Читати книгу - "Заміж у покарання, Марія Акулова"

Розділ 6

Айлін

Стою біля будівлі обласної прокуратури. Почуваюся ідіоткою, а ще так сильно злюся на Бекіра, що навіть на якийсь час забула про головну свою радість: брат нарешті відтанув.

Тримав дистанцію майже місяць. Холодно прийняв привітання на свій Днем народження, імітував при батьках нейтралітет, а коли ми залишалися наодинці – ігнорував.

Що саме змотивувало мене вибачити – не знаю, але тиждень тому, коли брат сам підійшов, у мене впала гора з плечей. Я навіть розплакалася, він заспокоював. Казав, що маленька і дурна, а я й не сперечалася.

Сьогодні ми з ним домовилися разом з'їздити до торгового центру, обрати нашій матусі подарунок – у неї за тиждень сорокап'ятирічний ювілей.

Весь день в університеті я думала лише про те, як ми з Бекір проведемо час. Легко склала залік, відбула консультацію перед важливим іспитом. Отримала один автомат. Але коли передзвонила братові, закінчивши, Бекір слухавку не взяв. За п'ять хвилин теж. І за десять… І за п'ятнадцять…

Виходи в мене було два: чекати, сівши в одній із кав'ярень поряд із університетом, чи влаштувати перехоплення. Я обрала друге. Тепер очевидно: вчинила неправильно.

І через це дуже злюся вже на себе.

Виходжую вздовж високого паркану з встановленими по кутах камерами, по десятому разу рахуючи обридлу вже коралово-сіру плитку під ногами. Обіймаю плечі руками, бо на вулиці несподівано прохолодно. Час від часу дістаю з сумочки і дивлюся на телефон, що розряджається. Але на ньому, як і раніше, немає вхідних від брата.

Це означає, що хвилин за п'ятнадцять доведеться замовляти таксі і їхати додому, тому що Бекір мене просто не знайде.

Повз мене проходять троє чоловіків у костюмних штанах і злегка зім'ятих, зовсім не білих сорочках. Я прискорюю крок і намагаюся сильніше скукожитися. Навіть дихання затримую. Вони обмежуються нав'язливо зацікавленими поглядами, а я видихаю. Хоч би так. І на тому спасибі.

Хвилююсь не тому, що дика, а тому, що стояти тут – насправді не дуже комфортно. Багато уваги. Кілька разів я бачила, як усередину заводять людей у кайданках. Один із них намагався вирватися і кричав щось. Може, вигадую, але здавалося, що мені.

Хтось із співробітників теж підходив знайомитись.

У кожний з таких моментів моє серце прискорювалося, я в голові просила Бекіра хоча б передзвонити, а ще тихенько лаяла благодійника могг старшого брата – Айдара Салманова. Нового обласного прокурора. Нашого. 

Тепер, на жаль, я знаю про нього багато. Чую часто. Здебільшого – захоплення.

Випускники юридичної магістратури обов'язково проходять виробничу практику. Мій брат завжди мріяв про роботу у прокуратурі. Я гадки не маю, чому. Втім, як і чим займається прокуратура. Але він про своє бажання не раз і не два говорив батькові.

Бекір із друзями довго через свій деканат намагалися добитися дозволу пройти практику у міській прокуратурі, але там їх футболили.

А ось наш Салманов, схоже, вирішив, що у практиці студентів немає нічого жахливого. Тепер Бекір щоранку їздить сюди і сидить до сьомої, восьмої, дев'ятої... Повертається додому втомленим і задоволеним. Я не думаю, що йому доручають щось  вкрай важливе, але виглядає він останнім часом саме так – діловим перцем.

Якщо я правильно зрозуміла, Салманов дав дозвіл на практику не тільки Бекірові, але ще п'ятьом однокурсникам мого старшого брата, що так само горять ідеєю прокуратури. Тому тепер він трошки для всіх герой.

Я рада.

Не рада, що для нього герой – Салманов, який мене хвилює.

У Бекіра начебто більше немає жодної теми. Лише «ми з Айдаром Муратовичем». "Айдар Муратович". "Салманов". "Наш головний".

Брат ходить за ним по п'ятах. Звичайно, вчиться всьому і це чудово, але приймати його абсолютне захоплення людиною, яка мене більше лякає, ніж подобається, я не можу.

Натомість тепер знаю, що йому тридцять три роки. Він приїхав до нашого міста за призначенням. До цього працював у Генеральній прокуратурі начальником одного із департаментів. Бекір каже, що він геній від юриспруденції. А ще дуже зважена, чесна людина.

У відповідь на ці розповіді я кривлюсь і мовчу. Згадую його погляди, слова, вигадуючи за нього його ж не найкращі думки. Навіщо я його демонізую – не питайте. Мені так легше. Тому що моє повітря дедалі більше наповнюється його присутністю. Я боюся задихнутися.

Бачу, що з-за рогу повертають двоє чоловіків. Коли вони виходили з будівлі, один із них розглядав мене дуже уважно. Зараз уловлюю момент, коли знову помічає і очі одразу запалюються. Я знаю, що якщо перетнемося, він заговорить. Буде тупо, ніяково. Це точно зайве.

Тому розвертаюся на половині свого безглуздого шляху та починаю рухатися у зворотний бік – до парковки.

Мені здається, я навіть молодого охоронця у військовій формі бавлю. Він кілька разів виходив на ганок курити. Дякую, хоча б не підходив клинки підбивати.

Не оглядаюся, але по голосах, що наближаються, чую, що чоловіки мене наздоганяють. А сама прискоритися не можу — виглядатиме, як втеча. Тому продовжую вдавати, що годинні прогулянки перед прокуратурою – просто моє хобі. Розблоковую телефон і вкотре набираю Бекіра. Він, звичайно, не бере. Я тихенько лаюся собі під ніс, а потім ще раз, чуючи: