Читати книгу - "Пси господні, Марчін Швьонтковський"

Валленштайн стояв посеред коридору, опустивши руки. Він виглядав надзвичайно безпорадним і водночас жахаючим, у його очах бушувала дика, неприборкана лють.

– А якщо я протистоятиму шведу, і повториться те ж саме? Що тоді я отримаю від цього наказу?

– З Божою допомогою це більше не повториться, – відповіла Еркісія.

– У Лютцена Бог не допоміг.

– Цього разу він допоможе, фельдмаршале. – усміхнувся чернець. – Якщо нічого не може допомогти, нехай це вас заспокоїть: де б ви не билися, через будь–яку річку чи гору, ми з’явимося в годину випробування. Я та мої брати. А тепер добраніч і до скорої зустрічі, графе. Удачі.

Сказавши це, він, не чекаючи відповіді, обернувся і рішуче рушив у бік подвір’я та стайні. Як він і очікував, Валленштайн не пішов за ним.

Домініканець не збрехав, коли сказав, що у нього є якісь справи в Німеччині. У нього навіть було кілька речей. І перша у самому Нюрнберзі.

???

Кам’яниця біля нюрнберзької ринкової площі здавалася зовсім безлюдною, наче там давно ніхто не жив. Елегантна вивіска, що висіла над воротами, показувала, що тут була аптека чи алхімічний магазин – але не було жодних ознак того, що вона відкрита. Двері були замкнені назавжди, що здавалося природним, оскільки Нюрнберг був досить небезпечним містом відтоді, як його пограбували шведи, і годинники вже показували другу годину ночі.

Однак Еркісія не мав наміру цілувати дверну ручку. Він чудово знав, що всередині хтось є, і не мав часу чекати до ранку. Він підійшов до свого коня, якого привів із замкової стайні, і витяг із сумки бандольєр, обвішаний торбинками, мішечками та порохівницями різного розміру та кольору. Він вже простягав до них руку, коли вона зупинилася на половині руху, ніби він щось згадав. Іспанець відступив і просто постукав у двері кілька разів. Коли це не спрацювало, він повторив дію. Хтось із вікна протилежного будинку почав кричати на нього, включаючи сюди кілька образ, блюзнірств і невтішних думок про матір ченця, але Домініка це абсолютно не турбувало, усвідомлюючи млявість нюрнберзької міської варти та цінність імператорського залізного листа в своїй сумці. Він почав кидати у вікна будівлі знайдені у ринві камінці. Ситуація була досить дивною, але Еркісія прийняв нав'язану йому роль зі смиренністю і не без деякої радості. Коли один із винятково влучних каменів пробився крізь віконницю й розбив скло на першому поверсі, у вікні поруч із ним нарешті став освітлений лампою чоловік у нічному ковпаку.

– А щоб ти скис, сучий сину! – закричав він. – Що ти хочеш?

– Будь ласка, впустіть мене, – крикнув у відповідь Еркісія, трохи здивований тим, що у власника лавки, мабуть, не було ні сторожа, ні прислуги.

Віконниця рипнула під чергу прокльонів.

Цього разу мешканцю будинку вистачило двох кидків камінцями у вікна, щоб зрозуміти, що зловмисник не збирається здаватися. Через деякий час він з’явився на порозі з дещо старовинною рушницею в руці. Чернець, абсолютно байдужий до зброї, штовхнув двері й пройшов повз господаря, ідучи досередини без жодного збентеження.

– Куди, бандит! Я буду стріляти!

– Краще зачини двері, холодно.

Еркісія посміхнувся більше собі, ніж людині, до якої він прийшов.

– Стрілятиму, кажу! Геть звідси, сволота!

– Ти не запалив фітіль. Закрий двері.

Господар нарешті зрозумів, що має справу не з жебраком, мандрівним торговцем, збентеженим батьком із вмираючим сином на руках, п’яною повією чи будь–якою іншою людиною, яка може стукати до його будинку о другій ночі. Зніяковівши, він зачинив двері. Йому було цікаво, чого хоче від нього дивний гість, тим паче, що вдома в нього не було фітіля, який