Читати книгу - "За сестрою, Андрій Якович Чайковський"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Ну, гарно, – каже Недоля, – будь нашим гостем. Дайте йому що-небудь їсти.
Козаки подали йому кiлька сухарiв та сушеної риби. Вiн, не злазивши з коня, заїдав, аж трiщало. Козаки почали до нього пильно приглядатись. Особливо Непорадний оглядав його на всi боки.
– Добрий у тебе кiнь, небоже, звiдкiля ти його взяв? – питає Непорадний.
– Татариновi вкрав, прости Боже грiха, – каже харциз, усмiхаючись.
– Пане сотнику, – каже Непорадний, – вiн бреше, цього коня я знаю, це той, що хлопець на ньому втiк, i сiдло те саме.
Харциз поблiд.
– Про якого хлопця, – каже, – ви говорите? Я нiчого не знаю.
– Ось зараз будеш знати, чортiв сину, – крикнув Непорадний i вмить закинув йому петлю на голову.
Харциз став оборонятись, та вiдразу кинулось на нього кiлька козакiв. Його стягнули з коня i зв'язали.
– А дивiть, хлопцi, – каже один, – i Петровi пiстолi має.
– Признайся, душогубе, де ти хлопця дiв? – гримнув Недоля.
Харциз мовчав. Козаки обступили його кругом i оглядали.
– Хлопцi, нам ночувати пора. Розпалiть вогонь, а вiдтак припекти його залiзом, поки не скаже правди.
До харциза наблизився й татарин, що тепер пристав до козакiв.
Вiн заговорив до нього кiлька слiв по-татарськи.
Харциз мовчав.
– Я його знаю, – каже татарин до сотника. – Вiн потурнак, татарам служить, людей продає. Його звуть Карим.
Харциз поблiд ще бiльше, тепер йому амiнь.
– Егеж, це той Карий! Його цiла Заднiпрянщина знає, жiнки дiтей ним лякають… Ось ти, небоже, знав, де охорони шукати!..
– Чи ти скажеш вже раз, де ти хлопця запропастив? – питає Недоля. – Я з тебе шкуру зняти накажу.
– Я продав його татарським крамарям.
– Панове молодцi, в сiдлi ще захованi є грошi, так як були.
– Панове товаришi, – питає Недоля, – зробiмо над цим безбожником суд. Вiн вiдрiкся Христа, пристав до нашого найтяжчого ворога, зраджував братiв своїх, продавав християнськi дiти поганцям. Що йому за це зробити?
– Смерть! – гукали козаки.
Вони готовi були кинутися на нього й розiрвати на шматки.
– Чуєш, Гусейне, – каже Недоля до татарина, – вiзьми його i скарай на голову.
Татарин махнув ножем i вiдрiзав голову харцизовi. Тодi взяв Карого за ногу й поволiк у степ.
Проклiн Павлусiв здiйснився.
VII
Павлусь заспокоївся. Вiн сидiв на татарськiй арбi, пiдiгнувши колiна пiд бороду i задумався, що йому тепер робити.
Татарин пiдсунув йому кусок паляницi й кухоль молока.
Павлусь був дуже голодний. Вiн ззів паляницю i випив молоко, не знаючи, що воно кобиляче.
«Може воно так лiпше», подумав Павлусь, «що я мiж татар попався. Вони мене завезуть у Крим, то може й сестру легше знайду».
– А куди ви їдете? – осмiлився запитати Павлусь.
– Ми їдемо в Крим, i ти їдеш з нами. Як будеш добрий, то й тобi буде добре.
Татари видавались Павлусевi якимись добрячими людьми, не такими, як тi, що Спасiвку грабили. Це були крамарi, такi самi, як тi, що не раз у Спасiвку заходили.
Хлопець повеселiшав i почав татар цiкаво розпитувати про все. Вiн їм подобався. За кiлька днiв вiн освоївся з таким життям. Помагав татарам у всьому i вчився запопадливо татарської мови. Вiн був понятливий, i татари не могли надивуватись тому. Iншi бранцi були якiсь неприступнi, дикi, все плакали, а Павлусь, вивчивши татарськi слова, послугувався ними в розмовi.
– Ти вiд нас не втечеш? – питає його раз найстарший татарин iз сивою бородою.
– А куди менi втiкати? Без коня, без зброї? Менi мiж вами добре. Я й не знав, що мiж вами такi добрячi люди бувають…
– Ми купцi. Ти лишися з нами, прийми нашу вiру.
– Я ще не знаю, яка ваша вiра. А хiба ж мiж вами хрещених нема?
– Нема. Ти мусиш виректися хреста, плюнути на нього.
Павлусь плюнув би татариновi в очi за таку зневагу християнської вiри.
– Я насамперед хочу вивчити вашу мову, а це потiм…
– Добре, добре! – говорив татарин. – Коли станеш мослемом, то й вiльний будеш, а потому можеш до великої почести у нас дiйти… ти гарний хлопець. Не один з ваших був у нас великим везиром у падишаха в Царгородi…
– А що це падишах?
– Не знаєш? То цар турецький, дуже великий пан, знаєш?
– Того не знаю. У нас в Українi немає царiв, а є гетьман, а на Сiчi кошовий отаман…
– То ще бiльший. Вашого гетьмана можуть скинути i вибрати другого. А в нас не так. У нас хто вродиться падишахом чи ханом, то вже й до смерти ним буде…
– А кiлько ви за мене заплатили тiй собацi? – питає iншим разом татарина.
– Двадцять золотих.
– Ов, так мало! – каже Павлусь, смiючись.
– А ти вартий бiльше?
– Я був би вам дав за себе вдесятеро стiльки.
– Хiба ж у тебе є грошi?
– Тепер нема, але були в сiдлi; той собака харциз забрав разом iз конем.
– Чому ти нам не сказав цього? Ми були б вiдбили…
– Може, я колись з ним стрiнуся… Як вiн зветься?
– Ми його звемо Карим.
– А чи у вас, татарiв, продають теж?
– Нi, не можна людей своєї вiри продавати; за це велика кара.
– От бачите, а вiн свою вiру продав…
– Вiн не має вiри. Ми знаємо його. Вiн з нами торгує.
«Такi то й ви», подумав Павлусь, «що з злодiями крамарюєте!»
Павлусь побоювався, що його теж продадуть в Криму на базарi i запитав раз про те татарина.
– Добрих хлопцiв нiхто не продає, а держить собi.
Павлусь не хотiв з цими купцями розставатися. Вiн гадав, що з ними їздитиме по цiлому Криму та так i сестру вiдшукає.
Дорога до Криму тривала дуже довго. Навантаженi арби волiклись поволi, а вже кожна переправа через рiку була дуже тяжка. За той час Павлусь пiдучився татарської мови настiльки, що розумiв, коли до нього говорили, i знав дещо вiдповiсти.
Хлопець показувався до всього охочий i щирий i
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «За сестрою, Андрій Якович Чайковський», після закриття браузера.