Читати книгу - "Коханці юстиції"

не було кращої нагоди вкотре допекти церкві та її зверхникові. Радикальний політик Трильовський, жбурляючись прокльонами з трибуни Віденського парламенту, не забув тієї обставини, що Шептицький — так само граф і так само спольщеного роду. Шельмування церковного ієрарха досягло безпрецедентного рівня.

Такі вже настали часи, часи випущених на волю демонів.

3

Кілька слів про вдову, графиню Христину Потоцьку з Тишкевичів. Досить показовим щодо цієї особи став її лист до ці-саря Франца-Йосифа. Листа було написано вже після повторного судового рішення щодо смертного вироку і страти Січинського на шибениці. У листі графиня зрікається будь-якої помсти й іменем своїм та дев’ятьох осиротілих дітей просить найяснішого монарха помилувати молодого вбивцю й дарувати йому життя, а з ним і шанс на виправлення.

Два десятиріччя по тому Січинський прокоментує це так, що то було ніяке не милосердя доброї католички, а банальна політична гра. Відень мав бути життєво зацікавлений у заспокоєнні пристрастей, стабілізації та безперебійному надходженні з Галичини «збіжжя і рекрутів». Страта Січинського могла спричинити чергову хвилю заворушень. Обмірковуючи вбивство графа, Січинський усвідомлював, що ледь не стовідсотково прирікає себе до найвищої міри покарання. Однак усвідомлював він і те, що на його захист неминуче виступлять неймовірно потужні чинники, і цілком знехтувати ними Відень швидше за все не зможе.

У своєму впертому героїзмі засуджений навіть звернувся до цісаря з контрпосланням, де просив не зважати на клопотання вдови і негайно виконувати судовий вирок. У Відні воліли зрозуміти це так, що засуджений уже почав ставати на шлях каяття й виправлення.

Наприкінці липня 1909 року вийшов цісарський наказ про заміну Січинському смертної кари 20-річним ув’язненням. Ризикована гра студента філософії принесла перший успіх.

4

Звідки взявся цей Мирослав? Які обставини привели на світ цю вбивчу суміш?

В очікуванні найяснішого рішення про страту або помилування Січинський читав поезії Байрона. Що суттєво — він читав їх мовою оригіналу, заодно навчаючись її. Ніби вона знадобиться на шибениці. Ніби на тому світі, у пеклі повішених, його обов’язково спитають: how do you do Sir? В’язнична адміністрація не мала нічого проти самовдосконалення підопічних і надала йому все необхідне для такої позитивної мети: пера, папір, зошити, словники. З Байроном він опановував не тільки й не так англійську, як романтизм боротьби та революційний нігілізм. Січинський і сам був поетом — з тих, які не залишають після себе жодного рядка, зате намагаються компенсувати це самим життям, кожною своєю дією. Байрон, По, Кольридж, Теннісон, Оскар Вайльд — ось перелік його замовлень у в’язничних бібліотеках, спершу львівській, а відтак і станиславівській.

Достоєвського він також читав, причому багато й так само в оригіналі. Багато років по тому, відповідаючи на запитання, скільки він знає мов, Січинський перелічив польську, німецьку, норвезьку, шведську, англійську і російську, останню «з помилками, бо не маю практики». Напередодні замаху на Потоцького, перечитуючи внадцяте «Злочин і кару», він олівцем обвів речення «Тварь ли я дрожащая или право имею». Слово «тварь» він зрозумів як «обличчя» (польською «twarz») і в очікуванні аудієнції перед приймальним покоєм графа найбільше переймався тим, щоб жоден найменший мускул його лиця по-зрадницькому не сіпнувся, а тому весь час поглядав у дзеркало.

Достоєвський і Ніцше були його вчителями. Література була його філософією.

Починаючи з осені 1907 року, Січинський регулярно вчащав до кав’ярні «Монополь», про яку ширилися чутки, ніби там збираються молоді декаденти. Його приваблювали найрадикальніші речі, зокрема циклічне повернення Карманського і Яцкова до теми самогубств. Не завжди маючи змогу підсісти ближче, Січинський навчився слухати їхні суперечки звіддалік, читаючи по губах і рухах. Він точно вираховував час, коли в «Монополі» з’являвся Франко, і влаштовувався так, щоб виразніше чути, як той укотре знищує когось із молодих своїм безапеляційним «дурниці мелете». Проте найбільшою радістю для Січинського була хвилина, коли декаденти хором затягували свою культову пісеньку «Хоч клаптик неба». Тоді він, обхопивши руками голову, починав розгойдуватися в такт і непомітно підспівувати.

Кілька разів він бачив там самого Стефаника, проте жодного разу не зважився підійти по автограф. 26 травня 1908 року, тобто за півтора місяця після замаху Січинського, Стефаник виступив у Віденському парламенті з промовою на захист «героїчного студента». Січинський, дізнавшися про це у в’язниці, подумав, що якби трапилося таке диво і йому вдалося б вийти на волю, то він уже точно не замнеться і не спасує, а таки підійде і подасть свій примірник «Синьої книжечки» для автографа. Він уже навіть знав, як саме попросить підписати її: «Мирославові, другові, соціалістові». Про більше він мріяти не міг, пам’ятаючи, що Стефаник пише дуже коротко.

Соціалізм Січинського до певної міри випливав із його походження. Батько героя, священик і син священика, був послом Галицького крайового сейму від націонал-консерваторів і наприкінці свого 44-річного життя приєднався до опортуністичної «Нової ери». Він помер, коли Мирославові було всього лише сім. Отже, світоглядні й політичні дискусії між батьком та сином зав’язатися радше не встигли. Проте у свідомому віці Мирослав почав зіставляти кожен свій крок із життєвою лінією батька, принципово намагаючись чинити саме так, як той не вчинив би нізащо. Його відверто дратувала власна попівська генеалогія, тож він де міг підкреслював свій нігілізм і залюбки повторював тезу італійського анархіста Андреа Кости: «Насильство неминуче для того, щоб оголити проблему, а старий ідеал замінити новим». Старим ідеалом жив батько, новим син.

Застреленому Потоцькому було 47 років, його вбивці — 21. Маркові Каганцю, за чиє знищення начебто заплатив життям Потоцький, — 27.

Свій вчинок Мирослав Січинський подумки вписував до уявного каталогу терористичних актів, що його називав «усесвітньою революцією молодих».

5

«Насильство неминуче» — дзвінка і сильна фраза. Вона здатна захоплювати і диктувати. Надто ж коли зовсім поруч зі словом «насильство» з’являється «ідеал», до того ж «новий».

Мирослав Січинський став цим новим ідеалом ледь не всього галицького українства, першим національним героєм, визнаним блискавично і ще за життя. У квітні 1908 року з’являються перші прояви героїчного культу. В українських родинах новонароджених хлопчиків починають масово називати Мирославами. Заможніші громадяни міст і містечок замовляють художникам його портрети. У місцях великого скупчення людей (торговиці, ринки, місця паломництв, церкви, цукерні, біржі, цирки, стадіони) поширюються невеличкі, завбільшки з дитячу долоню, олеографічні «іконки» з «нашим Мирославом». Анонімні творці несуть у народ героїчні пісні й балади, зокрема 28-куплетну «Револьвере мій солодкий». Інший Січинський, композитор зі Станиславова і далекий родич героя, присвячує йому цикл романсів, а незадовго перед власною смертю у травні 1909-го — кантату «Лічу в неволі дні і ночі».

Проте