Читати книгу - "Шовкопряд, Джоан Роулінг"

— Він не любить чужих,— байдуже зауважила Елізабет Тассел.

— Одного разу вкусив Оуена,— втрутився Ральф, ніби це могло якось виправдати для Страйка відверте бажання собаки в нього вчепитися.

— Так,— підтвердила Елізабет Тассел.— Шкода, що не...

Тут її захопив новий пароксизм деренчливого, задиханого кашлю. Решта троє людей мовчки чекали, поки кашель мине.

— Шкода, що не загриз,— нарешті просипіла вона.— Це позбавило б нас купи проблем.

Її помічники здавалися шокованими. Страйк потиснув їй руку і попрощався з усіма. Двері зачинилися, притишивши гарчання добермана.

9

Is Master Petulant here, mistress?

William Congreve, The Way of the World[11]

На виході з поливаних дощем колишніх стаєнь Страйк зупинився і подзвонив Робін, але було зайнято. Він притулився до мокрої стіни, піднявши комір, і що кілька секунд натискав «набір номера», аж тут його погляд натрапив на блакитну табличку на протилежній стіні, яка повідомляла, що тут проживала леді Оттоліна Морелл, власниця літературного салону. Понад сумнів, колись у цих стінах обговорювалися скабрезні romans а clef[12]...

— Робін, привіт,— сказав Страйк, коли слухавку нарешті взяли.— Я запізнююся. Подзвони, будь ласка, Ганфрею і скажи, що в мене на завтра тверда домовленість із нашою ціллю. І перекажи Керолайн Інглез, що більше поки що нічого не було, але я завтра подзвоню їй, якщо будуть новини.

Закінчивши перетасовувати графік, Страйк назвав їй готель «Данубіус» у Сент-Джонс-Вуді й попросив дізнатися, чи не зупинявся там Оуен Квайн.

— Як справи з «Гілтонами»?

— Кепсько,— відповіла Робін.— Лишилося всього два, і нічого. Або він заселився під іншим іменем і змінив зовнішність, або персонал страшенно неуважний. Важко уявити, що його можна не помітити, надто в тому плащі.

— Ти ще не дзвонила в «Гілтон» у Кенсингтоні?

— Дзвонила. Нічого.

— Ох, ну тоді я маю ще зачіпку: подружка на ім’я Кетрин Кент, друкується самвидавом. Можливо, я пізніше до неї зайду. Вдень не зможу відповідати на дзвінки — стежу за міс Броклгерст. Якщо щось буде треба, пиши есемеску.

— Гаразд. Щасливого стеження.

Але день вийшов нудний і безрезультатний. Страйк слідкував за дуже високооплачуваною особистою помічницею, чий схильний до параної бос і коханець уважав, що вона надає сексуальні послуги його конкуренту й ділиться з ним секретами компанії. Однак відгул, який міс Броклгерст взяла буцімто для того, щоб зробити на радість коханцю епіляцію, манікюр і штучну засмагу, таким і виявився. Страйк майже чотири години чекав і спостерігав за виходом із салону краси крізь забризкане дощем вікно «Каффе-Неро» на протилежному боці вулиці, чим заслужив гнів купи жінок з візочками, які шукали, де б сісти попліткувати. Нарешті міс Броклгерст вийшла, добре підсмажена і, мабуть, без жодної волосини нижче шиї; Страйк трохи пройшов за нею, а потім вона сіла в таксі. Якимось дивом — зважаючи на дощ — Страйк устиг спіймати інший кеб раніше, ніж вона зникла з очей, але млява погоня затореними дощовими вулицями закінчилася, як Страйк уже здогадався, у квартирі підозріливого шефа. Страйк, який усю дорогу непомітно фотографував «об’єкт», заплатив водію і вирішив, що робочий день закінчено.

Була заледве четверта по обіді; сонце сідало, безупинний дощ холоднішав. З вітрини тратторії, повз яку проходив Страйк, сяяла різдвяна гірлянда, і його думки звернулися до Корнволлу, який уже тричі вторгся в його життя — кликав Страйка, шепотів до нього. Скільки часу минуло, відколи він востаннє був удома, у прегарному містечку на узбережжі, де минули найспокійніші роки його дитинства? Чотири роки? П’ять? Він бачився з дядьком і тіткою, коли ті приїздили, як самі соромливо казали, «аж до самого Лондона» і зупинялися в Люсі, куштуючи життя метрополії. Останнього разу Страйк водив дядька на стадіон «Емірати» дивитися матч з «Манчестером».

У кишені завібрував телефон: Робін, як завжди чітко виконуючи інструкції, написала йому повідомлення замість дзвонити.

Містер Ганфрей просить про ще одну зустріч завтра о десятій у нього в офісі, інше розкажу усно. Р. х

«Дякую»,— написав Страйк у відповідь.

Він ніколи не ставив у повідомленнях звичні «х» — «цьомики», хіба що писав тітці чи сестрі.

У метро він продумав свої подальші дії. Місцеперебування Оуена Квайна не давало йому спокою; Страйк був наполовину роздратований, наполовину заінтригований тим, що письменник виявився таким невловимим. Він витягнув з гаманця папірець, отриманий від Елізабет Тассел. Під іменем «Кетрин Кент» була адреса багатоквартирного будинку у Фулгемі й номер мобільного. Біля нижнього краю візитівки було ще два слова: «інді-автор».

Деякі райони Лондона Страйк знав незгірше за таксистів. Дитиною він не бував у дійсно фешенебельних районах, але зі своєю — нині покійною — вічною кочівницею мамою жив у купі місць: зазвичай то були сквоти чи соціальне житло, та коли поточний бойфренд міг собі дозволити це, то й нормальні місця. Адресу Кетрин Кент він упізнав: Клемент-Аттлікорт складався зі старих багатоквартирних соціальних будинків, нині частково проданих приватним власникам. Потворні цегляні вежі з балконами на кожному поверсі, вони стояли за кількасот ярдів від фулгемських будинків, які вартували мільйони фунтів.

Удома на Страйка ніхто не чекав, і він удосталь напився кави і наївся випічки під час посиденьок у «Каффе-Неро». Замість Північної лінії він сів на лінію Дистрикт до станції «Вест-Кенсингтон» і в темряві рушив вулицею Норт-Енд-роуд, минаючи індійські їдальні та крамнички з затуленими вікнами, які не витримали тиску рецесії. Поки Страйк дістався потрібного району, стало зовсім темно.

Стаффорд-Крипс-гауз із багатоквартирних будинків стояв найближче до дороги — просто за сучасною низькою будівлею медичного центру. Оптимістичний творець соціальних квартир, певно, п’яний від соціалістичного ідеалізму, до кожної прибудував власний маленький балкончик. Мабуть, уявляв, як щасливі мешканці доглядатимуть за цими коробочками і звішуватимуться з поруччя, щоб привітати сусідів. Але майже повсюдно жителі квартир використовували балкони як комори: старі матраци, тачки, кухонне приладдя, купи якогось брудного одягу лежали відкриті всім стихіям — ніби повні мотлоху шафи розрізали і виставили на люди.

Біля пластикових сміттєвих баків зграйка молоді в кофтах з каптурами і з цигарками в зубах з цікавістю роздивлялася Страйка, коли він проходив поруч. Він був вищий і ширший за будь-кого в цій компанії.

— Ого одоробало,— почув він за спиною, коли прямував до бетонних сходів, бо ліфт напевно не працював.

Квартира Кетрин Кент розташувалася на третьому поверсі; щоб потрапити туди, треба було