Читати книгу - "Труна з Гонконгу"

— Так. Я зможу роздобути вам фото.

— Чи не могли б ми зустрітися де-небудь у місті сьогодні ввечері? Це б зекономило час на дорогу до вас. Мені треба багато що зробити перед від'їздом. Скажімо, у барі «Астор» о восьмій?

Вона завагалась, а потім кивнула.

— Гаразд, тоді о восьмій.

— Дякую, це мені дуже допоможе.

Секретарка знову кивнула, обдарувала мене легкою прохолодною посмішкою й вийшла. Я поспостерігав, як вона сідає у двомісний «ягуар» і від'їжджає.

«І не мрій про неї, молокососе, — сказав я самому собі. — Якщо вона отримає мільйони Джефферсона, то знайде когось значно цікавішого за тебе, і це для неї не буде аж так важко».

Поїхавши в контору, я решту ранку давав лад різноманітним незакінченим справам. На щастя, зараз у мене не було нічого важливого, нічого такого, що не могло б зачекати кількох тижнів, та я сподівався, що мені не доведеться бути далеко від дому настільки довго.

Я саме думав, чи не сходити по сандвіч, коли у двері постукали й увійшов Джей Вейд.

— Я вас не затримаю, — сказав він. — Хочу запитати, о котрій годині похорон Германа. Ви знаєте? Я подумав, що мені варто там бути.

— Похорон завтра, — відповів я, — та година мені невідома.

— О! — він видавався збентеженим. — Що ж, можливо, я міг би зателефонувати міс Вест. Цікаво, чи не будуть вони проти, якщо я прийду?

— Я зустрічаюся з міс Вест сьогодні ввечері. Якщо бажаєте, можу її запитати.

— Так, я б хотів, аби ви це зробили, — збадьорився Вейд. — Мені трохи ніяково запитувати це. Маю на увазі, що я дуже давно не бачив його. Щойно мені спало на думку... — він не закінчив речення.

— Звісно, — сказав я.

— Як пройшло слідство?

— Як я і припускав — його відклали, — я зробив паузу, щоб запалити сигарету. — Завтра лечу в Гонконг.

— Ви? — він видавався трохи здивованим. — Оце так поїздка! Щось пов'язане з цією справою?

— Звісно. Старий Джефферсон найняв мене дізнатися походження тієї дівчини. Він платить, тож я лечу.

— То це справді так? Знаєте, це одне з тих місць, які я б дуже хотів відвідати. Заздрю вам...

— Я сам собі заздрю.

— Що ж, мені буде цікаво почути про ваші успіхи у цій справі, — Вейд переступив з однієї ноги на іншу. — Гадаєте, вам вдасться там щось знайти?

— Уявлення не маю. Та спробую...

— Тож ви зустрічалися з містером Джефферсоном. Як він, по-вашому?

— Не надто добре. І не схоже, що він ще довго протягне.

— Мені прикро це чути. Він дуже старий, — Вейд захитав головою. — Вочевидь, смерть Германа стала для нього потрясінням, — і він попрямував до дверей. — Що ж, я заглянув лише на хвильку. До мене повинні прийти. Гарної вам поїздки! Я можу чимось посприяти, поки вас не буде?

— Ні, дякую, нічого не потрібно. Я замкну контору, та й усе.

— Що ж, тоді до зустрічі. Ми вип'ємо разом, коли ви повернетеся. Мені буде цікаво почути, як ви впорались і що думаєте про це місце... Не забудете про похорон? І запитайте ще, чи можна надіслати квіти.

— Я повідомлю вам завтра.

Згодом, після обіду, я заїхав у головне управління поліції та взяв зняте в морзі фото Джоан Джефферсон, яке пообіцяв мені Ретнік. Це був хороший знімок. Завдяки правильному освітленню фотографу вдалося надати їй вигляду живої жінки. Я кілька хвилин просидів у своєму авто, вивчаючи цю світлину. Джоан була, безперечно, привабливою. Я запитав працівника моргу, які розпорядження щодо поховання. Він сказав, що її поховають за кошти Джефферсона на кладовищі Вудсайд післязавтра. Це означало, що її не поховають у родинному склепі. Вудсайд-семітрі не був призначений для імпозантних мешканців Пасадена-сіті.

Близько шостої години я замкнув контору й пішов додому. Спакував валізу, виконав усе необхідне, що треба зробити, коли залишаєш дім на кілька тижнів, прийняв душ, поголився, одягнув чисту сорочку, а тоді вирушив до бару «Астор» і приїхав туди за п'ять хвилин до восьмої.

Джанет Вест прибула, коли хвилинна стрілка мого наручного, на ремінчику, годинника перемістилася на першу годину, тобто було п'ять хвилин по восьмій. Вона увійшла з упевненістю красиво вдягненої вродливої жінки, котра знає, що гарно виглядає, і задоволена цим.

Чоловічі голови повернулися, щоб подивитись, як ця дама прямує в кінець залу до столу, за яким сидів я. Ми обмінялися звичними словами, які ввічливі незнайомці говорять при зустрічі одне одному, і я замовив їй мартіні на основі горілки, а сам уже пив шотландське віскі.

Вона дала мені квиток на літак і шкіряний гаманець.

— Я принесла вам кілька гонконгівських доларів, — сказала міс Вест. — Це позбавить вас клопотів. Чи хочете, щоб я замовила для вас номер у готелі? «Пенінс'юле» та «Мірама» — найкращі готелі.

— Дякую, але я планую зупинитись у «Небесній імперії».

Вона кинула на мене швидкий насторожений погляд й одразу ж мовила:

— Так, звісно.

— Ви не забули про фотографію?

Поки офіціант розставляв напої, Джанет відчинила свою сумочку зі шкіри ящірки і простягнула мені конверт.

Глянцева світлина 12,1x16,5 була, очевидно, роботою професіонала. Сфотографований чоловік пильно дивився в об'єктив. У його очах простежувалася хитрість, вони напівзлісно посміхалися. Обличчя неприємне: смугле, із густими чорними бровами, грубими рисами, дужою, жорстокою лінією щелепи і тонким ротом. Саме таке обличчя очікуєш побачити в поліції на упізнанні підозрюваного.

Я був здивований. Не очікував, що Герман Джефферсон виглядає ось так. У моїй уяві виникав більш товариський, безвідповідальний образ гульвіси. А цей чоловік міг зробити будь-що насильницьке та розпутне, і зробити це добре.

Узявся пригадувати, що розповідала мені про нього Джанет. «Він був цілком, до кінця поганим. У нього не було жодної доброї риси». Дивлячись на обличчя цього чоловіка, тепер я міг погодитись із таким твердженням.

Я звів очі. Джанет дивилася на мене: і хоч її обличчя нічого не виражало, проте очі були холодні.

— Розумію, що ви мали на увазі, — сказав я. — Він не схожий на свого батька, адже так?

Вона нічого не відповіла на це, але продовжувала дивитись на мене, поки я клав фотографію у свій