Читати книгу - "Туманне місто, Карлос Руїс Сафон"

своїх творів. Побачивши її, вони розуміли напевно, що коли хтось із талантом та вмінням спроможеться відтворити на полотні або в мармурі хоч би одну десяту її чару, то він залишиться для потомків найбільшим митцем в історії. Змагання за можливість скористатися з її послуг не вщухали, і колишні жебраки жили тепер у блиску надбаних багатств, роз’їжджаючи в кричущо пишних, просто кардинальських каретах, вдягаючись у кольорові шовки й намазуючи сором парфумами, камуфлюючи отак ницість своїх сердець.

Коли дівчина досягла повноліття, батьки, боячись утратити скарб, що став підмурівком їхніх статків, вирішили видати Франческу заміж. Та, всупереч узвичаєному в ту епоху посагу, який належало справити родині нареченої, їхня зухвалість спонукала їх зажадати за руку й тіло дівчини чималої плати від найзаможнішого учасника торгів. Тож відбувся небачений аукціон, переможцем із якого вийшов один з найзнаменитіших і найпрестижніших митців міста, пан Ансельмо Джордано. На той час Джордано вже був чоловіком на останньому подмуху зрілості, з тілом і душею, пошарпаними десятиліттями надмірностей, та серцем, отруєним захланністю й заздрістю, тому що, незважаючи на всі похвали, популярність і оплату, на які заслужили його твори, він плекав таємну мрію, щоб його ім’я й слава перевищили ім’я й славу Леонардо.

Великий Леонардо вже п’ять десятиліть, як помер, та Ансельмо Джордано ніколи не міг забути — ані пробачити — той день, коли ще підлітком прийшов до майстерні митця, пропонуючи свої послуги учня. Леонардо оглянув деякі ескізи й сказав кілька приязних слів. Батька юного Ансельмо знали як відомого банкіра, а Леонардо був зобов’язаний йому однією чи двома послугами, тож хлопець геть не сумнівався, що йому забезпечено місце в майстерні найбільшого митця свого часу. Яким же був його подив, коли Леонардо, не без суму, сказав, що помічає в його начерках проблиск таланту, але недостатній, щоб виділити його з-поміж тисячі й одного охочого, як і він, що ніколи не переступлять межу посередності. Сказав також, що він має дещицю амбітності, та теж замалу, щоб вирізнитися з-посеред багатьох учнів, які ніколи не спроможуться піти на достатні жертви, аби заслужити осяяння справжнього натхнення. І наостанку сказав, що, мабуть, він зможе набути трохи вправності, але ніколи достатньої, аби було варто присвятити життя професії, в якій лише геніям щастить хоч якось зводити кінці з кінцями.

— Юначе Ансельмо, — промовив Леонардо, — не смутіться моїми словами, а побачте в них благословення, адже становище вашого великодушного родителя зробить і з вас багату людину на все життя, і вам не доведеться боротись олівцем та різцем за свій харч. Ви будете заможною людиною, ви будете людиною любимою й шанованою вашими співгромадянами, але ким ніколи не зможете стати, хоч би мали все золото світу, так це генієм. Мало є доль жорстокіших і гіркіших, ніж бути митцем посереднім, життя якого минає в заздрощах і прокляттях на адресу суперників. Не витрачайте вашого життя на згубний шлях. Дайте змогу творити мистецтво й красу тим, у кого немає іншого виходу. І з часом зрозумійте й пробачте мою щирість, яка сьогодні вам болить, але завтра, якщо ви її приймете добровільно, врятує вас від вашого ж власного пекла.

Із цими словами майстер Леонардо розпрощався з юним Ансельмо, який після всього кілька годин проблукав вулицями Рима, плачучи від люті. А коли повернувся додому, оголосив батькові, що не бажає вчитися далі в Леонардо, якого вважає не більш як лицеміром, що майструє вульгарні твори для натовпу невігласів, не здатних оцінити справжнє мистецтво.

— Я стану справжнім митцем — для тих обраних, що зуміють зрозуміти глибину моїх поривань.

Його батько, людина спокійна та, як усі банкіри, кращий знавець людської природи, ніж наймудріший з кардиналів, обійняв його і сказав не боятися, адже йому нічого ніколи не забракне: ні підтримки, ні шанувальників, ні похвали його творчості. Банкір, перш ніж померти, подбав, щоб так і було.

Ансельмо Джордано ніколи не пробачив Леонардо, бо людина здатна пробачити все, окрім сказаної правди. П’ятдесят років по тому його ненависть і бажання побачити знеславленим фальшивого майстра були більшими, ніж будь-коли.

Коли Ансельмо Джордано почув перекази про юну Франческу від поетів та художників, він послав слуг із торбою золотих монет до обійстя цієї родини й попрохав прийти до себе. Батьки дівчини, виряджені, наче циркові мавпи на виставі при мантуанському дворі, з’явилися в домі Джордано, ведучи із собою дівчину, одягнену в якесь мізерне лахміття. Спрямувавши на неї очі, митець відчув, що серце йому мало не вискакує з грудей. Усе, що він чув, було саме так і навіть більше. Ніколи не існувало на землі такої краси, і він розумів, як це може розуміти митець, що чар її походив не від шкіри й різьбленої постави, як думали всі, а від сили й осяйності, що линули зсередини, від сумних і розпачливих очей, від губ, змушених долею до мовчання.

Франческа ді Парма справила на майстра Джордано таке враження, що він уже не міг дозволити, аби вона вислизнула йому з рук, аби вона позувала якомусь іншому митцеві, бо це чудо природи мало належати тільки йому й нікому більше. Лише так він зможе створити шедевр, що здобуде йому прихильність людей, а його репутація й слава перевищать те, що мав покійний Леонардо, і вже не треба буде морочитися з публічним зневажанням його імені, адже щойно він досягне вершини, то вже дозволить собі просто ігнорувати його і вважати, що творчість покійного ніколи не була чимось більшим, ніж пожива для мужви та невігласів. І в ту мить Джордано зробив пропозицію, яка перевищила всі золоті мрії парочки нікчем, що називали себе батьками Франчески. Весілля мало відбутися за тиждень у каплиці Джорданового палацу. Під час оборудки Франческа не обізвалася й словом.

Сім днів по тому юний Сервантес вештався містом у пошуках натхнення, коли раптом почет, який супро­воджував велику позолочену карету, почав прокладати собі шлях серед натовпу. Перетнувши вулицю Корсо, процесія на хвильку затрималась, і саме тоді він побачив її. Франческа ді Парма, оповита найвишуканішими шовками, що колись ткали флорентійські ремісники, мовчки споглядала його крізь вікно карети. І такою була глибина печалі, що він прочитав у її погляді, такою була сила цієї викраденої душі, яку везли до в’язниці, що Сервантес відчув, як він сповнюється холодною певністю того, що вперше в житті натрапив на напрямок своєї справжньої долі, прочитаної на обличчі незнайомки.

Дивлячись услід кортежу, Сервантес спитав, хто ж це створіння, і перехожі розказали йому історію Франчески ді Парма. Слухаючи, він пригадав, що чув пересуди й поголоски про неї, та не вірив їм і відносив їх на рахунок розпаленої уяви місцевих п’єсописців. А легенда таки була правдива. Найвища краса втілилася у звичайну просту дівчину; люди ж, як і слід було очікувати, заповзялися поглибити її нещастя й приниження. Юний Сервантес хотів побігти за кортежем, та йому забракло сил. Святкування й веселощі поставали перед його зором погребальною музикою,