Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Музика, який дозволяє учню марнувати час на малювання, замість змушувати його брязкати на лютні. Цікаво. Офіцер присів навпочіпки, підняв один із сувоїв, розгорнув.
— Мапи він теж малює? І звідки ви знали, що я лейтенант, якщо я не ношу знаків?
Заскреготіло. У ту мить, коли він обертався, Енвар кинувся на нього, розкинувши поли плаща. У правиці, дивом зціленій від черезплічника, він тримав вузький кинджал. Кеннет жбурнув йому в обличчя мапу, схопив нападника за руку й відчувши, як той переносить тягар тіла на передню ногу, швидко крутнув стегнами так, щоб коліно, що мало вдарити його в пах, вдарило в стегно. Було боляче.
Він кинувся на фальшивого музику, відхилився й ударив головою його в обличчя. Чоловік зумів трохи відхилитися, й удар не розквасив йому носа, а влучив у щоку.
— Варгенне!
Свиснуло. Дерев’яне цеберко з водою для тварин описало коротку дугу й утрапило шпигунові в потилицю. Усе скінчилося.
* * *
Збір проходив у бойовому режимі. За якісь три хвилини загін був озброєний і в повному обладунку. Похмілля чи ні, вони були Гірською Вартою.
В’язня роздягли до пов’язки на стегнах і зв’язали. Як Кеннет і думав, його правиця була здоровою. Зате одяг приховував численні несподіванки. Знайшли чотири ножі для кидання, сталеву гароту, шпильку в шість пальців довжиною з нагостреним кінчиком і кілька малих пляшечок, наповнених безбарвною рідиною без запаху. А ще вісім відмичок і малий ножик із бронзовим вістрям і мідяним руків’ям, увесь укритий піктограмами. Коли Кеннет взяв його в руки, йому здалося, що зброя вібрує. Магія.
Вони зібралися посеред двору. Шпигун лежав навзнак, майже голий, і надалі не подавав ознак життя.
Корчмар підійшов до офіцера та уклонився з пошаною.
— Хлопець має вижити, пане лейтенанте. Ребра поламані, кілька днів лежатиме непритомним, але якщо боги дозволять — вичуняє.
— Це добре.
Підмайстру дісталося більше, ніж іншим. Утім, виведені з місцевих тварин мули славилися тим, що копняком могли вбити гірського лева. Тому хлопцю ще пощастило. Кеннет, утім, вирішив не ризикувати з перенесенням його в такому стані до Белендена. Молодик залишався в корчмі під наглядом кількох вартівників, а наступного дня за ним мали прислати віз.
Важливішого бранця вони забирали з собою.
Кеннет подав знак двом солдатам, які вже якийсь час тримали відра з водою.
Два струменя крижаної рідини вилилися чоловікові на груди. Той паскудно вилаявся і спробував підхопитися з землі, але один із солдатів втиснув його ногою в грязюку.
— Це застереження, — Кеннет встав над шпигуном і глянув йому просто в очі. — Ти не вдаватимеш непритомного. Якщо зробиш це ще раз, я накажу зламати тобі руку — просто про всяк випадок. Крім того, якщо тобі буде холодно, то ти швидше рухатимешся, а я хочу опинитися в казармах до ночі. Тепер ми тебе розв’яжемо, а ти вдягнешся.
Вказав на старі порти, солом’яні лапті та брудну сорочку, отримані від корчмаря.
— А мій одяг? — навіть лежачи в багні і трусячись від холоду, в’язень знаходив у собі сили надавати тону нотки обурення.
— Там забагато цікавих дрібниць, і я не впевнений, що ми знайшли всі. Командир полку повідомить місцевих Щурів, а вони вже оглянуть його докладно.
Агенти імперської Внутрішньої Розвідки самі називали себе Щурами. Кеннет насправді не знав жодного, але полковник Акерес Ґеванр, командир Шостого, точно був з ними в контакті.
За його знаком солдат зняв ногу з грудей шпигуна й поставив його на ноги. Коли в’язню розтинали мотузку, в руках кількох вартівників з’явилися натягнуті арбалети, але солдати навіть не стали в нього цілитися. Схожим на дурня він не був.
В’язень, кривлячись та тремтячи від холоду, одягнув принесене лахміття, а тоді йому знову зв’язали за спиною руки.
— Зараз вирушаємо, — Кеннет підвищив голос, аби почули всі. — Підемо швидким маршем, тож помочитися й вирішити все інше треба зараз. Найближчий постій — опівдні.
Стогону невдоволення не почулося, всі відчували, що справа серйозна. Серед мап і сувоїв, які знайшли при шпигуні, були докладні зображення не лише знаних усім доріг крізь гори, але й неофіційних переходів, вузьких стежин та шляхів, якими мало хто ходив — ними переважно користалася Гірська Варта і бандити. Розташування деяких із них було абсолютно таємним, бо під час війни швидке та безпечне переміщення війська в горах мало вирішальне значення. Поза тим, серед малюнків були й пейзажі, на яких було зображено гірські вершини, села, міста, поодинокі стражницькі вежі й докладно вимальований із кількох боків вид на Беленден. Підходи до мурів міста, зміцнений гарнізон, в’їзна брама. Руки та очі хлопця — якщо це справді малював він — були справжнім скарбом.
Майже шкода, що згідно з імперським законодавством ці руки будуть відрубані, а очі — виколоті.
Коней вони залишили на місці, забравши із собою тільки мула, навантаженого речами шпигуна. Кеннет прикликав Велерґорфа.
— Скільки людей залишається?
— Четверо. Накази отримали.
— Добре.
Ця четвірка мала пильнувати хлопця. Не тільки щоб він не втік, але і щоб не перерізав собі вени. Наприклад.
— Готуйся! — лейтенант підвищив голос. — Вихід за п’ять хвилин!
* * *
Вони його не щадили. Зрештою, як і себе. Швидкий марш Гірської Варти означав чверть години біг підтюпцем і чверть години нормальний марш. Навпереміну, часом — багато годин поспіль. Для того, хто звик до подорожі верхи, це був убивчий досвід, і вже через першу годину шпигун хилитався на ногах і хрипів, наче от-от мав виплюнути легені. Зв’язані ззаду руки не полегшували йому бігу.
Вони не тримали якогось спеціального строю. Попереду шпигуна та за ним марширувало по троє солдатів, потім Кеннет з Велерґорфом і решта загону. Наприкінці волікся мул, перелякано витріщаючи очі на псів, що його супроводжували.
— Меекханські песики, — прохрипів в’язень, відізвавшись уперше за дві години маршу, коли вони перейшли на нормальну ходу. — Йохані імперські шавки.
Кеннет, зайнятий тим, що поправляв обладунки, його проігнорував. Ремінь, на якому він повісив новий щит, немилосердно врізався в руку, пас із мечем бився об ноги, а шолом натирав чоло. Він зняв його і старанно вирівняв вистелену всередині шкіряну плетінку.
До нього підбіг Гавен.
— Пане лейтенанте, в мене прохання.
— Якщо не йдеться про копняк одному сучому сину, то — слухаю.
— Я хотів би знайти камінь для сина. Для стосу біля беленденського спуску.
Кеннет дозволив собі усміхнутися, оскільки вартівник нагадав про звістку, яка застала їх у корчмі.
— Десятифунтовий? Маєш намір нести його аж під місто?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь», після закриття браузера.