Читати книгу - "Мій коханий хірург , Інна Романова"

Настя Ульянова 
Сьогодні ми пили із колегами з нашого відділення. Всі напилися в мотлох, в мене буквально вливали, можна сказати, але я не сильно чинила опір. Хотілося забутися, таке рідко бувало в моєму житті, але зараз саме той момент. 
Так класно!  
Давно я не напивалася, особливо без Петрошенка під боком. 
Під кінець вечірки до нас під'їхали Олег Юрійович та Олена Володимирівна. 
- Насте, як же ти так набралася? – мене підхопила дружина завідувача Олена Володимирівна. 
- Ой, сама не знаю, але мені тааааак весело!!! - я розсміялася і повисла на ній. Промайнула думка, що завтра буде соромно, але одразу згасла під парами алкоголю. 
Через годину всі почали розходитися, ну і я, відповідно, встала. 
-Насте,  тобі далеко додому? - запитав завідувач. Багато хто вже викликав таксі і поїхав, декого забрали чоловіки/дружини. 
- Дуже далеко, але не переживайте, не така вже я і п'яна, поїду на метро! -  справді, мені вже стало трохи легше, голова не крутиться і стою на ногах.  
На таксі я їхати не могла собі дозволити, за такий кілометраж здеруть шалені гроші, а мені хотілося все ж таки зекономити і переїхати ближче. 
- Ми тебе підвеземо, - запевнила Олена. 
У машині було тепло і затишно, я сиділа на задньому сидінні, і непомітно для себе заснула. 

Розплющую очі і знову заплющую, потім знову... Стоп, чому такий реалістичний сон? 
- Привіт, Настю, - на мене дивиться Роман, у футболці та спортивних штанах. 
Я дивлюсь на всі боки і розумію, що  не вдома. 
- Привіт… – злякано шепочу.– А де це я? У тебе вдома? - поділилася здогадкою і закрила долоньками обличчя. Хоч би це було неправда. 
- Саме так,  - він посміхнувся і встав з краєчку дивана, на якому лежала я. - Мені фактично тебе принесли твої колеги, точніше завідувач. Подзвонив і сказав, що ти внизу в його машині, довелося тебе нести на руках до себе додому, - здається, його ситуація не злила, швидше забавляла. Мені було ніяково, просто хотілося провалитися крізь землю. 
- Чому вони привезли мене до тебе? – я почувала себе невпевнено, сподіваюся, туш не потекла і поводилася адекватно, коли мене несли і після… Боже, як таке могло статися? 
- Запитаєш потім сама. Була перша  година ночі і я вирішив не ставити лишніх  запитань. Чай будеш? – Роман виглядав особливо чарівним у спортивному одязі, таким розслабленим та брутальним одночасно. Красивий чоловік. 
- А де тут ванна кімната? - несміливо запитала, треба все-таки сходити на себе подивитися, сподіваюся, ніякої катастрофи не побачу, а то буду докоряти себе ще років три. 
Роман показав на двері і без слів пішов, мабуть, робити чай. 
Квартира величезна і так схожа на свого господаря – мінімалістичний стиль, все витримано у білому та коричневому тонах. Я спала у вітальні, швидше за все. Так, Настя, бігом у ванну. 
Який жах… І як тепер мені жити? На мене дивилася дівчина з пошарпаним волоссям, що шаленим ореолом обрамляло обличчя, створюючи  вигляд недоглянутого лева. Губи були зі змащеною помадою, а туш створювала ефект панди. 
Швидко змила всю косметику, волосся як могла розчесала руками, подивилася знову в дзеркало - ну вже значно краще, не красуня, але і не лев з пандою  в одному обличчі. 
Вийшла з ванної кімнати і зловила погляд Романа. Він сидів у кріслі, поруч із диваном, з чашкою в руці, на столі чекав мій гарячий чай. 
- Так значно краще,  - відпустив коментар лікар. - Насте, зараз майже три години ночі, тобі завтра на зміну? – він у цій обстановці нагадував кота, весь розслаблений і самовдоволений, тоді як я була ніби на голках, пощастило людині з самовладанням у житті. 
