Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

Я вирішив уже нічого не казати малому. Ні про ключі, ні про свою рану, ні що треба робити.

Усе зробив сам. Побіг до хати, знайшов у шафі батькову заначку — пляшку горілки (напівпорожню) — і про всяк випадок залив долоню горілкою. Ну, не зеленкою ж заливати. Ледь не завив, коли горілка залилася у рану, та Юрко був поруч, дивився широко розплющеними очима, тож я, звичайно, стримався. Потім знайшов бинт і сяк-так замотав руку впоперек — через кисть. Малому, зрештою, видно, стало соромно.

— Давай поможу, — каже.

— Допомагати треба тоді, коли тебе просять, а не коли тобі забандюрилося, — прошипів я крізь зуби, бо біль не те що не минав, а ніби дедалі дужчав.

— Може, до лікарні треба сходити? — знову під лизується.

— До лікарні, — кажу, — тебе треба здати. Там є спеціальні уколи від свинства й упертості.

Нарешті він зрозумів, що миру не буде, розвернувся й пішов із хати. А за мить і калітка грохнула так, що Агент там, певно, не втримав у собі все, що назбиралося за той час.

Від цієї думки мені навіть рука менше стала боліти. Цікаво, як же він викрутиться? Що ключі — його, тут і двох думок бути не може. Хто би ще носив зі собою обидва ключі — на кільці залізному? У кожної нормальної людини ключ від хати один. Та й той беруть із собою тільки тоді, коли йдуть на роботу чи до школи або хто там куди йде. А найчастіше — як у нас, наприклад, — ховають ключ у надійному місці. Тоді не буде так, що хтось свій ключ удома забув, а прийшов додому перший — і що? Під дверима сидіти і з Тобіком розмовляти?

А коли в тебе один ключ від квартири, а другий — від надвору, то й носитимеш їх завжди зі собою. І неодмінно на кільці. Щоб не плутати. Бо йдеш, наприклад, додому, а от приспічило. Прибіг — одразу надвір, а не до квартири. Шасть у кишеню, хап ключа — а він від квартири. Кидаєш його знов у кишеню, шукаєш інший ключ, знаходиш, починаєш, пританцьовуючи, встромляти його в замок, а він не лізе. Уже й танцювати не можеш, але ще здатний збагнути, що це ти знов ухопив той самий ключ — від квартири…

Але це що! А от коли вже приспічило, прибігаєш до надвору, лап за кишеню, а ключів нема жодного! Оце пригода! А сьогодні — не вихідний. Може статися, що вдома вже нікого нема. І ключа теж нема. Ото клопіт!

Я аж розсміявся. А потім придумав останню перевірку. Схопив із гачка авоську, вийшов із дому, замкнув двері, відніс ключ за хату і сховав у котельні над одвірком. Далі повільно, невдоволено, мовби на каторгу, вийшов за ворота, хряцнувши від душі каліткою. Щоби почув, якщо раптом не підглядає, що я пішов на Піски до магазина. Мало що мені може бути потрібне в магазині! І Юрка на вулиці не помітно. Ну, хай віється. Я завернув у провулок, зробив іще кілька кроків, а тоді щодуху припустив, аж курява за мною, мов за «Побєдою»! Добіг до Садової, завернув і проскочив у двір до дядька Гриші. Там прокрався повз їхню хату на город, пригнувшись за кущем аґрусу, і звідти обережно визирнув.

У курнику нікого не було. Я вирішив не виходити зі схованки. Почекаємо. Хто хоче, «тот добйоцца». Це й досі мій улюблений фільм — «Діти капітана Гранта». І пісню цю дуже люблю. Там усі герої — законні. Навіть Айртон. Він підлий бандит, звичайно, проте… От він не такий підлий, як Агент. Тобто… Ну, от я не уявляю, щоб він оце взяв і вкрав одну курку. Ще як хто бідний, натрапив на курник — ну, й вичистив його. Це я розумію. Я сам он учора бички вкрав. Але ті ж бички — не Агентові. Перемети ставити заборонено. А тут…

«Ану-ка песню нам пропой…» Усе. Причепилася мелодія. Тепер я її до самого вечора не позбудуся. Зі мною таке буває. Якось було причепилася до мене пісня «Дождичком встретил меня Ленинград». Ще на великій перерві. Може, через те, що ми з Б класом домовились у футбол поганяти, а тут — дощ. Пропав футбол. Я й кажу, стоячи біля вікна в коридорі: «Не изменяя веселой традиции…». Усі засміялись. А я так до кінця уроків не міг уже не чути:

«Мокнут прохожие, мокнет милиция,

Мокнут которое лето подряд…»

А на останньому уроці була класна година. Прийшла Алевтина Миронівна і сказала, що читатимемо «Таємницю Соколиного бору». Викликала Шерстюченко, і та почала з якогось місця, де ми зупинилися минулого тижня. Читала Шерстюченко уважно, неспішно, з «вираженієм»… Померти можна від нудьги. Особливо людині, котра цю книжку ще в дитинстві двічі прочитала. Я й не помітив, але раптом Алевтина Миронівна перериває Шерстюченко і називає моє прізвище.

Усі засміялись, і я відразу збагнув, чому. Я й сам ніби почув, як щойно неголосно виспівував:

«Га-алубоглазые в большинстве,

Га-алубоглазые в большинстве».

Це в той час, коли Шерстюченко читала про те, як діти втекли з міста до партизанського загону, бо їхню піонерську організацію викрили фашисти, тож могли і їх заарештувати. А комісар загону сказав, аби поверталися, бо в місті вони потрібніші для нашої справи, ніж тут. І от на фразі: «Він дав їм трохи листівок і багато порад», — я і вивів про «ґалубаґлазих». Негарно, звичайно, вийшло.

І почалося! Що я ніяк не можу впоратися зі своїми заздрощами, що тільки коли я сам читаю вголос, то треба, щоб усі тихо сиділи, що мені плювати навіть на всенародний подвиг радянського народу, бо я нічого й нікого не помічаю навколо, що мені треба скрізь по стінах дзеркала повісити, щоби я — хоч куди повернуся — бачив себе красівого…

Ясна річ, ніхто ніколи не зважає на те, в чому звинувачує Алевтина Миронівна. Вона як починає говорити, її зразу заносить, — і вже ти мало не ворог народу, посіпака фашистських недобитків, стиляга