Читати книгу - "Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ви, мабуть, з Ель-Тріунфо, коли так добре знаєте про ті події.
— З околиць, — відповів він. — Моя родина постачала провізію робітникам із копальні Дойлів. Коли її закрили, ми переїхали у Пачуку. Я навчався у Мехіко, але повернувся сюди, бо хочу допомагати своїм землякам.
— Отже, мусите допомогти моїй кузині. То ви прийдете?
Вибачливо усміхаючись, лікар Камарілло похитав головою:
— Кажу ж вам, через це у мене будуть неприємності з Каммінсом і Дойлами.
— Що вони вам зроблять? Хіба не ви головний лікар у цих краях?
— Наша лікарня державна. Уряд забезпечує нас бинтами, спиртом і марлею. Та Ель-Тріунфо — бідне містечко. Більшість місцевих мешканців розводять кіз. Коли копальня належала іспанцям, вони заробляли з продажу лою шахтарям. Зараз же все змінилося. Наш священник дуже добрий. Він збирає пожертви для найбідніших.
— Закладаюся, гроші в скриньку для пожертв кладуть Дойли, а святий отець — ваш друг, — сказала Ноемі.
— Гроші кладе Каммінс, Дойли цим не переймаються. Однак це усе одно їхні гроші, тож різниці тут нема, і всі це знають.
Вона не думала, що в Дойлів залишилося багато грошей, адже копальню закрили понад тридцять років тому. А втім, на їхньому рахунку ще міг бути якийсь дріб’язок, якого в такому місці, як Ель-Тріунфо, могло вистачити надовго.
То що ж їй тепер робити? Швидко обміркувавши ситуацію, вона вирішила скористатися тим, чого навчилася у театральній студії, яку батько вважав марнуванням грошей:
— Отже, ви мені не допоможете, бо боїтеся їх! Більше я не маю до кого звернутися.
Узявши сумочку, вона почала поволі вставати, драматично закопиливши губу. Коли вона так робила, чоловіки завжди панікували — боялися, що заплаче. Чоловіків лякають жіночі сльози і вигляд істеричної жінки.
В ту ж мить лікар зупинив її жестом і поспіхом випалив:
— Я такого не казав.
— Отже? — натиснула вона, говорячи обнадійливо і усміхаючись до нього найтеплішою зі своїх усмішок, яку використовувала, коли хотіла, аби полісмен не виписував їй штраф за перевищення швидкості. — Лікарю, ваша допомога для мене надзвичайно важлива.
— Але навіть якщо я й погоджуся, ви мусите розуміти, що я не психолог.
Ноемі дістала хустинку і міцно стиснула в руці — таке собі невеличке нагадування, що вона може зайтися сльозами будь-якої миті. Відтак зітхнула:
— Я могла би поїхати у Мехіко, але не хочу залишати Каталіну саму, надто коли можна обійтися без цього. Звісно, я можу помилятися. Ви зекономите мені купу часу на дорогу, адже потяг ходить не щодня. То ви згодні зробити мені таку послугу? Згодні оглянути її?
Подивилась на нього, він, хоч і з певним скепсисом, — на неї. Кивнув.
— Чекайте на мене у понеділок в обід.
— Дякую вам, — відповіла вона, поспішно встаючи і трясучи йому руку. Зненацька пригадавши, про що її просила Каталіна, додала: — До речі, ви часом не знаєте Марту Дюваль?
— То ви вирішили проконсультуватися з усіма фахівцями у місті?
— Чому ви так кажете?
— Вона місцева знахарка.
— Ви знаєте, де вона живе? Кузина просила взяти в неї одні ліки.
— Та невже? Думаю, це може допомогти. Тутешні жінки довіряють Марті. Чай з коров’яку досі вважається добрим засобом від туберкульозу.
— Він справді допомагає?
— Знімає кашель.
Схилившись над столом, лікар Камарілло намалював у блокноті карту і дав їй аркуш. Ноемі вирішила сходити до Дюваль пішки, бо він запевнив її, що живе вона недалеко. Думка виявилася слушною, оскільки дорога, що вела до знахарки, була не вельми підхожою для автомобіля, та й вулиці у місті не мали ніякого планування й хаотично пересікалися одна з одною. Попри те що мала карту, Ноемі мусила всякчас питати дорогу в перехожих.
Зупинилася розпитати у жінки, що на старенькій дошці перед будинком прала сорочку. Поклавши брусок мила, та сказала, що їй треба трохи далі під гору. Що далі Ноемі відходила від центральної площі з церквою, то більші злидні панували довкола. Обдерті халупи з голої цегли, навколо було брудно і сіро, тут і там через скошені паркани визирали кістляві кози й бігали дрібненькі курчата. Деякі будинки стояли пусті, без вікон і дверей: певне, сусіди порозтягували дошки, скло — усе, що могли порозтягувати. Дорогою з вокзалу Френсіс віз її найпристойнішими вулицями, та навіть ті справляли гнітюче враження.
Хата в знахарки була невеличка, зате вирізнялася з-поміж інших: була пофарбована в білий і виглядала найдоглянутішою. Біля неї, мугикаючи про себе якусь пісеньку, на триногому ослінчику сиділа й сама старенька — з довгою сивою косою і в синьому фартушку — й чистила арахіс. В одну миску — шкаралупи, в іншу — горішки. Коли Ноемі підійшла, жінка навіть не глянула на неї.
— Даруйте, мені потрібна Марта Дюваль, — сказала дівчина.
Мугикання припинилось.
— Зроду не бачила таких гарних туфель, — озвалася стара.
— Дякую, — відказала Ноемі, глянувши на свої чорні туфлі на підборах.
— Не часто до мене приходять у таких гарних туфлях.
Розтрощивши і вкинувши в миску ще один горіх, підвелася.
— Я Марта, — сказала, піднімаючи до Ноемі каламутні очі з полудою.
Узявши миски в руки, Марта пошкандибала до хати, Ноемі — за нею. Вони зайшли у крихітну кухню, яка правила також і за їдальню. На стіні висіло зображення Найсвятішого Серця Ісуса, а полиці були прикрашені статуетками святих, свічками і слоїками з травами. У пучках на стелі висіли сушені трави і квіти: лаванда, епазот і рута.
Ноемі знала, що з трав цілительки виробляють ліки від усього — від перепою до гарячки — і навіть можуть зняти вроки, однак Каталіна була не з тих, хто звертається по подібні ліки. Першою книгою, яка викликала в Ноемі інтерес до антропології, стала «Відьомські культи, оракули й магічні обряди народу Азанде», та кузина про неї й слухати не хотіла, не те що обговорювати. Бідолашку лякало саме лиш слово «відьма», а знахарка, така як Дюваль, була від відьомства недалеко — не лише, бо торгувала зіллям, а й бо могла зняти переляк, приклавши до голови хворого хреста з освяченої пальмової гілки.
Ні, Каталіна не з тих, хто носить обереги і вірить у подібні речі. Нащо ж тоді вона послала Ноемі до Дюваль?
Баба поставила миски на стіл і витягла стілець. Щойно сіла, почулося лопотіння крил. Сполохавши Ноемі, у приміщення влетів папуга і сів старій на плече.
— Сідайте, — сказала Марта, даючи папузі чищеного горішка. — З чим прийшли?
Ноемі сіла навпроти:
— Моя двоюрідна сестра брала у вас зілля. Їй треба ще.
— Яке?
— Не знаю. Її звуть Каталіна. Ви її пам’ятаєте?
— З Дому-на-Горі?
Стара взяла ще одного горіха
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія», після закриття браузера.