Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

Можна було би попросити вибачення, мовляв, пісня причепилася, я ненавмисно… Та уявіть, як би розреготався цілий клас! Мені би цю причеплену пісню до випускного вечора не забули! Так би «ґалубаґлазим» і обзивали все життя…

І тут клацнула калітка! Я ще глибше опустився навпочіпки за кущем аґрусу. Минула хвилина чи, може, дві, коли на наш город вийшов… батько!

Це вже вечір! Отак цілий день збіг…

Батько пройшов до надвору, потім вийшов і постояв біля курника, роздивляючись курочок. Тоді пішов до хати. Треба й мені бігти додому. Далі тут сидіти безглуздо. Я підвівся й рушив повз хату дядька Гриші на вулицю. А вже коли підходив до повороту з провулка на Поштову, почув грізний вибух: хтось ударив м’ячем по наших воротах. Не схоже на мого малого. Справді добрий удар.

По воротах гатив батько, а у воротах стояв мій малий. Ну, то й добре. Усі вдома, все гаразд. Курочки не вистачає в курнику, та батько, схоже, цього не помітив.

— Привіт, — сказав я, підійшовши до воріт.

— О! — здивувався батько. — А чого ж ти туди ходив?

— Куди? — здивувався у відповідь я.

Батько запитально глянув на Юрка.

— Та я думав…

— А де ж ти був?

Я ледве не бовкнув, що в магазині.

— До Іри ходив, — відповів нарешті.

— Як там її батьки? — заспокоївся мій батько.

— Нормально, — кажу. — Молоко в них смачне.

— Десь від корови беруть, — батько замислився, аж забув ударити по м’ячу.

Я скористався з того й ударив сам із-під його ноги. Мій малий не був до такого готовий, і залізні ворота грізно вибухнули на всю Варварку.

А вже за годину всі дорослі грали у волейбол. Тільки Агент не грав. От би зараз його заловити на нашому подвір’ї! І дядько Гриша — теж не волейболіст. "Він значно старший і за моїх батьків, і за Станкевичів. Десь такий, як Мандра. Ох! А про Мандру ж ми батькам нічого не сказали! Я пішов до волейболістів, залишивши малого біля воріт.

Переривати гру — це дуже відповідальний крок. Можуть і потиличником нагородити. А ще гірше — хтось із дорослих гукне:

— Ти б ото замість заважати людям став би отам і подавав нам м’яча, коли до річки летить.

Якби таке сказав батько (а він при інших дорослих ніколи такого не скаже), я би сто причин вигадав, аби уникнути цього захопливого приниження: подавати дорослим м’яча. А от якщо Станкевич чи дядько Саша… Можна й не відкрутитися.

Я дочекався, коли м’яч вилетів за межі кола і хтось із дорослих побіг по нього, й підійшов до батька:

— Па! Я забув сказати. Сьогодні вранці дядька Мандру забрала швидка допомога.

— Я знаю, сина. З ним усе гаразд. Ну, наскільки в больниці з людиною може бути все гаразд. У нього апендицит. Зробили операцію.

— Це сьогодні? — спитав Станкевич.

— Ага, сьогодні, — відповів мій батько.

— А ти звідки знаєш?

— Та зустрів Ревміра в центрі. Він і сказав. А потім я дзвонив у больницю.

— Із ким ти розмовляв? — не вгавав воєнком.

— З лікарем, із Корольчуком.

— І що він сказав?

От як можна дружити з такою людиною! Це ж зануда зі зануд. Добре хоч сини його не такі. Нормальні хлопці, з якими є про що поговорити. Я повернувся, намагаючись вигадати причину, чому мені треба йти, аж раптом…

Не знаю, як для дорослих, а для мене то була не просто причина. Те, що я побачив, було мов сигнал SOS у бурхливому морі. Мій малий стояв, спершись спиною на наші ворота, і розмовляв з Агентом.

Першим моїм порухом було негайно бігти до них. Але я зрозумів, як би це виглядало. Я просто виказав би Агентові все, що він хоче знати, ще до того, як він би мене про щось запитав. Я відразу перейшов на свою звичайну ходу, хоч утриматися було дуже важко. Мені постійно здавалося, що йду по канату, натягнутому над прірвою. Ясно, треба для глядачів удавати, що для такого пацана, як ти, це легко, що можна йти так само невимушено, як по намальованих на підлозі спортзалу білих лініях… Але це все можливо тільки тоді, коли ти дуже добре навчений ходити по канату.

Втім, довго прикидатися мені не довелося. Побачивши, що я наближаюсь, Агент розвернувся й пішов додому. Я так само повільно підійшов до малого, потріпав його по волоссю і тихо сказав:

— Ходімо додому — все розкажеш.

Він негайно послухався. Який хлопчик! Просто золото: і тата слухається, і маму, і навіть старшого брата! Хай Агент заздрить, що в нього тільки один син, і той… Ну, гаразд. Про це зараз не будемо.

Ми тільки минули калітку, як мій малий зашипів:

— Він підійшов і питає, чи в мене ключі, чи в тебе. Я…

— Тихо, — урвав я його шепіт. — У хаті розкажеш.

І знову — тільки через поріг, як почалося:

— У тебе, каже, ключі чи у Вовки? Я кажу: а навіщо вам? Бо це, каже, мої ключі. Я кажу, када це наші ключі стали вашими? Це наша хата, кажу, і наші ключі. А він каже: я не про ваші ключі питаю, а про свої. А ти що, знайшов його ключі? Він у нас у курнику загубив, і це ти ними собі так руку поранив? А де вони тепер?.. — ну, ясно, кінця запитанням уже не буде.

— Що було далі? — питаю його.

Він завмер і довго дивився на мене, як на ідіота.

— Як що? — здивовано спитав. — Нічого не було. Ти шо? Ти ж сам підійшов. Я йому й кажу: он Вова йде, його і спитайте. Може, він вам допоможе. А він каже, мені ваша допомога не потрібна. Розвернувся й пішов. А тут ти…

Я пройшов у велику кімнату, яку ми називаємо залою, і подивився на подвір’я Агента, не наближаючись до занавісок. Я вже кілька разів переконувався, що, коли стояти до них близько, з вулиці можна помітити, що хтось стоїть. А якщо за пару кроків — то нічого з вулиці не видно. Вікна все одно відсвічують, а тут іще занавіска. А от увечері, коли горить світло, тоді все видно, незважаючи на тюль.

Агента не помічено. Цікаво, що б я робив на