- Завтра вихідна. На зміну післязавтра вранці. А тобі? - навіщось додала. 
- Аналогічно,  - почула лаконічну відповідь.  - Слухай, пішли спати. Я пропоную вільну кімнату до ранку. Чи ти хочеш додому? - він почав позіхати, демонстративно, щоб вирішувала швидше. 
Я задумалась… 
З одного боку, правильно було б поїхати, але... Ми ж  так давно не бачилися, я скучила і навіть  замученою і посеред ночі,  отримую задоволення від спілкування з ним. Не хочу додому! 
- Залишаюся! – рішуче заявила. 
- Прекрасно. Підемо покажу кімнату, – він підвівся і вказав на одну з незвіданих дверей. – Це твоя спальня. Постільна білизна чиста, ось рушник, піжами немає, можу своє щось запропонувати, – потім чоловік вказав на сусідні двері. – Ходімо, вибереш собі щось. 
Його кімната була особливо схожа на свого господаря - все той же мінімалістичний стиль, тільки замість білого все виконано в теплому бежевому, приємне приглушене світло додавало затишку та комфорту. Мене вразила величина ліжка, величезна, мабуть, 2,5*2,5. У гостьовій кімнаті вона  стандартних розмірів, а тут королівське ліжко. 
- На що ти задивилася? - іронічно зауважив лікар. – Хочеш спати зі мною? 
- Ні, дякую! - знаю ж, що жартує, але все одно почервоніла. 
- Як хочеш, - майже байдуже зауважив Роман. Я побачила його посмішку, він з мене приколюється і йому це подобається. Ну і добре, подивимося ще хто кого, не така вже я і простенька. -  Ось моя шафа, вибирай. Не знаю, що може тобі підійти. 
Я зазирнула в шафу - скільки всього там, костюми, спортивний одяг, краватки, все розкладено по поличках. Мій погляд зачепився за ряд сорочок, точно, одну з них і виберу, з нашою різницею у зрості для мене буде як туніка. 
- А ти педант, - зауважила, вибираючи сорочку серед асортименту. Біла, на мою думку, найкраще для спокушань, як у серіалах. Подумки посміхнулася  і стрільнула поглядом на лікаря. 
- Лікар, особливо хірург,  не педант - це горе у відділенні. Ми повинні бути акуратними, дуже скурпульозними і педантичними, – серйозно мені відповіли. – Пропоную йти спати, втомився сьогодні. 
- Звичайно, дякую, добраніч - я спритно вибігла з кімнати, захопивши сорочку. 
Спати не хотілося зовсім, скільки вражень! Поніжилася у ванній пів годинки, одяглася в сорочку і вийшла випити води на кухню перед сном. 
Здригнулася від звуку склянки, яка випала з рук Романа. 
- Настю, ти як привид! - видав господар дому, не відриваючи від мене погляду. Мені здалося, що він дивився як хижак на свою здобич. Трохи страшно стало і водночас хотілося, щоб цей погляд затримався на мені якнайдовше. 
- Вибач… - видихнула і схопилася прибирати розбите скло,- Я допоможу, де пилосос? 
- Йди вже спати. Завтра зранку приберемо, сусіди не зрадіють пилососу о третій годині, не думаєш? - іронія його улюблена форма спілкування. Я проігнорувала Романа, зібрала всі кусочки скла, знайшла віник із совком у дальньому куті кухні та підмела. 
- От і все. Нерви, Завгородній, у тебе слабкі, мушу сказати! - фиркнула перед тим, як піти. 
- Тільки з тобою… - почула тиху фразу, чи мені здалося? 

Ліжко чудове, таке зручне! Спала б тут і спала... Але треба вставати, і так уже 8 ранку. Цікаво Роман спить? 
Я тихенько вилізла з кімнати, в квартирі стояла тиша... Помилася, зазирнула в холодильник і вирішила приготувати сніданок як подяку за те, що дали притулок. Ну і їсти дуже хотілося :) 
Я люблю кулінарити і в мене добре виходить. Але іноді заносить – із цим теж треба працювати, так захопилася, що приготувала суп овочевий, картоплю, м'ясо запекла, салат нарубала і вже перейшла до канапе, коли побачила сонного та здивованого Романа. 
