Читати книгу - "Коханці юстиції"

12 квітня, годині о пів на другу дня, Січинський Мирослав, син Миколи, 1887 року народження, студент третього року філософії Львівського університету, дочекався своєї черги й отримав запрошення на аудієнцію до приймального покою крайового намісника Галичини, кавалера орденів Золотого Руна, Великого Хреста Леопольда, а також Лева і Сонця графа Андрея Потоцького. Розмова між юнаком та урядником довгою не була й навряд чи взагалі починалася. Січинський мав при собі револьвер, з якого вистрелив у Потоцького чотири рази. При цьому вже перші дві кулі, влучивши в голову, виявилися смертельними, третя й четверта зачепили намісникову руку та плече. Після цього милосердий Господь, можливо, з нагоди свята, нагородив графа Андрея ще цілою годиною вмирання. Протягом цього часу останній устиг зрозуміти, що з ним трапилося. Це вкрай важливо в разі наглої смерті, бо звільняє від надміру пронизливо-болісних метань у Переході. Крім того, це дало змогу графові прийняти останні таїнства від невідкладно викликаного на місце події духівника, а також, згідно з неперевіреними джерелами, попрощатися з дружиною та дітьми. І нарешті — саме в цю годину граф Андрей зумів виголосити оту заключну фразу всього життя, від якої бере початок його посмертний культ: «Телеграфуйте цісарю, що я був йому вірним слугою».

За одну годину можна, як бачимо, встигнути страшенно багато.

Молодий убивця тим часом навіть не намагався зникнути. Не вчинивши найменшого спротиву й жодного разу більше не скориставшися револьвером, він здався поліціянтам, ніби лише цього і прагнув. Коли його зі скрученими про всяк випадок руками м’яко виводили з приміщення крайової управи на Гетьманських Валах до щойно підігнаного в’язничного екіпажа, він так само встиг виголосити фразу, й вона також увійшла в історію: «Це за вашу кривду, за вибори, за Каганця!»

І саме в цю годину граф Андрей зумів виголосити заключну фразу всього життя.

Фразу було адресовано не повітрю, а конкретній групі селянських делегатів, що того дня так само прийшли до графа на аудієнцію й терпляче дочікувались у коридорах своєї черги. Зрозуміло, що всі чотири постріли з подальшою метушнею неабияк потрясли їх. Своїми словами Січинський апелював саме до них, саме їм він пояснював, що означає це вбивство. Ім’я Марка Каганця, селянського активіста, вбитого жандармським багнетом під час екстремально жорсткої виборчої кампанії якісь лише два місяці тому, було як відкрита кривава рана.

Того дня Січинський вимовляв Каганцеве ім’я вже вдруге. Вперше — коли в приймальному покої графа добував з кишені револьвер: «За Каганця — Потоцький!» Згідно з його пізнішим зізнанням він до останньої миті не мав певності, чи стрілятиме. Якби граф поглянув на нього ласкавіше, якби з незрозумілих причин усміхнувся, може, й по-дурному якось чи розгублено й беззахисно, якби його фізія не була від природи такою надуто-зверхньою, хтозна-чим усе закінчилося б.

Потоцький натомість глянув на чергового відвідувача лише так, як міг. Звісно, що він уявлення не мав про цього молодика й жодних почуттів щодо нього теж. У його недоброму погляді не було нічого особистого. Проте іншого погляду він просто не мав у своєму розпорядженні: над цим попрацювала кількасотлітня аристократична генетика. Це вона в десятках поколінь виношувала і зимну колючість невеличких очиць, і надутість щік, і претензійну зверхність постави. Тож за ті частки секунди, поки в нього летіли і влучали кулі Мирослава Січинського, він устиг лише здивуватися: що це таке, чому і як це можливо?

Граф був спадкоємцем занадто могутнього роду з усіма наслідками такої спадковості. Можна без перебільшення стверджувати, що його вбивство 12 квітня 1908 року історія готувала літ із п’ятсот.

2

Повернімося до простого календарного факту: вбивство Потоцького відбулось у святкову й останню перед «польським» Великоднем неділю. Залишаємо збоку ту дивну обставину, що віденський намісник Галичини навіть у таке велике свято не дозволяв собі трохи відволіктися від урядування і розслабитись у колі великої (дев’ятеро дітей) родини, а продовжував перти плуга, виконуючи нелегкі обов’язки державного мужа. Інша дивина: щоб отримати в нього безпосередню аудієнцію, достатньо було дочекатися своєї черги. Доступ до тіла, зранку ще живого, було відкрито для першого-ліпшого пролетаря чи селянина з найвіддаленіших закапелків королівства.

І все ж оцінімо інше. А краще сказати — іншого, себто вбивцю. Чи не стало одним із мотивів для нього звичайне собі блюзнірство? Чи ці постріли в сам розпал пальмової неділі не мали на меті такий собі передвеликодній сюрприз від юного соціаліста? Чи не було в цьому акті цілком нищівного виклику всій тодішній моралі? Зухвалого наслідування Бакуніна, Кропоткіна та всіх інших анархо-бомбометальників? І як з любов’ю до Ніцше?

Враження великого й підкреслено свідомого блюзнірства значною мірою підсилює той факт, що Мирослав Січинський прирікав свою жертву саме на раптову (наглу) смерть. Для християнина не існує гіршої (за винятком самогубства, звичайно) версії розриву з посейбічним світом. Якби убивця у своєму житті до того дня стріляв не тільки в тирі, то він досягнув би й цієї мети, тож граф Андрей відійшов би у вічність яким був, не сподобившися ні останньої сповіді, ні соборування, ні причастя, — на самій вершині свого, за Шекспіром, «гріхів цвітіння».

Цей нюанс, як завжди тонко, відчув інший граф та інший Андрей — митрополит східних католиків Галичини Шептицький. Страсної п’ятниці, 24 квітня, виголошуючи у Святоюрському соборі проповідь до Великодня, він засудив убивство Потоцького і — звучить як на тодішню епоху напрочуд по-сучасному — переконував громадянське суспільство активно протистояти будь-якому прояву політичного чи іншого терору: «Публічний злочин мусить бути публічно засуджений; він мусить викликати між християнами рішучий та енергійний протест». Митрополит, щоправда, не закликав мирян вийти на багатотисячний марш солідарності під гаслом «JE SUIS POTOCKI», але в будь-якому разі намагався і розумом, і душею вплинути на їхнє доволі розбалансоване ставлення до трагедії.

Дійсність проте показала, що вплив митрополита виявився обмеженим. Ба більше, українська преса, м’яко кажучи, не цілком поштиво наїхала на нього цілим каскадом риторичних запитань, більше схожих на їдкі звинувачення: «Де ж був львіський митрополит, коли проливалася невинна хлопська кров, коли плакали хлопські вдовиці і сироти? Чи й перед Богом графська кров дорожча від хлопської, а плач хлопських вдів і сиріт менше ціниться, ніж плач вдови і сиріт графа Потоцького, що лишив їм сотки міліонів маєтку?»

Газети відчули запах крові й залюбки п’яніли та пускалися берега. Для соціалістів