Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Пробач! Пробач! Ти й вівця? В мене точно – потьмарення, – він аж запирхав, намагаючись стримати сміх. – Тигриця! Не менше.

Я відвісила йому потиличник, а вартовик якось дивно блимнув на мене й відвернувся. Та я ж бо помітила:

– Щось не так, Власію?

– Так, так, – важко зітхнув він, похитуючи головою. – Йти вам вже час.

Влад підійнявся:

– Дякую, Власію!

А я не втрималась й, підскочивши до чоловічка, присіла й цьомкнула його у щоку:

– За все-все – дякую!

Він потріпав мою «вибухову» копицю, можна сказати, по-батьківськи. В мене знов защипало очі, защемило у грудях, і Власій одразу ж забуркотів:

– Нема чого мені тут вогкість розводити. Лети вже, метелику. Ти тіко дивись, даремно крильцями не тріпоти: інколи й пригальмувати бува не зайве.

Я піднялась, шмигнувши носом, а вартовик втупився у Влада:

– Дивись, хлопче! Щоб волосина з її голови не впала! – погрозив він пальцем.

– Та знаю я, знаю! І без попереджень ваших. Накинулись по черзі, начебто я тільки тим і займаюсь, що ґав ловлю.

Мені навіть цікаво стало: це ж хто першим у черзі був? Невже Колвін? Його так моя безпека хвилює? Серйозно?! Добре, частина звинувачень знято, а далі подивимось.

Ми вийшли на вулицю. Професор сидів на ґанку, зціпивши перед собою пальці рук й уткнувшись в них підборіддям. Побачивши нас, він підвівся й розвернувся в мій бік. Дивився при цьому кудись повз мене – за моє плече. Не знаю чому, але відчуття від цього були неприємні. Ще неприємніше стало, коли він заговорив цілковито безбарвним голосом – він навіть лекції таким ніколи не читав:

– Валеріє, ми зараз ідемо до межі цього місця. Ви з Владом залишитесь по цю сторону: вас ніхто не буде бачити. Та ви будете бачити все. Те, що буде відбуватись, – він трохи осікся, – може вас шокувати.

– Ви про палахкотючі згустки, що вилітають з долонь? – хмикнула я, смикнувши плечем. – Не бійтесь: кричати не буду, тікати якомога далі – теж, заламувати руки не стану, у ступор не впаду, ну, і далі самі вигадайте, наскільки широко може сягнути ваша фантазія: що би я могла ще вибрикнути з переляку.

Треба ж! Професорські очі повернулись до мого обличчя, й в них промайнуло щось схоже на посмішку:

– Фантазувати з вами? Ну, що ви: все одно промахнусь. А кров? – учора, мабуть, він все ж помітив, як здригнулась моя рука, коли я брала воду з його.

– Не боюсь. Ні своєї, ні чужої. Свого часу, – зло процідила я, згадуючи не саму райдужну частину свого дитинства та отроцтва, – надивилась вдосталь. Лиш трохи відвикла. Але з вашою допомогою, гадаю, й це непорозуміння буде дуже скоро усунене.

По обличчю Колвіна промайнула якась болісна гримаса. Якби я не знала професора, то вирішила би, що йому завдала болю моя тирада. Але це було б надто красиво, тим більш, що його фізіономія враз набула свого звичного непробивного крижаного виразу.

– Тож, я можу сподіватись, що ви не будете прагнути творити дурниці?

Таке враження, що я тільки цим і займаюсь!

– Можете, – якомога спокійніше і байдуже кивнула я.

Почувся стриманий смішок Владьки, за що його ребра миттєво відчули радість зустрічі з моїм ліктем.

– І ви обіцяєте виконувати всі…, – Колвін затнувся на слові, – все, що вам скаже Влад.

Не пролунало слово «команди»?! Приємно здивована.

– Так, – втиснула я себе у рамки лаконічності з такого приводу.

– Так?! – здивовано вигнулась брова чоловіка, демонструючи крайній ступінь його подиву.

– Гадаєте, що слово «так» має другий сенс?

– З вашими здібностями ви в нього й третій втиснути зможете.

Та що ж таке?! Знов?! Я насилу, але все ж встигла вдарити по гальмах і розсудливо промовчала, спокійно, сподіваюсь, що саме так, дивлячись на професора, чим, схоже, здивувала його ще більше. Колвін якось трохи ошелешено кивнув і збіг сходами:

– Все. Рушаймо!

Ми перетнули галявину перед будинком й заглибились у ялинник. Владька вчепився в мою руку з не меншою люттю, ніж напередодні це робив професор, наче я тільки те й роблю, що тікаю кудись в істериці. Не витримавши, я прошипіла:

– Я розумію – він! Але ж ти мене знаєш! Відпусти руку – я й сама можу йти.

Влад винно посміхнувся:

– Знаю. А от ти цей ліс не знаєш, на відміну від мене.

– Я зросла у лісі!

– Але не в цьому.

– Добре! Тільки не здавлюй так! Я скоро синці колекціонувати почну.

Він скорчив мені мордочку, але хватку трохи послабив. Ми вийшли з ялинника й опинились у змішаній частині лісу. Влад і Колвін йшли спокійно та впевнено, немов кожну купину та гілку тут знали, а от я спотикалась через раз, оскільки тих жалюгідних крихт світла, що насилу висотували із себе неповний місяць та малесенькі зірочки з блідим мерехтінням, ледь просочуючись крізь густий полог дерев, явно було недостатньо для повноцінного руху з комфортом. Тому я, періодично чортихаючись, тільки й робила, що повисала на руці хлопця, на що він підхоплював мене, не дозволяючи ганебного падіння свого друга поруч з яким-небудь корчем.

Кінець кінцем, Колвін зупинився на межі невеличкої галявини й повернувся до нас:

– Влад, ти пам’ятаєш: що б не трапилось, як би не повернулось – ти залишаєшся поруч з нею

Від цих слів мені стало якось лячно. Я окинула скануючим наскрізь (хотілось би) поглядом професора, потім Владьку, й знову повернула очі на викладача:

– Ви зараз про що?

– Валеріє, – навіть у темряві я примудрилась розгледіти неспокій в очах Колвіна, – ви не забули, що обіцяли не робити дурниць?

Де – я, а де – дурниці?! Я сердито пирхнула:

– Мені поклястись?

– Не відмовився б, якби був певен, що це дасть залізні гарантії вашої розсудливості.

– Та я просто уособлення розсудливості, враховуючи скільки я мовчала.

– Що було дуже дивно.

Мій язик аж чесався відповісти хоч щось, та професор зробив крок у бік і, наче розчинився у темряві. Я ошелешено повернулась до Влада: