на тому місці. Я прислухався. Я чув мільйони, десятки мільйонів монстрів на континенті. Я ошкірив зуби. Моя іскра, вона робила мене наче Богом для них. І тоді ж кожен монстр, чи той, що здихав від старості, чи той, що ще був в утробі, почув наказ, як одкровення Боже - вбивати усіх людей у чорних робах. Усіх, від кого церквою хоч трохи тхне! Не виконати мій наказ вони просто не могли - віднині то був єдиний сенс їх існування. 
Повільно… Це дуже повільно, нищити храми отак один за одним! З мене почали вириватися тисячі золотих нитей, котрі швидко збивались  у клубки мани Бога і розліталися по містам Південної Імперії щоб нищити кожен свій храм Білих Близнюків. Нарешті, покінчивши з цим, моя голова повернулася у бік столиці Південної Імперії. Я потягнув носом повітря. Смердить. Як же смердить тою клятою Церквою! 
На обрії одна за одною почали розгоратися високі фіолетові магічні печаті телепортаційних переходів для бойових кораблів церковників. Хааааа… Я вказав пальцем у той бік, і одна з печаток зникла у велетенському вибуху. Я ошкірився і вказав на іншу, і вже за мить спостерігав, як розлітаються на друзки дошки корабля, перемішані на фарш із тим, що ще донедавна було людьми. Моє закляття нищило частину закляття, від чого і відбувався вибух нестабільної мани. А через те, що їхні закляття телепортації були як мінімум восьмого кола, навіть великі групи магів не змогли б узяти таку її кількість під свій контроль. Вони були приречені, ще коли розгортали сувої для закляття телепортації. 
Як же легко! Я нищив ці кораблі один за одним, доки останню з фіолетових печатей не зникла у велетенському полумʼї вибуху. Місяць тому я тікав, та ледь не помер у сутичці із ними… А зараз вони навіть зрозуміти не встигли, чому здохли. Я перевірив аури на місці вибухів, і не дарма - десь зо три десятки Богів Війни вижили, хоча майже усі були добряче скалічені. 
Я усміхнувся і стрибнув туди, де тільки що вирував океан полумʼя. Як гарно! Десятки  розірваних та обгорілих церковників смерділи до нудоти. Але… Ви здохнете усі! Я випустив маріонеток та наказав притягнути до мене усіх недобитків. І, хоча за звичайних обставин ляльки були слабшими за Богів Війни, та зараз їм було просто полонити закривавлених і переляканих церковників. Вони просто насаджували ледь живих Богів Війни на списи, та несли до мене. 
    ⁃    Де Білі Близнюки? - зашипів я до одного, піднявши його за волосся. 
    ⁃    Демон! Гори в пеклі!
Без зайвих розмов я розчавив йому макітру, адже мав ще зо три десятки таких. Хтось та зізнається. Витерши долоню від залишків мізків об одяг церковника, я наблизився до другого. 
    ⁃    Де Білі Близнюки? 
    ⁃    Вони тебе знайдуть! Вони то…
Другий череп вибухнув у моїй долоні. 
    ⁃    Де Білі Близнюки? - запитав я третього. 
    ⁃    Не знаю! Ніхто з нас не знає! 
    ⁃    Ніхто… Нудно…
Жага крові знов потекла з мене довгими багряно-чорними язиками, обвиваючи ледь живих церковників. Я змусив їх усіх гірко пожаліти, що вони не згоріли чи не були роздерті на шмаття вибухом мани, як їх товариші. Лише жах то розпач лишилися на їх мертвих обличчях. Покінчивши з цими виродками, я помітив, що не звертаючи уваги на мою несамовиту лють, я почав значно краще контролювати себе. 
Раз ці виродки не знали, то… можливо, місцезнаходження Білих Близнюків знає їх втілення? Я зібрав маріонеток і злетів у небо, та знову подивився у бік столиці Південної Імперії. Існувала ймовірність, що втілення буде там. Центральний храм Південної Імперії. Я ошкірився, відчуваючи, як монстри по усьому континенту саме у цей час роздирають усіх церковників, до яких могли дістатися, на шматки та жеруть їх тіла. Я наче своїми зубами відчував, як тріщать їх кістки у зубах тисяч потвор саме зараз. 
