Читати книгу - "Володарка останньої фортеці, Анна Ліє Кейн"

Через декілька днів, Альба на моє прохання супроводжувала мене в поїздці до крамниці кравця. Мені хотілося замовити кілька суконь без корсетів, у них було набагато зручніше пересуватися. І це давало мені можливість самостійно одягатися та роздягатися.

Дівчина відреагувала як завжди - без ентузіазму підкорилася.

Тепер ми тряслися в кареті. Я виглядала з-за фіранки, спостерігаючи за місцями, які ми проїжджали, за людьми, які займалися своїми справами. Все здавалося мені новим та цікавим.

Поки що в замку панував затишок. Я пропадала в бібліотеці, а вечорами грала на арфі. У кімнату незмінно пробирався Коррадо і слухав музику. Хлопчик, якого зневажали служниці, здався мені рідною душею. Жодних ревнощів до нього я не відчувала, тільки жаль. Назаріо сказав, що у палац сина герцога перевезли лише сім років тому, а раніше його тримали в далекому маєтку, щоб не дратувати Клемента гучним плачем сина. Мене це рішення чоловіка чомусь сильно зачепило.

Слуги беззаперечно виконували мої накази, але вже навіть показово не посміхалися.

Екіпаж зупинився біля лави з вивіскою, на якій були зображені чоловічі штани. Я окинула її скептичним поглядом, але все ж таки пройшла всередину.

- Ти не розумієш, Гуїдо! Ми міряємо час свічками? Люди в селах знають три визначення часу - світанок, захід сонця та опівдні. Навіть у столиці на головній площі час вимірюють сонячним годинником!

Я зацікавлено зупинилася в сінях, не наважуючись відсмикнути тканину, що заміняла двері, і увійти в основне приміщення. Мене зацікавили емоційні вигуки невідомого. Альба хотіла пройти вперед, але я жестом змусила її почекати.

- Заспокойся, Бертолдо, - посміювався другий чоловік. - Тебе вже з усіх палаців поганою мітлою вигнали.

- Вигнали! - обурено погоджувався перший. - Бо дурні! При владі у нас одні ідіоти!

Я себе дурною не вважала, тому ніяк не відреагувала на цю фразу, але помітила, як напружилася Альба. Хоч із місця й не рушила. Крикун тим часом продовжував:

- У Мілаїрі, до чого розумні люди живуть. Там алхіміків не вирізали й не спалювали на багаттях, а взяли працювати на благо корони. А у нас? Одні товстосумі дурні!

- Ну і чим же в Мілаїрі краще? - Раптом образився за батьківщину другий мужик. - Баби в штанах ходять, мужики волосся відрощують, ще й бога не визнають. Тьху! От і їхав би ти, Бертолдо, до Мілаїри.

- А й поїхав би! Ей-ей, поїхав би! Війна закінчиться і поїду. У них хоч годинник водний є. Винаходи! А не як у нас - або по сонцю час визначай, або згори на багатті. Темний вік!

- Та який же темний, якщо все в багаттях? - сміявся другий.

- Ось ти, Гуїдо, наче темний! Знайдуть Мілаїрці філософський камінь, і весь світ їм сам поклонятиметься.

- Чого це їм? - знову хмурився захисник батьківщини. - Раптом в Ольдовії цей камінь знайдуть? І нам усі поклонятимуться!

- Як же його знайдуть, дурна твоя голова? Усіх алхіміків вирізали у нас. Жерці сказали, що тільки Діл може змінювати матерію.

- Ну, правильно сказали! Ти, Бертолдо, як придумаєш чогось... Он твоя ідея з млином. Бач, припливи вирішив запрягти. Ними тільки Діл управляти може. Ще й це, на ніс начепив. Весь замок сміється.

- От темінь...

Альба не витримала і кашлянула. Я здригнулася, невдоволено подивившись на неї, але нас уже помітили:

- Хто там?

Підібгавши губи, я відкинула тканину й увійшла до кімнати. Чоловіки спілкувалися через стіл. Один із них був темноволосий, присадкуватий, у світло-зеленій сорочці, темних штанях та сірому фартуху. Другий чоловік був високим, худим, у роках. Його обличчя, обрамлене сивою бородою і сивим коротким волоссям, покривала сіточка зморшок. І на його носі справді красувалася дивна прикраса у вигляді двох кружків із прозорими скельцями, що прикривають очі.

При нашій появі чоловіки підхопилися на ноги та вклонилися:

- Ласкаво просимо, Ваша Світлість, - промовив темноволосий, і я впізнала голос Гуїдо.

- Добрий день, - привіталася у відповідь. - Я хотіла б замовити сукні.

- Звичайно, звичайно, - зрадів господар. - Проходьте.

Бертолдо поспішив піти. Я провела чоловіка поглядом і взялася за вибір тканини. До того ж замовила собі новий плащ, рукавички та нічну сорочку.

А потім ми вирушили назад у палац. Весь день Бертолдо не виходив у мене з голови.

Увечері я не сіла як звичайно за арфу, а взяла до рук флейту і зайняла місце на дивані. Худа постать у звичний час з'явилася у дверному отворі. Але, не чуючи музики, Коррадо не наважився увійти. Тоді я піднесла інструмент до губ і зіграла першу тиху мелодію.

Хлопчик зацікавлено зазирнув.

Я продовжила грати й незабаром пасинок опинився на звичному місці, погойдуючись у такт музиці.

Акуратно завершивши мелодію, я прибрала флейту від обличчя і запитала:

- Яка тобі подобається музика? Швидка чи повільна?

Він переводив погляд із мене на флейту, закусивши губу.

Я знову взялася за гру, обравши композицію зі швидким темпом, через пару секунд обірвала мелодію, повідомивши:

– Це швидка.

Потім зіграла розмірену та ніжну композицію:

– А це повільна. Яка тобі більше подобається?

Хлопчик так само здивовано розглядав мене. Я вже не сподівалася дочекатися від нього хоч якоїсь реакції, коли він видавив:

- Повільна, - мова Коррадо була глуха, з затинанням і неправильним наголосом. Голос ще не був зламаний, у ньому звучали пискляві нотки. Але говорити хлопчик безперечно міг. Я посміхнулася йому:

- Молодець. Добре, тоді я гратиму повільно.

І я знову грала. Коррадо слухав і хитався під музику. З флейтою я могла більше спостерігати за ним. І я помітила, як у деяких моментах він заплющує очі й трохи підіймає руки, водить ними в повітрі, немов танцюючи.

Мілаїра справді славилася здобутками в галузі алхімії та медицини. Описи подібних випадків, як син герцога були в книзі, але ні лікування, ні пояснення причин не знайшлося. Йшлося лише щось про порушення в роботі мозку. Рекомендувалося виявляти співчуття та більше часу проводити з такими дітьми.