Читати книгу - "Наркономіка. Як працює економіка картелів"

його ввозили небагато. Коли 1976 року Ледера і Юнґа звільнили з в’язниці, вони вирішили змінити ситуацію назавжди. Через пару років вони вже імпортували цей наркотик тоннами, злигавшись із медельїнським картелем Пабло Ескобара в Колумбії, аби виряджати завантажені кокаїном літаки до США через Норманс-Кей, острівець на Багамах, який вони використовували як базу. Якщо і є одна людина, що підсадила Америку на кокс, то найперше слід назвати Карлоса Ледера.

Несамовитий злет Ледера показує, як кримінальну кар’єру можна побудувати на основі перебування у в’язниці. Крім налагодження робочих стосунків з Юнґом, Ледер використав час у Денбері, щоб тусуватися з відмивачами грошей, найманими вбивцями та людьми, які знали, як працює система екстрадиції в США. Мільйонер-шахрай, який зрештою погорів у 1988 році і тепер старіє за ґратами в США, пізніше назвав Данбері своїм коледжем. Цю роль в’язниці відіграють для багатьох банд. Опинившись за ґратами, в’язень може бути рекрутований, навчений, а після звільнення – одержати роботу. Перша кадрова проблема наркокартелів – знайти потенційних працівників з належним кримінальним минулим. Комусь, кому доводиться вирішувати цю проблему, кращого рішення, ніж в’язниця, не знайти: тут повно злочинців, які пустилися берега і на яких робота після звільнення не чекає.

Зустрічі, подібні до тієї, яка привела до партнерства Ледера і Юнґа, випадково трапляються рідко. Тож злочинні групи методично організовують вербування й навчання у в’язниці. Розгляньмо взірцевий випадок «La Nuestra Familia» – «Нашої родини», каліфорнійської в’язничної банди. Заснована вона в 1960-ті роки в’язнями для захисту від іншої великої банди – «Мексиканської мафії». «Мексиканська мафія» панувала в каліфорнійських в’язницях, оподатковуючи в’язнів і вчиняючи десятки вбивств на рік у пенітенціарній системі. Іспанські в’язні з Північної Каліфорнії особливо потерпали від хижих мексиканців, база яких була на півдні штату. Тому вони вирішили об’єднатися й заснувати власну «родину» для самооборони. Незабаром «Наша родина» почала й собі зискувати здирництвом, грабунком і наркоторгівлею як у в’язниці, так і за її межами. Наразі вважається, що в ній близько 500 ключових членів плюс іще десь тисяча поплічників26.

«Наша родина» швидко зіткнулася з проблемою, спільною для всіх злочинних організацій. Попри те що вступати в банду вигідно – захист від інших гангстерів, шанс заробити на кримінальних оборудках, відчуття спорідненості й братерства, – на рекрутів чекають поважні ризики. По-перше, банди вимагають повної лояльності від своїх членів, які мають безумовно виконувати завдання ватажків. В основі цього – обмеження на зв’язки, що не залишає місця для обговорень і незгоди. New Yorker якось зацитував члена «Арійського братства», ще однієї американської в’язничної банди, котрий нарікав на складність із демократичною організацією вбивств:

– Раніше в нас було: одна людина – один голос… Треба було чи не весь штат опитувати… І завжди людину встигали попередити, перш ніж ми віддавали наказ: «Уколошкай його…». Не можна два-три тижні валандатися з тим, кого слід пришпилити27.

Отак і виходить авторитарна структура, у якій рядові повинні робити те, що кажуть, подобається це чи ні.

Вступ у банду теж слід у розумних межах ускладнити, щоб відокремити серйозних рекрутів від дармобитів. Банди, як і інші членські організації, від гольф-клубів до студентських братств, встановлюють для кандидатів вступний внесок у вигляді платежу чи ритуалу ініціації. (Кажуть, в одному з обрядів ініціації нових учнів у «Мічоаканській родині», кровожерному мексиканському наркокартелі, змушували читати праці Джона Елдреджа – американського автора християнських книжок про самодопомогу.) І, звичайно, на відміну від гольф-клубів, в’язничні банди вбивають тих, хто відмовляється від членства. У цьому теж є своя викривлена рація: якщо можна примусити до пожиттєвого членства, ризик перетворення членів на інформаторів значно знижується.

Крім того, що можуть пришити за зав’язку чи непокору, новачків найбільше утримує від вступу ризик наразитися на збиткування або визиск самою бандою. Почасти знехіть до мексиканської мафії зумовлювалася тим, що її ватажки звикли визискувати і грабувати молоду парость майже так само, як і всіх інших. Ієрархічна, недемократична структура банди дозволяє старшим бандитам підживлятися коштом рекрутів, які не можуть піти. У тривалій перспективі хижацтво шкодить банді, бо не буде охочих вступити до неї, але на повсякдень старшим бандитам кортить оподатковувати молодших. Тобто в банди проблема з тим, що економісти називають колективною дією. Усі виграють, якщо члени погодяться не експлуатувати один одного, але індивідуальні стимули експлуатації настільки сильні, що навряд чи всі будуть дотримуватися угоди.

Як злочинні угруповання вирішують проблему колективної дії? У захопливому дослідженні в Journal of Law, Economics and Organization Девід Скарбек, економіст Королівського коледжу в Лондоні, проаналізував структуру «Нашої родини». Банда має проблему: як залагодити інтереси членів таким чином, щоб у старших гангстерів не було стимулу обчухрувати молодших. Для цього банда розробила складну систему правил, покликану забезпечити, щоб жоден член не був зацікавлений в експлуатації іншого, а якщо він це зробить, його притягнуть до відповідальності. Усе це викладено в ретельно розробленій «конституції», копію якої отримала ФБР. Ієрархія банди складається з чотирьох рівнів. На вершині перебуває «генерал», у якого в підпорядкуванні до десятьох «капітанів». Вони, своєю чергою, командують «лейтенантами», які відповідають за рядових членів – «солдатів». (Багато перших членів «Родини» були ветеранами В’єтнаму, що може пояснити військову структуру.) Щоб уникнути віктимізації рядової молоді, конституція визначає механізм, за допомогою якого навіть рядові члени можуть інформувати про своїх зверхників, якщо вони побачать, що їх визискують. Хоча генерал має право звільняти капітанів, він не може їх призначати: це можуть робити лише рядові. І хоча генерал має величезну владу, його можна піддати імпічменту за одностайною згодою капітанів.

Така схема спрацьовувала не завжди. У 1978 році генерал Роберто Соса був підданий імпічменту членами своєї банди після того як, імовірно, з общака націдив грошей понад 100 000 або й 400 000 доларів за теперішнім курсом. Він не схотів усе вирішити по-тихому. Суперечку вирішили старим звичаєм: намірилися його вбити (але не вдалося – його хтось попередив, і він дременув).

Відтак конституцію відредагували: генерала замінили «організаційним керівним органом» із трьох осіб, який приймав ухвали більшістю у дві третини голосів, а самих керівників легше було усувати від влади. Відтоді конституція майже не змінювалася.

Продуманість правил «Родини», які складаються з шістьох статей і десятків пунктів, багато промовляє і про нудьгу в’язничного життя, і про організацію банди. (Те саме, мабуть, слушне і щодо інших радше бойскаутських видів діяльності, до яких ніби належить виготовлення бомб із голівок сірників, тайнопис сечею і спілкування мовою науатль, стародавньою мовою ацтеків.) Мета конституції зрозуміла: стати членом банди нелегко, лише за