Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

Я затріпотіла, мов та колібрі, намагаючись втримати рівновагу. Руки мимоволі лягли Святові на плечі, я притиснулась до нього – міцніше, ніж варто було б. Його губи на смак були мов шоколад, а на моїх – прохолода триклятої вишневої помади.

– Мов солодкий десерт, – пробурмотів Свят зовсім тихо, відсторонюючись від мене на якусь дещицю, на лічені міліметри. – Ти все-таки прийшла!

– А ти думала, – важко дихаючи, спитала я, – що я захочу тебе обманути?

– Ні, – він розсміявся, – я боявся, що ти не зможеш втекти від матері.

– Вона не настільки сувора. Просто за мене переживає.

– Що з тобою може трапитись? Ти ж будеш зі мною. Я доведу тебе додому… Якщо захочеш, можу прямо мамі з рук у руки передати.

Він якось так невимушено підняв тему, якої я так сильно боялась, і знайшов ідеальний вихід. Мені не довелось задумуватись, як прохати його про те, щоб проводив додому, і приховувати від мами, що повернулась сама, теж не треба!

– Не треба з рук в руки, – розсміялась я дещо несміливо. – Я думаю, до під’їзду буде більш ніж достатньо. І з мене взяли обіцянку, що до півночі я повернусь додому.

– Тож у нас більше чотирьох годин… Що ж, у мене обмежений термін, аби зняти тобі зірку з неба, але я постараюсь, – підморгнув мені Свят. – Ходімо всередину?

Звісно, я не сперечалась. Він спокійно обійняв мене за талію і потягнув до приміщення. У Свята взагалі все виходило так легко і невимушено, ніби ми вже сто років були знайомі, а це побачення – не перше, а якесь десяте.

Мене ж накривали переживання. Ми зайняли вільний столик, замовили по салату, хоча я нічого їсти не хотіла, бо аж серце хапало від неочікуваного страху, тоді Свят заговорив про щось, а я ніби й намагалась уважно його слухати, але зловила себе на тому, що здебільшого просто киваю в порожнечу, навіть не концентруючись на сенсові промовлених слів.

– З тобою все добре? – схвильовано промовив він. – Любаво? Ти ніби тут сидиш, а водночас не зі мною. Невже так переживаєш через цю вашу сімейну традицію?

Пауза була надто короткою, щоб я встигла поділитись своїми відчуттями, зважилась принаймні слово видихнути.

– Невже вдома скандалили? – занепокоївся Свят. – Мені здавалось, твоя мама мала б бути адекватна. Ти ж у неї нормальна!

– Ні, ні, не скандалили! – поспішила запевнити я його. – Вона нормально відреагувала. Ну, переживає тільки, щоб я десь по дорозі не втрапила в халепу.

– Сказав же ж, проведу.

– Так… Так, дякую, – закивала я. – Справа не в мамі. Просто Настя наговорила всілякого, а я тепер думаю, невже вона справді так вважає.

– Знайшла кого слухати, – закотив очі Святослав. – Свою скажену однокласницю з порожньою головою. Ясно, що вона тебе обхамила, бо вона сама хоче в центр танцю, і аби всі довкола неї крутились.

– Вона сказала, що я вічно у всіх відбираю місце під сонцем. Типу, ходила на всі олімпіади, здобувала призи, вся такая «золота дівчинка» і тому подібне. Я просто не розумію, як вона… Чому вона так вважає.

– Бо вона заздрісна зараза, чому ж ще, – знизав плечима Свят. – Як на мене, відповідь на твоє питання цілком очевидна. Тільки я б просто не морочив собі голову та не звертав уваги на таких, як ця Настя. Тобі ж це не просто так давалось.

– Ну, мені не складно…

– Що не складно? Навчатись, бігати по олімпіадах? Тоді чому всі інші їх пачками не виграють? Якщо у тебе є такі здібності, це не означає, що ти повинна давати комусь фору. Може, станеш науковицею чи видатною професоркою… Що таке?

Він знов помітив, як я спохмурніла. Я ж покрутилась на своєму місці і трохи скуто промовила:

– Я не знаю, чи справді такого хочу. Моя мама мріє про те, що я вступлю в університет і побудую наукову кар’єру, але…

– Не хочеш до вузу?

– Ніби й хочу, але не знаю, чи це справді моє бажання.

Свят був першим, кому я зізнавалась про таке вголос. Можливо, не така вже й велика відвертість, але чомусь мені хотілось поділитись з ним переживаннями.

– Знаєш, коли я навчався в школі, у мене непогано виходило з програмуванням, а ще старші сестри теж в цій сфері, – зазначив він. – Батьки думали, що я теж піду по їх стопах, зрештою, це був дуже передбачуваний варіант!

– Але?

– Не склалось, – знизав плечима Свят. – Я захопився фотографією. Зрештою, просвистів повз ту бажану вищу освіту і не шкодую. На курсах був, тепер сподіваюсь виграти один цікавий грант… Батьки досі ображені смертельно. Але я задоволений результатом. Зрештою, я впевнений, що знаходжусь саме там, де мені місце.

– Круто, – чесно промовила я. – Ти знайшов своє місце!

– Так, і багато на що заради нього готовий, – погодився Святослав. – А ти… Ти собі уявляла, що може бути твоїм місцем?