Що ж, не годиться Богу монстрів віддавати першість своїм послідовникам. Для мене не існувало більше завеликої відстані для телепорту на цьому континенті. Лише один мій крок розділяв існування та небуття центрального храму Південної Імперії. І я зробив його не зволікаючи. Столиця мирно спала пізньої ночі, коли пролунали перші вибухи мани Бога, котрою я щедро поливав центральний храм. Він був занадто великий, щоб знищити його одним ударом - тож я задіяв усі можливі мені засоби, від закляття інферно, до нищення самого простору, де храм знаходився. Сотні церковників та їх служок борсались у тому пеклі, не маючи жодного шансу на порятунок. 
    ⁃    Близнюки! Срані ви вилупки! То де ви?! Ось він я, ви ж цього хотіли?  
Марно кричав я у чорне грозове небо. Ніхто не відповів і ніхто до мене не спустився, ані втілення, ані самі Білі Близнюки. Ось, значить, як… Вони не могли не знати, що за кілька годин я знищив усю їх церкву у Південній Імперії, їх повітряний флот з десятками кардиналів, а також що мої монстри зараз роздирають на шматки усіх церковників континенту, до яких лише можуть дістатися. Я фізично відчував, як орди потвор штурмом беруть міста і гинуть тисячами, аби лише розірвати горлянки церковникам, що заховалися у храмах. 
    ⁃    Мовчите?!
Востаннє я подивився у чорне небо, перед тим, як телепортуватися у бік Східної Імперії. Я не зупинюсь, доки від вашої церкви і згадки не лишиться на континенті! За кілька кроків я вже стояв над центром Імперії, готуючи новий масований удар по храмам маною Бога. І коли важкі золоті краплі полетіли врізнобіч від мене, несучи смерть, перші промені сонця прорізали темні хмари на сході. Це ваш останній, вилупки, день! 
Очима тисяч монстрів я спостерігав, як вибухають, перетворюючись на прах, храми, у сотнях міст та містечок, але це анітрохи не зменшило моєї люті. Мені були потрібні голови цих псевдо божків, інше не буде мати сенсу. Ще один крок переніс мене до столиці Східної Імперії, на яку я вилив усю лють, та розчарування з того, що Білі Близнюки аж ніяк не реагують на мої дії. 
Я бив і бив закляттями у те місце, де ще недавно знаходився центральний храм Імперії, створивши велетенську вирву, перетворивши на порох навіть найменші уламки фундаментів… Де ж ви, де ж ви, кляті вилупки?! Від думки про Білих Близнюків іскра у моїх грудях жевріла дужче з кожним ударом мого серця, наливаючи моє тіло неймовірною силою та люттю. Так! Я знищу їх, церковників, усіх до одного, а якщо ці двоє вилупків не вилізуть з тої діри, де заховалися, то і цьому континенту не вижити! 
Центральна Імперія! Там, де стратили Мію, Крука, і Суі з Тотом… Від думки про них я чи то закричав, чи то загарчав мов звір, розливаючи навкруги невблаганну жагу крові. Так, вони там, у столиці, теж усі винні! Вони дивилися, як двоє скажених псевдо божків вбивають моїх друзів, і весело улюлюкали, немов то якась вистава. Хоч хтось із них став на їх захист? Хоч хтось відчув у душі несправедливість того паскудства?! 
Ні! Я згадав виставу церковників у Західній Імперії. Тоді натовп лише захоплено кричав… Виродки, вони усі просто виродки, і боги, і люди, а значить… Я подивився набряклими очима на захід і зло ошкірився. Вам подобаються вбивства? Гаразд, сьогодні ви побачите їх досхочу! 
Я злетів високо у небо, відчуваючи, як іскра вже майже шепоче мені «Їх смерть невідворотна! Смерть - то їх доля! Доля - то є невідворотність! Вбий! Вбий! Вбий!!!» Не знаю, чи ті думки і справді були навіяними мені іскрою, чи то вже моя свідомість була настільки скаліченою, але я й справді рушив у Центральну Імперію, щоб нищити її столицю вогнем і мечем. 
Ні, за інші храми Центральної Імперії я теж не забув, спаливши їх маною Бога вщент. Стовпи білого світла, котре неслося у небеса, то тут, то там виникали навколо мене. Я не лишив цілими жодного вівтаря, жодної каплички Білих Близнюків. І врешті-решт, зупинився біля велетенського міста - столиці Центральної Імперії, котру багато хто називав столицею континенту. 
Монстри з усіх усюд, підкоряючись моєму наказу, теж бігли сюди. Вони знали, що робити. Вони хотіли того, що хотів і я… чи то вже я хотів того, що хотіли вони. Я застиг високо у небі і дивився на місто, дивився на головний храм континенту, та на те, як над міськими стінами повільно підіймається захисний бар’єр. 
Я зло ошкірився.