Читати книгу - "Глиняні ноги, Террі Пратчетт"

«Тік-так-тік»... а потім якнайменша часточка секунди виходила невчасною. «Так-тік-так»... і знову «тік» — на дрібочку секунди раніше, ніж приготувався почути ваш мозок. Ефект був таким, що за десять секунд мисленнєві процеси навіть найпідготованіших візитерів перетворювалися на щось на кшталт вівсянки. Патрицій, певно, щедро заплатив годинникареві.

Годинник повідомив, що вже чверть по одинадцятій.

Ваймз підійшов до дверей і, попри певні неприємні прецеденти, акуратно постукав.

Ізсередини не чулося ні звуку, ані стишеного бурмотіння голосів.

Він торкнувся дверної ручки. Двері були незамкнені.

Правитель Ветінарі завжди казав, що точність — це чеснота королів.

Ваймз увійшов.

Смішинка ретельно зішкріб крихку білу глину, а тоді оглянув тіло покійного отця Трубчека.

Вивченню анатомії в Гільдії алхіміків приділяли серйозну увагу — завдяки древній теорії, що людське тіло є мікрокосмом у всесвіті, хоча, коли ви бачили перед собою таке тіло після розтину, важко було уявити, яку частину всесвіту представляли оті маленькі темно-червоні штучки, які робили «бульк-бульк», коли їх проткнути. Проте все одно ви набиралися практичної анатомії, просуваючись у пізнанні науки, а часом зішкрібаючи її зі стін. Коли студенти-новачки ставили якийсь особливо успішний у плані вибухової сили експеримент, результатом часто було протистояння між генеральним ремонтом лабораторії та грою «Знайди-но другу нирку».

Чоловіка було вбито серією ударів по голові. Це було майже все, що можна було сказати. Якимось дуже важким тупим інструментом.[29]

Чого Ваймз хотів від Смішинки ще?

Він уважно оглянув решту тіла. Більше помітних слідів насильства не було, хоча... на чоловікових пальцях було кілька плямочок крові. Але ж кров тут була скрізь.

Пару нігтів було зірвано. Трубчек не здався без боротьби — або принаймні намагався захиститися голіруч.

Смішинка поглянув на пальці поближче. Під нігті щось набилося. Воно мало восковий полиск, як густий жир. Він і гадки не мав, чому воно там, але, можливо, його робота полягала в тому, аби це з’ясувати. Він сумлінно дістав із кишені конверт і зішкріб туди те блискуче, запечатав конверта і пронумерував.

Потому він вийняв з коробки свій іконограф і наготувався зробити знімок тіла.

Поки він це проробляв, дещо привернуло його увагу.

Отець Трубчек лежав перед ним, залишений Ваймзом з одним розплющеним оком, що підморгувало вічності.

Смішинка придивився поближче. Він подумав, що йому здалося. Але...

Навіть зараз він не був упевнений. Свідомість може викидати дивні коники.

Він відчинив малесенькі дверцята іконографа і спитав бісика всередині:

— Сидні, ти можеш зробити знімок цього ока?

Бісик примружився крізь лінзу.

— Тільки одного? — пропищав він.

— Так. Настільки крупно, як тільки зможеш.

— Ви хворий, пане.

— І заткнути пельку, — додав Смішинка.

Він встановив коробку на столі і сів. З коробки почулося «шурх-шурх» від роботи пензликів. Врешті-решт почувся звук перемикача, і зі щілини виповзло дещо вологе зображення.

Смішинка втупився в нього. Потім постукав по коробці. Заслінка відкинулася.

— Так?

— Більше. Щоб аж заповнювало всього аркуша. Власне, — Смішинка примружився на аркуш у своїх руках, — намалюй лише зіницю. Оте маленьке посередині.

— Гм, щоб воно заповнювало весь аркуш? Ви збоченець.

