Читати книгу - "Тринадцятий демон, Аліна Скінтей"

Минуле

Коли портал розчинився в центрі тронної зали, повітря наче застигло на мить. Зіткнення часу і простору супроводжувалося тихим шурхотом енергії, яка струмувала довкола, змінюючи колір від глибокого пурпурного до темно-чорного, немов тіні, що виходили з невідомого виміру. Сам портал мав форму еліпса, всередині якого спліталися хаотичні завихрення енергії, що нагадували чорнильні хмари, котрі розтікалися у воді.

Навколо порталу з'явилася слабка, але чітка аура, яка здавалася ще більш густою і важкою, наче сама сутність темряви влилася в кімнату. Потоки енергії розтягувалися, ніби павутиння, і на мить вони торкнулися підлоги, повільно відступаючи.

Зсередини порталу вирізнявся темний силует - високий чоловік, закритий тінями, що обіймали його постать, немов плащ. Його кроки були неспішними, але впевненими. Як тільки він ступив повністю на підлогу зали, портал за ним замкнувся, зникаючи з ледь чутним шипінням, а темна енергія поступово розсіялася, залишивши по собі лише слабкий натяк на те, що тут нещодавно розривалися межі світів.

Драгвір, ліниво спостерігаючи за всією сценою, не виявив жодних емоцій, лише неохоче перевів погляд на незнайомця.

— Прорватися крізь захисний бар'єр палацу і так нахабно з’явитися у тронну залу, — король ледве помітно підвів брову, але голос його залишався холодним і пронизливим, — ти або занадто впевнений у собі, або просто дурень.

— Мені байдуже, як ви це сприймете, — невимушено відповів молодий чоловік, його голос був рівним, позбавленим емоцій. — Я не звик марнувати час.

Король, спостерігаючи, як залишки тіней повільно розсіюються навколо постаті прибулого, усміхнувся з неприхованою їдкістю. З кожним кроком туман, що оповивав Дейлана, зникав, залишаючи його постать чіткою та впевненою, як гостро заточений клинок.

— Дейлан з роду Тарсефтаріус, — голос короля став ледь насмішкуватим. — Звісно, тільки ти міг з'явитися ось так, без попередження і будь-яких церемоній.

— Ви ж знаєте, я не зраджую своїм звичкам, — Дейлан відповів з ледве помітною усмішкою, його очі залишалися холодними й пронизливими, як осінній вітер.

— І чого ж ти хочеш від мене? — зітхнув Драгвір, все ще тримаючи в собі напружену байдужість, але в його голосі вже відчувалася прихована загроза.

— Лише невеличкої послуги, поки ви ще маєте трон і тримаєте на голові корону, — Дейлан нахилив голову, ніби вдаючи зневагу до королівського титулу.

Король злегка відкинувся на спинку трону, уважно вдивляючись в очі свого непроханого гостя.

— Говори. 

***

Гільдія відьмаків розташовувалася у старовинній будівлі, зведеній з темного каменю, який з роками втратив свій блиск і поріс мохом. Всередині гільдія здавалася похмурою, проте кожен куточок приміщення був наповнений силою та магією. Стіни були прикрашені численними мечами різних форм та розмірів. Дерев'яні балки під стелею, почорнілі від часу, нагадували про багаторічну історію цього місця.

Посеред зали стояли важкі дерев'яні столи, за якими відьмаки проводили час за випивкою або розмовами про останні замовлення. Біля широкого вікна, крізь яке пробивалися сонячні промені, сиділи два молодих чоловіки. Обидва були у чорних шкіряних обладунках, з мечами, що кріпилися до паска штанів.

Один із них, з темним, майже чорним волоссям, нахилився вперед, серйозно розповідаючи історію. Його напарник, блондин з коротким розпатланим волоссям, зосереджено слухав, злегка погойдуючи кухоль із елем в руці.

— Серйозно? — Ніам Віллібальт підняв брову, намагаючись стримати сміх.

— Думаєш, я б про таке жартував? ? — Сефт відповів із сумішшю сарказму й роздратування.

— Сефт, то виходить, що тебе вперше покинула жінка? Слухай, це ж історичний момент! Потрібно записати все слово в слово, а ти ще й підпис поставиш в кінці, бо мені потім ніхто не повірить, — Ніам розсміявся, майже захлинаючись від задоволення.

Сефт, зітхнувши, відкинувся на спинку лавки, відчуваючи, як його плечі обважніли від напруги.

— Кинула - це ще делікатно сказано. Вона була... пристрасною. А її очі... таке враження, що мою душу аж сіпнуло, коли вона подивилася на мене.

— Може, у тебе там щось інше сіпнулося, а не душа? — Ніам хитро посміхнувся, повторив за другом і також відкинувся назад, спостерігаючи за другом.

— Вона точно не та, хто проводить час в таких місцях, — серйозно додав Сефт, ще раз подумки програючи в пам'яті кожну деталь тієї зустрічі.

— О, звісно, — засміявся Ніам. — Благородна пані з блакитною кров'ю, прийшла в трактир шукати пригод. Ну випила зайвого, позбавила тебе втіхи. Радій, що її не знудило на тебе. Інакше ця історія мала б ще гірший фінал!

Сефт лише скривився, натягнувши на обличчя вираз відвертого невдоволення. З одного боку, він розумів, що Ніам правий - це дійсно могло закінчитися значно гірше. З іншого, спогади про ті моменти не давали спокою, якимось чином зачіпаючи його гордість. Він не міг позбутися відчуття, що за зовнішньою простотою ситуації криється щось більше.

Ніам продовжував весело посміхатися, спостерігаючи, як Сефт напружено стискає склянку з випивкою.

— Знаєш, — нарешті проговорив Сефт, не підводячи погляду, — вона була не просто якась випадкова дівчина. Її погляд… її манера розмови... щось в ній було таке, що змушувало мене думати, ніби це не останній раз, коли ми зустрілися. Сам знаєш, я ніколи не йду знайомитися до жінок першим.