Ох...  
Він виглядав як з реклами чоловічого шампуню - волосся недбало розтріпане, трохи важкий погляд, футболка, під якою змальовані м'язи чоловіка ... Вперше мені до сверблячки в долоньках захотілося підійти і засунути свої руки в його шевелюру, доторкнуться до твердості м'язів і пристрасно поцілувати. 
Я стримала свій порив, але бажання, приховане в глибині душі, нікуди не поділося. 
Мене до нього тягло фізично. 
- Привіт! Ти мені на тиждень уперед наготувала? – Роман був у гарному настрої, і очевидно, що ладен поглинати все приготовлене. 
- Захопилася трохи, вибач, - я все швидко доготувала, Роман тим часом займався сервіруванням, все, стіл накритий і ми приступили до трапези. 
- Дуже смачно… – блаженно зауважив чоловік. Усі люблять поїсти, а смачно поїсти люблять ще більше. Роман Завгородній не позбавлений цього пороку, що мені на руку, відверто кажучи. 
- Дякую! - я щиро посміхнулася і побачила усмішку у відповідь. 
Ми мовчки насолоджувалися їжею, але мовчання було таким затишним, приємним. Як мало нам потрібно для щастя? Просто радіти моменту та людині поряд. І куди поділася моя вчорашня меланхолія? У душі вирують лише позитивні емоції. 
- З мене кава, - Роман став за плитою, з туркою в руці. 
- Я думала, ти тільки чай п'єш, - я тим часом зібрала посуд і понесла мити. 
- Посудомийка внизу. Не мий руками, я в своєму житті зрозумів, що не варто витрачати час на миття посуду, якщо не кайфуєш від процесу. У тебе не так? - він підійшов зовсім близько, заглядаючи в мої очі і я перестала дихати... Так і стою з двома тарілками в руках. Він що спеціально мене провокує? 
- Ні, не так… - через деякий час змогла взяти себе в руки та відповісти. 
Каву пили знову в тиші, але цього разу мені було зовсім неспокійно. Моє тіло дивно реагувало на Романа, так от що означає хотіти чоловіка. 
- Романе, дякую за гостинність, я піду? - було вже близько 2 години дня, коли я нарешті зволила залишити квартиру Завгороднього. 
Не знаю, як так органічно вийшло, але ми разом подивилися комедію під чашку чаю, потім пообідали і ось мені час і честь знати. 
Йти відверто не хотілося. 
Мені було дуже хвилююче, шалено приємно і цікаво перебувати поруч із ним. 
- Як хочеш, - такою була відповідь цієї мовчазної і важливої для мене людини. 
- Ну, я пішла, - взяла сумку, взулася і практично змусила себе переступити поріг квартири. - Щер раз дякую, бувай. 
- Бувай, - отримала на прощання легку посмішку і пішла, точніше відлетіла на крилах. 

Роман Завгородній 
Який дивний і незабутній вікенд вийшов... Коли вчора мені Олег подзвонив і сказав забирати дівчину, я був збентежений і трохи розгублений. Але ноги на автопілоті  доправили мене до машини друга, я не міг чинити опір самому собі. Адже нічого страшного, хай поспить собі. 
Вона так довірливо до мене притулилася, обвила шию руками... Її волосся лоскотало мені ніс, запах парфумів проникав під шкіру. 
Вона мене фізично хвилює і подобається як людина - добра, тепла і щира. 
Так смішно було спостерігати її пробудження, мила, беззахисна і забавна… Спочатку… Потім я побачив її майже без одягу і не зміг утримати склянку в руці…  Заходжу на заборонену територію 
Мені було відверто важко стриматися, щоб не доторкнутися до неї. Я до болю хотів дівчину в той момент, зовсім як юнак, сам собі вражаюсь. 
А вранці вона була знову теплою, лагідною та домашньою. 
З нею я багато сміюся і почуваюся розслаблено, ну, коли не мучаюся від бажання. 
Озирнувся – квартира виглядає такою порожньою після того, як вона пішла. 
Може правий був Олег?