Смішинка підсунув коробку ближче. Почулося клацання шестерень — бісик посував лінзи поближче — а тоді ще кілька секунд копіткого «шурх-шурх».

На світ з’явився ще один вологий аркуш. На ньому містився великий чорний диск.

Ну... здебільшого чорний.

Смішинка придивився. Там був натяк, лише натяк...

Він постукав по коробці знову.

— Так, пане Збочений Ґном? — сказав бісик.

— Оте, всередині. Настільки крупно, наскільки можливо, дякую.

Лінзи висунулися ще більше.

Смішинка стривожено чекав. Він чув, як у сусідній кімнаті терпляче крокує туди-сюди Щебінь.

Аркуш вийшов назовні втретє, і люк відкинувся.

— Це все, — повідомив бісик. — У мене скінчилася чорна фарба.

Аркуш таки дійсно був чорним.... Крім крихітної частинки, яка чорною не була.

Сходові двері з гуркотом розчахнулися, і з’явився констебль Візит, внесений усередину натиском невеликого натовпу. Смішинка винувато сунув аркуш до кишені.

— Це нестерпно! — заявив маленький чоловічок із довгою чорною бородою. — Ми вимагаємо, щоб нас впустили! Хто ви, юначе?

— Я — Смі... капрал Малодупко, — відповів Смішинка. — Слухайте, я ж маю жетона...

— Що ж, капрале, — сказав чоловічок. — Я є Помст Плітт, і в цій громаді я маю певне становище, і я вимагаю, щоби ви сю ж хвилину віддали нам бідного отця Трубчека!

— Ми, е, ми намагаємося з’ясувати, хто його вбив, — почав Смішинка.

За спиною Смішинки відбувся якийсь рух, і обличчя перед ним раптом набрали глибоко стурбованого виразу. Він обернувся й побачив, що в дверях до сусідньої кімнати стоїть Щебінь.

— Всьо є гаразд? — поцікавився він.

Зміна становища Варти дозволила Щебеню отримати замість шматка броні бойового слона путящий нагрудник. Як і належало у справі з сержантською уніформою, зброяр намагався відобразити на цьому нагруднику стилізовані м’язи. Проте, наскільки розумів Щебінь, сховати всі свої м’язи під уніформою йому все одно не вдалося б.

— Якась-то проблема? — спитався він.

Натовп позадкував.

— Жодних, офіцере, — сказав пан Плітт. — Ви, е, просто так несподівано проявилися, от і все...

— То є слушно, — сказав Щебінь. — Я — проява[30]. То часто несподівано трапляє си. Отже, проблеми нема?

— Ніякісіньких проблем, офіцере.

— Дивна це штука — проблема, — замислено прогуркотів троль. — Весь час си ходжу й шукаю проблему, а як знаходжу, то всі кажут, шо її тутка не було.

Пан Плітт зібрався з духом.

— Але ми хочемо забрати отця Трубчека, щоб його поховати, — повідомив він.

Щебінь обернувся до Смішинки Малодупка.

— Ти все зробив, шо мав?

— Гадаю, так...

— Він мертвий?

— О, так.

— Но йому, мо’, ще може покращати?

— Покращати — небіжчику? Сумніваюся.

— Гаразд, народ, тоді можете йо’ забирати.

Двоє Вартових дали дорогу, й тіло понесли сходами вниз.

— А чого ти знімкував померлого? — спитав Щебінь.

— Ну, е, це могло б допомогти роздивитися, в якій позі він спочив.

Щебінь кивнув із виглядом мудреця.

— А, то він спочив у позі? От тобі й священнослужитель.

Малодупко витягнув зображення і знову поглянув на нього. Воно було майже чорним. Але...

Внизу сходів з’явився констебль.

— Там, нагорі, є хтось на ім’я, — почувся приглушений смішок, — Смішинка Малодупко?

— Так, — похмуро відповів Малодупко.

— Ну, командор Ваймз каже, щоб ви негайно прибули до палацу Патриція,