Читати книгу - "Викрадач тіней"

могло б бути так само добре, як Маркесу й Елізабет під каштаном, у шкільному дворі. Я відступив лише тому, що не хотів перехопити її тіні. Я нічого не хотів знати про неї такого, що вона не могла б мені сказати жестами своїх рук. Клеа не могла про це здогадатися, і коли я відсахнувся, їй стало боляче.

Увечері я тільки й думав, як перепросити Клеа і як нам із нею помиритися. Зваживши всі «за» і «проти», я зрозумів, що є лише один спосіб: сказати їй правду. Іншого виходу я не бачив, і мені дуже хотілося, щоб ми краще пізнали одне одного. Навіщо з кимось приятелювати, якщо не ризикуєш довіритися йому?

Залишалося придумати, як їй про це сказати.

Набір жестів з мови глухонімих у мене тоді був обмежений, і я не зміг би розповісти їй усієї тієї історії.

Наступного дня небо затягнули хмари. Спершись коліньми на камінь у кінці молу, Клеа кидала гладенькі камінці, щоб вони стрибали по воді. Її мама, щаслива, що в дочки з’явився приятель, сказала мені, що це її улюблене місце, і вона туди ходить щоранку. Я пішов у кінець молу й сів біля неї. Ми довго дивилися, як хвилі розбиваються об берег. Клеа вдавала, ніби мене не бачить. Я зібрав усю мужність і простягнув руку, щоб узяти її руку у свою, але вона встала й пішла собі, перестрибуючи з каменя на камінь. Я наздогнав її, став перед нею і показав пальцем на наші тіні, які падали на мол. Я попрохав її не рухатися, зробив крок убік, і моя тінь накрила її тінь. Тоді я відступив, і очі Клеа стали ще більшими. Вона вмить зрозуміла, що відбулося. Для такої спостережливої дівчинки це було неважко: тінь, яка лягала від мене, мала довге волосся, а її тінь коротке. Я затулив пальцями вуха, сподіваючись, що її тінь буде такою самою німою, як вона, але встиг почути, що вона мене кличе: «Рятуй, допоможи мені!». Я став навколішки й заволав: «Мовчи, благаю, мовчи!». І відразу відступив так, щоб наші тіні знову схрестилися, й усе стало на свої місця. Клеа намалювала великий знак питання в повітрі. Я кинувся геть, Клеа за мною. Я злякався, що вона послизнеться на каменях, і сповільнив біг. Вона взяла мене за руку, їй теж хотілося поділитися зі мною таємницею, щоб ми були квити.

У кінці дамби стоїть малесенький маяк. Коли дивишся на нього, такого самотнього, складається враження, що батьки кинули його там: він припинив рости. Прожектор маяка вимкнений, і він давно не освітлює моря.

Отой старий покинутий маяк в кінці дамби — справжня таємна схованка Клеа. Відтоді, як вона мені її показала, вона щоразу веде мене туди, коли ми зустрічаємося. Ми пролазимо під ланцюгом, на якому хилитається стара іржава табличка «Стороннім вхід заборонено», відчиняємо залізні двері, замок яких давно роз’їла сіль, і по сходах дістаємося до оглядового балкончика. Клеа перша видряпується по драбині до верхівки, і ми годинами сидимо, вдивляючись в обрій і чатуючи на кораблі. Клеа зграбно малює хвилі лівою рукою, а права похитується, зображуючи великі вітрильники, які борознять море. Коли сонце сідає, вона складає великі й вказівні пальці обох рук, щоб вийшло коло і показує, як це її уявне сонце сідає в мене за спиною, а потім увесь простір заповнює її віолончельний сміх.

Увечері, коли мама запитує, де я був цілий день, я розповідаю про місце на пляжі, в іншому боці від нашого занедбаного маяка, який належить лише Клеа і мені.

На третій день Клеа не захотіла лізти до прожектора, а залишилася сидіти біля підніжжя маяка, і з її зосередженого вигляду я зрозумів, що вона чогось від мене чекає. Вона витягла з кишені записничок і нашкрябала на аркушику паперу:

— Як ти це робиш?

Натомість я написав:

— Роблю що?

— З тінями, — написала Клеа.

— Не маю щонайменшого уявлення. Воно саме так вийшло, я без цього чудово обійшовся б.

Шкрябання олівця по паперу. Клеа викреслила написане, певно, змінила напрямок думок, поки писала. Утім під закресленим я встиг прочитати: «Ти божевільний!» Але вона, зрештою, написала мені таке: «Тобі поталанило, а тіні з тобою розмовляють?»

І як вона здогадалася? Я не міг їй збрехати.

— Так!

— А моя — німа?

— Ні, не думаю.

— Не думаєш чи певний?

— Вона вміє розмовляти.

— Цілком нормально, я в голові теж не німа. Хочеш поговорити з моєю тінню?

— Мені більше подобається говорити з тобою.

— Що вона тобі сказала?

— Нічого важливого, це було дуже швидко.

— А в моєї тіні гарний голос?

Я не відразу зрозумів, наскільки для Клеа важливе це питання. Так, ніби сліпий питав мене, на що скидається його відображення в дзеркалі. Несхожість Клеа була в німоті — це робило її унікальною в моїх очах, але Клеа мріяла бути схожою на інших дівчаток її віку, які могли говорити не лише жестами. Якби вона знала, наскільки її несхожість була прекрасна!

Я взяв олівець.

— Так, Клеа, у твоєї тіні чистий, чарівний і мелодійний голос. Він тобі дуже пасує.

Я зашарівся, пишучи ті рядки, Клеа, читаючи їх — теж.

— Чого ти зажурився? — спитала Клеа.

— Бо канікули колись скінчаться, і мені тебе бракуватиме.

— У нас іще цілий тиждень, а коли ти приїдеш наступного року, знаєш, де мене знайти.

— Так, біля підніжжя маяка.

— Я на тебе чекатиму з перших днів канікул.

— Обіцяєш?

Клеа жестами зобразила обіцянку. Це набагато красивіше, ніж словами.

Між хмар пробився промінь сонця. Клеа звела голову й написала в записнику:

— Я хотіла б, щоб ти знову наступив на мою тінь і сказав, що вона тобі розповість.

Я завагався, але щоб зробити їй приємне, підійшов ближче. Клеа поклала руки мені на плечі й наблизилася впритул. Моє серце шалено билося, я не звертав уваги на тіні, а лише на велетенські очі Клеа, які так наблизилися до мого обличчя, що я мав скосити свої. Ми доторкнулися носами, Клеа виплюнула жуйку, ноги не слухали мене, мені здавалося, що я от-от гепнуся.

У якомусь фільмі я почув, що поцілунки мають смак меду. Поцілунок Клеа був на смак, наче її полунична жуйка, яку вона виплюнула перед тим, як мене поцілувати. Чуючи, як калатає серце в моїх грудях, я подумав, що від поцілунку можна померти. Мені хотілося, щоб вона поцілувала мене ще, але вона відступила. Клеа пильно дивилася на мене, потім усміхнулася і, перш ніж чкурнути геть, написала: