Читати книгу - "Товаришки, Олена Пчілка"

Наша молодь зовсім оп'яніла. Такої весни вона ще не стрівала! Треба б учитись, за книжкою в хаті сидіти, так же всидіти годі. Так і тягне тебе в ті простори ясно-блакитні. Вчора ходили, позавчора, назавтра знов збираються в гори, вже далі куди-небудь! Збирається ціла громадка.

— Ах, знаєте, так нема часу, що страх!.. Мабуть, не піду! — мовить Люба Костеві, що прийшов закликать до гурту.

— Ні, я вас прошу, ходімте!.. Коли ви не підете, і я не піду! — мовить Кость.

— Ну, що зробиш? Піду вже, — одказує Люба згодом.

Жвава громадка вже за містом, у горах. Чимало її зібралося там, тої челяді весняної; єсть і незнайомі нам, і всі наші знакомці. Он і Корнієвич з Кузьменком, і Діана Песцова коло їх, і князівна Білосельська в новім капелюшику з довгою білою наміточкою.

— Яка гарненька сьогодні Білосельська! — мовить Люба Костеві.

— Вона не так гарна, як зграбна, струнка така! — одмовляє він.

— Занадто вже чваниться, хизується! — додає Раїса.

Всі збираються докупи; гомін, сміх, жарти! Розташовуються, бо дещо принесли з собою їсти й пити. Так смачно їсться по проходці, на свіжому повітрю!

— Мікіта Степанич! Пивця бажаєте?

— Бажаю, бажаю! — одповіда Кузьменко, приймаючи пляшечку ясного пива з рук Песцової. — Тільки з чого ж його пить? Хіба так, нахильцем? Душа міру зна!

— Звичайно! От ще церемонії! — гукає Песцова. — А сиру хочете?

— А чом би ж я не хотів? Давайте нам і сиру!

— Еге, пане Микито! Я щось замічаю, — мовить нишком Люба, — Діана щось до вас залицяється!..

— А чому ж би їй не залицяться? Ви думаєте, що до мене ніхто вже не може залицятись?

— Або ж я се кажу?

— То ви тільки мене не любите! — провадив Кузьменко.

— А хто ж вам сказав, що я вас не люблю? Я вас навіть дуже люблю!

— То-то, дуже! Якби ви сього не додавали, то краще було б. Люба трохи збентежилась:

— Ну, коли не хочете дуже, то й зовсім не треба!

— Ага, тепер і зовсім назад!.. Добре!.. Годі про залицяння, чорт там його бери! Правда?.. От я піду візьму вам чого-небудь їсти. Еге ж бо, за тим Корнієвичем і похопився! Он він уже тащить вам усього!..

— Ви як смієте приймати мою даму? — жартливо питав Кузьменко в Корнієвича, котрий дійсно ніс для Люби поживку.

— А чого ж вона ваша, — одповів Корнієвич, — коли ви за неї не думаєте; от я хочу, щоб вона була й моя! — І сів на траві коло Люби, подаючи їй дещо їсти.

Любі дивно чути ті слова од Корнієвича, але він говорить їх так просто!.. А тут і Кость, одірвавшись од ласкавої уваги до нього князівни, іде до Люби, питаючи:

— Хочете вина, Любов Василівно? Ось і скляночка єсть!

Кузьменко стає в патетичну поставу і виголошує:

Пред испанкой благородной

Троє рыцарей стоят!..

— Правда, правда! Занадто багацько біля одної! — мовить маленька, смуглява чорнявочка Кропотова і сідає коло Кузьменка, пускаючи тоненькі струмочки диму з папіроски. Крізь той дим чорні очки Кропотової світяться досить ласкаво.

Далі всі перемішались, пішли, розсипались по горі, перейшли в другу долину.

— Батьку мій! Се стільки фіалок?! — гукає Кузьменко. — Люди добрі! Чи се не мара яка: чисто вся земля вкрита фіалками!

І справді, там у долинці була незміркована для степового ока сила тих розкішних альпійських весняночок-фіалок, геть аж синіла од їх трава.

Хто рве квітки, хто, заложивши руки в кишені, погордливо топче їх ногами, всі посуваються далі долиною, туди, де вона узько так в'ється проміж горами. Десь збоку чутно, як гучно падає з гори струмок чималий.

А от і всі на горі та дивляться на супротивні далекі гори та теє Alpengliihen. Сонце на заході, і Альпи палають: сонця то й не видно, сяє лиш його золота заграва по верхів'ях гір. Блідно-палева, золотиста, рожева, жовтогаряча барва міниться, переходить, сяє, потім палає ясніше, як жар великанського огнища без полум'я. Дивився б не надивився на те видовище!.. А далі воно почина помалу пригасати; тонн знов міняються, вже по-іншому, лагідніше, тонше; легкі тіні вкрадаються проміж рожевий колір, борються з ним, повивають сизою поволокою ту горну далечінь. Огнище згасає.

— Вам хочеться перейти через сей потік? — питає Кость Любу. Давайте руку, ходімте!

Обоє спускаються нижче в міжгір'я; от кладочка з двох дощок хистких через шумливу воду; тая вода, упавши з гори, скаче й тут по камінню, кидаючи бризки на кладку. Люба зо сміхом перебирається по кладці, Кость, ведучи її за руку, іде попереду. Перейшли; можна б уже й випустить ту ручку, та Кость не пускає, веде так і на той бік узгір'я малою стежечкою.

— Сядемо тут! Он під тим деревом так хороше! — запрошу. Кость.

— Зараз І наші сюди прийдуть! — мовить Люба і сідає поодаль, над горною стежкою, спустивши ніжки.

Нащо Кость сідає так близько біля неї, нащо очі його дивляться з такою ніжною поволокою?..

— Ви втомились? — питає він і бере Любу за руку. — Ви втомились, Любочко?..

— Ні, я не втомилась! — одповіла вона, визволяючи свою руку і глибоко дишучи горним повітрям, в котрому вже чути вечорову прохолоду. — Хіба можна втомитись на такій гарній гулянці?.. Як тут гарно, справді!

— Дивно-хороше! Я просто окриляюсь, дивлячись на сю натуру! Ні, що б не говорили, а сила її, вага на людський дух велика! І я ніяк не можу згодитись з новітньою теорією, що поетичне втішання натурою єсть дрібне почування, котрому змислений чоловік не повинен піддаватись. Се неправда! Воно не дрібне й не низьке, те поетичне почуття: воно ще повишає нас над дрібністю життя, воно настроює душу до всього величного, доброго.

Почувся гомін, сміх, — надходив гурт. Люба встала.

— Ходімте! — мовила.

— Ходімте! Сею стежкою вийдемо в долину, де ми всі сиділи. Ходім попереду! — І Кость знов узяв руку Любину, положив її на свою. Люба не обпиралась на його руку, ішла тихо, чуючи так близько Костеве серце…

— Любочко! Милая! — говорив Кость уже в долині, гладячи її руку; далі так любо, так чуло поцілував ту тремтячу ручку. То був перший раз, що він цілував її… Туман застилав йому очі, він хотів приблизити до себе той гнучкий стан, що одсторонявся од його, як почулось десь близько в міжгір'ї гукання:

— Загоровський! А де ви?.. Загоровський!

— А! Вони вже ось де! Раньше нас прийшли! — мовила потім Песцова, виходячи з Кузьменком на долинку. За ними йшли інші. Раїса,