Читати книгу - "Повія, Панас Мирний"

—— Чи підемо, дівчата, до Супруненка колядувати, чи минемо? — спитала вона, наганяючи гурт.

— Підемо. Чого минати? Цей край обійдемо та тоді й на другий.

— Ви йдіть, а я не піду, — сказала Христя.

— Чому?

— Боїшся, щоб Грицько ціпка не дав? — цвіркнула Ївга.

— Ось піди, піди!.. Чи й сама від ціпка викрутишся?

— А мені за що?

— За те, що й мені.

— Ти ж, — кажуть, — його Федора причарувала, — плеще Ївга.

— Чого не накажуть. Он і про тебе кажуть.

— Що ж про мене кажуть?

— Казаному кінця нема, — одказала Христя, щоб не розводити сварки. А тут і Супруненкова хата виглянула з-за комори. Дівчата підійшли до воріт.

— Нумо, ходімо! — скрикнула Горпина.

— А як справді ціпка дасть, та ще й собакою нацькує? Від нього усього треба ждати. Та дивіться, уже, мабуть, і спати повкладались — світла не видно, — обізвавсь хтось з дівчат.

— Сліпа, не бач! — крикнула Горпина. — Он же світиться. Дівчата поспиналися аж на тин.

— Світиться, справді світиться!

— Заходь! — скомандувала Горпина і вскочила у двір. Ряба здоровенна собака на прив'язі біля комори почала гавкати.

— От розгавкався! Хазяїн кращий від тебе, та не гавкає! —сказала Маруся, поспішаючи за Горпиною.

Другі зареготалися і собі — бігом. Передні вже були біля вікна, тоді як задні тупцювалися коло фіртки, ламали ломаку з тину.

— Благословіть колядувати! — крикнула Горпина, зазираючи у вікно. Воно намерзло і, окрім жовтої плями від світла, нічого не було видно.

— Благословіть колядувати! — гукнула удруге Горпина, довго дожидаючись одказу.

— Хто там? — донісся з хати голос.

— Колядники. Благословіть колядувати.

— Ось я вас поколядую! Гемонські діти! Де б спати, а вони ходять попід чужими вікнами, собак дражнять.

Декілька дівчат зареготалися, другі кинулись геть навтікача; зосталася Горпина з трьома дівками.

— Та цитьте! — скрикнула Горпина, дослухаючись до гомону в хаті.

— Ось я зараз! Підождіть трохи! — почувся голос Грицьків.

— О-о, бачте: "Підождіть". Він таки впусте, — підохочувала Горпина дівчат, що мали були утікати.

Чутно — двері рипнули, щось зашамотіло у сінях.

Собака на прив'язі — як не розірветься! То кинеться в один бік, то стрибоне уперед, аж вірьовка тріщить.

Сінешні двері розчинилися і — висунулася кочерга... Дівчата, забачивши — дай, боже, ноги! — не знали, коли за двором опинилися; другі, боязкіші, помчалися вподовж улиці. Одна Христя стояла серед шляху і заливалася З реготу:

— А що, здобулись?

— Я вас! Я вас, бісові старці!.. — гукав Грицько. — Бог свято дав, ні, де за цілий день нагулявшись, спочивати, а вони ходять, роти деруть та добрим людям не дають спокою. Рябко! куси їх!

— Куси, Рябко, лисого! — одгукувались дівчата.

— А що, заробили? — кричала одна.

— Заробили, аж торба продралась! — одказує друга.

— Заробили — насилу ноги домчали! — додає третя.

— Ще й у такого багатиря заробиш! — сердиться Горпина. А чорна Ївга кривить Горпину:

— Благословіть колядувати! Благословіть колядувати! — носиться її гук вподовж улиці.

У той саме час Грицько спустив Рябка з цепу. Люта собака, як вітер, помчалася вподовж городу, стрибаючи на тин, та аж виє, гавкаючи.

— Тю! тю! — тюкали дівчата, удираючи вперед.

— Благословіть колядувати! — одно желіпае Ївга.

— Хай вам біс! Мені й Рябко заколядує, — перекривляючи Грицька, товсто гукнула Христя.

Нестямний крик реготу зірвався і, як буря, помчався по всій вулиці:

— Xa-xa-xa! xa-xa-xa!

Уже и далеко одбігли від двору, уже повернули й в другу вулицю, а регіт З смішної Христиної вигадки не вгавав. Веселим гуком та криком носився він у морозному повітрі, бунтуючи собак по дворах.

Від Супруненка повернули до багатого козака Очкура. Стара Очкуриха з почотом прийняла дорогих гостей, вареною частувала, пирогами годувала, ще й сороківку дала колядницям. Бадьорніші й веселіші вийшли дівчата з Очкурового двору й напрямилися до батюшки. Там прийшлося разів з шість колядувати: батюшці, матушці, батющиним дітям. Хоч батюшка за те грошей не дав, зате матушка добре нагодувала й напоїла; деякі вийшли уже й геть-то з гудючою головою. Ївга трохи не згубила книша, яким матушка обдарила; Ївга, як здоровіша, була за міхоношу. Прийшлося перемінити другій, а чорне ївжине лице, жартуючи, натирали дівчата снігом, щоб прочунялася... Сміх, регіт, жартівливі вигадки... і знову сміх, регіт.

Весела пора — колядки. Недаром кожна дівчина, як бога, дожидає їх:

і наспіваєшся, і нагуляєшся, і нарегочешся...

На Христю — як насіло: не було того двору, з якого вона, вийшовши, не кривила хазяїв, не сміялася з подруг, не дратувала ломачкою об тин собак.

— Це тобі, Христе, не перед добром. Щось тобі буде таке, — казали дівчата.

— Гляди, сії ночі не налови раків, бо дуже щось регочеш, — зло увернула Ївга.

— Не твоєї звички, — реготала Христя.

— Або, як додому вернешся, мати вилає, — одгадувала невеличка Пріська.

— Хай лає, зате нагуляюся! — одказала Христя і знову почала реготати. З противної вулиці доносився парубочий гомін.

— Дівчата! парубки... — хтось сказав.

— Хлопці-поганці! Бісова мати того, хто в шапці! — желіпнула Христя.

— Тю!.. — одгукнулися парубки.

— Тю-ю-ю! — гуконула Христя.

— Христе! Не займай: може, чужі! — обізвалась Горпина.

— А як чужі, так що?.. — І ще дужче гуконула: — Тю-ю!

— Трррр!.. — роздалося голосне й високе тиркання вподовж вулиці. Христя мала перекривити, та язик затнувся... За першим тирканням промчалося друге, там трете. Чимала валка парубків показалася з улиці — у здоровенних білих кожухах, у сивих шапках, лавою йшли вони через улицю, поскрипуючи по снігу ногами. Дівчата вдарилися врозтіч.

— Лови! лови! — гукнули парубки на всю вулицю. Піднявся гомін та біганина. Парубки ловили дівчат, здоровкалися, жартували. То були усе знайомі парубки — свої: Тимофій, Іван, Грицько, Онисько, Федір... Федір так і кинувся до Христі.