Читати книгу - "Туманне місто, Карлос Руїс Сафон"

— Насправді це трагедія, — поправив Сер­вантес.

— І яка ж тут різниця? Нехай майстер мені вибачить за дурне невігластво в матерії вишуканих ліричних жанрів.

— Комедія вчить нас не приймати життя всерйоз, а трагедія вчить про те, що трапляється, коли ми не беремо до уваги того, чого нас навчає комедія.

Санчо кивнув, не зморгнувши, і підсумував питання, завзято устромивши зуби в сало.

— Знакомита річ — поезія, — проплямкав він.

Семпере, змарнілий від замовлень останніх днів, зацікавлено слухав молодого поета. Сервантес показав майстрові книжок шкіряну течку зі стосиком аркушів. Той уважно погортав її, вряди-годи затримуючись, аби побіжно проглянути деякі звороти й речення.

— Тут роботи на декілька днів…

Сервантес витяг з-за пояса гаманець і кинув його на стіл. Із гаманця виглянула пригорща монет. Щойно мерзенний метал зблиснув у по­лум’ї свічок, Санчо зі стурбованою міною поквапився прибрати його зі столу.

— Бога ради, майстре, не показуйте тут вишуканих побрязкачів, бо цей заклад — пенати паскудників і зарізяк, які перетнуть горлянку і вам, і нам, аби тільки нюхнути пахощів, що поширюють ці дублони.

— Санчо правду каже, — підтвердив Семпере, обводячи уважним поглядом збіговисько.

Сервантес сховав гроші й зітхнув.

Семпере налив йому ще склянку вина й далі, вже уважніше, передивлявся поетові аркуші. Твір, трагедія на три дії та з посланням, як його визначив автор, мав назву «Поет у пеклі» й описував поневіряння молодого флорентійського митця, що обруч із привидом Данте спускається в адські безодні, щоб визволити душу коханої — дочки з родини жорстоких і продажних дворян, які продали її князеві тьми в обмін на почесті, багатство й славу в минущому земному світі. Фінальна сцена відбувалася в соборі, де герой мав вирвати з лап ангела світла й вогню бездиханне тіло нареченої.

Санчо подумав, що це відгонило ляльковою виставою про жахи й любощі, але нічого не сказав, бо відчував, що в таких справах літературні шаленці є дуже вразливими й що таке зауваження не буде сприйняте схвально.

— Розкажіть мені, друже мій, як у вас виник задум цього твору, — попрохав Семпере.

Сервантес, що вже залив за комір три чи чотири склянки вина, кивнув. Він явно прагнув звільнити душу від тягаря таємниці.

— Не бійтеся, друже мій, адже ми з Санчо збережемо вашу таємницю, що б там не було.

Санчо підніс свою склянку з вином і запропонував випити за такі благородні почуття.

— Це історія мого прокляття, — нерішуче повів Сервантес.

— Як і в усіх поетів-початківців, — мовив Семпере. — Нуте, починайте.

— Це історія закоханця.

— Я ж і кажу. Та не бійтесь, публіка таке любить, — запевнив Семпере.

Санчо закивав:

— Кохання — це єдиний камінь, що завжди трапляється на шляху тій самій людині, — погодився він. — От ви, Семпере, ще як побачите цю дівицю… — додав він, стримуючи відрижку. — То з таких, що покріплюють дух.

Сервантес осудливо зиркнув на нього.

— Нехай ваша милість мені вибачить, — перепросив Санчо. — Це підле винце розбалакалось. Чеснота й цнота пані незаперечні під усіма оглядами, і нехай Богові буде вгодно, аби небо звалилось на мою порожню голову, якщо до неї хоч колись загостила нечиста гадка з цього приводу.

Троє співтрапезників на мить підвели очі до стелі й, переконавшись, що Творець не на чатах і що ніякої напасті не трапилось, усміхнулися і підняли склянки за щасливу нагоду своєї зустрічі. Й ось так вино, що робить людей відвер­тими, коли вони найменше цього потребують, і надає їм відваги, коли їм би слід було залишатися боязкими, вмовило Сервантеса розповісти історію в історії — те, що вбивці й божевільні називають істиною.  

ПОЕТ У ПЕКЛІ

Прислів’я каже, що людина повинна йти, поки ще має ноги, говорити, поки ще має голос, і мріяти, поки ще зберігає щиросердість, адже рано чи пізно вже не зможе триматися на ногах, вже не матиме дихання, не прагнутиме до іншої мрії, ніж вічна ніч забуття. З отим тільки й запасом, що ці слова, з виданим наказом щодо себе про розшук і затримання внаслідок дуелі за підозрілих обставин та з вогнем небагатьох прожитих років у крові вирушив з города Мадрида одного дня року Божого 1569-го юний Мігель де Сервантес, прямуючи в пошуках чудес, краси й знань до легендарних міст Італії, про які ті, хто там побував, казали з певністю, що там того всього якнайбільше і якнайрясніше, ніж у будь-якому іншому місці, що можна знайти на картах королівства[12]. Зазнав він там багатьох пригод та знегод, та найбільшої з них зазнав, коли його доля перетнулася з тим створінням неймовірної осяйності, що мало ім’я Франческа й на чиїх губах він пізнав небеса й пекло, і пожадання якого визначить назавжди його долю.

Їй було заледве дев’ятнадцять років, а вона вже втратила всі надії в житті. Була вона наймолодшою дитиною одної занепалої й розореної родини, що животіла в недоладному будинку, навислому над водами Тибру в тисячолітньому місті Римі. Її брати, шахраюваті зловредні мурмили, байдикували, за­ймаючись дрібними крадіжками й розбишацтвом, чого їм ледве вистачало на кусень хліба. Її передчасно зістарені батьки, що запевняли, ніби зачали її вже на схилку свого злиденного віку, були просто парою ницих облудників, які знайшли заплакану маленьку Франческу в іще не захололих обіймах своєї справжньої матері, безіменної дівчини, померлої, давши у світ це створіння, під арками старовинного моста замку Сант-Анджело.

Розмірковуючи, а чи не кинути немовля в річку й просто забрати собі мідний медальйон, що був на шиї у його матері, парочка негідників звернула увагу на чарівну зграбність дитинчати й вирішила залишити його собі, бо, з усією певністю, могла за цей подарунок долі знайти добру ціну в найвишуканіших і високопоставлених сімейств двору. Із плином днів, тижнів і місяців зростала їхня жадібність, бо малятко з кожним днем ставало дедалі гарнішим і чарівнішим, тож у головах його посідачів майбутня ціна нестримно йшла вгору. Коли дівчинці виповнилося десять рочків, один флорентійський поет, перебуваючи проїздом у Римі, побачив випадком, як вона йшла до річки по воду — неподалік від місця, де народилася й одразу втратила матір; тож, підпавши під чар її погляду, він тут же склав вірш і вручив його їй із присвятою дівчині на ймення Франческа, адже її прийомна родина не завдала собі клопоту дати їй яке-небудь ім’я. І отак Франческа зростала та перетво­рилася на жінку, від якої пахло найвишуканішими повівами, і таку ставну, що в її присутності переривалися розмови й зупинявся час. У ту пору лише безмежний смуток її погляду притуманював цей досконалий витвір краси, описати який бракувало слів.

Невдовзі митці з усього Рима почали пропонувати грубі гроші її батькам і визискувачам, аби дістати дозвіл на використання дівчини як моделі для