Читати книгу - "Ліс таємниць"

«Падлючки-колючки, — подумав він. — Тепер Синьозірка нічого не захоче слухати. Я все промахав!»

Розділ 7

Покудовчений і розчарований, Вогнесерд рушив до вояцького кубла. Однак завагався, перш ніж увійти. У нього не було бажання зустрітися з Тигрокігтем, та й ділитися із друзями язиками якось не хотілося.

Натомість він майже несвідомо рушив до входу в ялівцевий тунель, що вів до кубла Жовтоіклої. Попелапка шкандибала назустріч, ледь не зіткнувшись із ним. Вогнесерд похитнувся і звівся на задні лапи, а Попелапка рвучко загальмувала, забризкавши його мокрим снігом.

— Пробач, Вогнесерде, — пирхнула вона. — Я тебе не помітила.

Вогнесерд обтрусився від снігу. На серці йому раптом полегшало, коли він побачив свою колишню новачку. Її блакитні оченята лукаво поблискували, а хутро стирчало навсібіч. Саме так вона й виглядала, коли була його ученицею. Якийсь час після аварії Вогнесерд боявся, що ця Попелапка зникла навіки.

— І куди квапимось? — запитав він.

— Йду шукати трави для Жовтоіклої, — пояснила Попелапка. — Так багато котів похворіло через цю погоду, що її запаси геть виснажилися. Хочу назбирати якомога більше, поки не смеркло.

— Я тобі допоможу, — запропонував Вогнесерд. Синьозірка сказала йому зайнятися чимось корисним. А до того, що він збирає трави для медикицьки, не зміг би причепитися навіть Тигрокіготь.

— Чудово! — радо нявкнула Попелапка.

Так пліч-о-пліч вони рушили тереном у напрямку ялівцевого тунелю. Вогнесердові довелося сповільнити крок, щоб Попелапка не відставала. Якщо вона це й помітила, то явно не звернула уваги.

Просто перед входом до тунелю Вогнесерд почув писк кошенят. Він повернувся і глянув на гілля поваленого дерева, неподалік кубла старійшин. Гурт кошенят обступив Хвостолома, якому вистелили гніздечко серед гілля.

Звідколи Синьозірка запропонувала притулок колишньому Тіньовому провіднику, він мешкав самотою у зробленому для нього кублі, де його мали охороняти вояки. Туди мало хто ходив, а кошенятам там і взагалі нічого було робити.

— Волоцюга! Зрадник! — гучно лунав голос Хмарка.

Вогнесерд нашорошено спостерігав, як біле кошеня кинулося вперед, лапою штурхнуло Хвостолома в ребра і відскочило назад. Одне з кошенят наслідувало його, пискнувши:

— Не зловиш!

Темносмуг, а це була його черга вартувати, навіть не спробував відігнати малих. Він сидів, підібгавши під себе лапи, на відстані лисячого хвоста і захоплено спостерігав.

Хвостолом роздратовано мотав головою з боку на бік, але його прикриті паволокою очі не могли їх помітити. Темна плямиста шерсть була брудна і скуйовджена, широка приплюснута морда поорана шрамами, деякі з них — ті, що загубили його очі. Тепер від того колишнього зверхнього і кровожерного провідника не було ані сліду.

Вогнесерд і Попелапка стурбовано перезирнулись. Чимало котів вважали, що Хвостолом заслужив на такі страждання, але це видовище старого й геть безпорадного колишнього провідника все ж розжалобило Вогнесерда. Від такого глуму і наруги в ньому стала закипати злість.

— Зачекай на мене, — нявкнув вояк до Попелапки і поквапився до краю галявини.

Він побачив, що Хмарко шарпає старого котяру за хвоста, хапаючи його своїми гострими, як голочки, зубами. Хвостолом намагався відповзти від нього на своїх нестійких лапах, а коли не зміг — спробував дістати кривдника лапою.

І тут Темносмуг умить підірвався на лапи і зашипів:

— Торкнись цього кошеняти, зраднику, і я тебе пошматую!

Вогнесердові від злості відняло мову. Підстрибнувши до Хмарка, він схопив його за карк і відкинув геть, подалі від Хвостолома.

Хмарко обурено запищав:

— Припини! Це ж боляче!

Вогнесерд грубо кинув його на сніг і глухо загарчав, не розтуляючи зубів.

— Зникніть! — наказав він іншим кошенятам. — Додому до матері. Зараз же!

Кошенята втупилися в нього, широко розплющивши очі від жаху, а тоді подріботіли геть та зникли в яслах.

— А ти… — зашипів Вогнесерд до Хмарка.

— Дай йому спокій, — перебив Темносмуг, підійшовши до білого кошеняти. — Він нікому нічого не зробив.

— Не пхай носа, Темносмуже, — загарчав Вогнесерд.

Темносмуг проминув його, мало не збивши з лап, перш ніж рушити до в’язня.

— Кицюня! — кинув він через плече.

Вогнесердові м’язи напружилися самі собою. Він хотів кинутись на Темносмуга і силою вирвати з нього вибачення, але стримався. Не той зараз час, щоб вояки одного Клану гризлися між собою. До того ж спершу треба було владнати все із Хмарком.

— Ти чув, як він мене назвав? — вимогливо запитав він, дивлячись на кошеня згори вниз. — Кицюнею.

— І? — тихесенько запитав Хмарко. — Що таке кицюня?

Вогнесерду до горла підступив клубок. Він збагнув, що малий досі ще не дізнався, як сприймає Клан його походження.

— Ну, кицюня — це кіт, що мешкає з Двоногами, — обережно почав він. — Деякі коти Кланів не вірять, що народжений кицюнею може стати добрим вояком. І я серед тих, про кого так кажуть. Я, як і ти, народився в угіддях Двоногів.

Поки Вогнесерд говорив, Хмаркові очі розплющувалися все ширше і ширше.

— Ти це про що? — нявкнув він. — Я ж народився тут!

Вогнесерд уважно глянув на нього.

— Ні, не народився, — нявкнув він. — Твоя мама — моя сестра Принцеса. Вона живе у гнізді Двоногів. Принцеса віддала тебе до Клану, щоб ти став вояком.

На якусь хвилю Хмарко завмер, наче зроблений зі снігу та криги.

— Чому ж ти мені не сказав? — вимогливо запитав він.

— Пробач, — нявкнув Вогнесерд. — Я… я ж думав, ти знаєш. Думав, Ряболиця все тобі розповіла.

Хмарко позадкував, аж поки не відійшов на кілька хвостів. Шок у його блакитних очах поволі поступився місцем холодному розумінню.

— Тож ось чому ніхто мене не любить, — кинув він. — Вони думають, що з мене не буде користі, бо я не народився в цьому промоклому наскрізь лісі. Це ж дурість!

Вогнесерд відчайдушно підшукував правильні слова, щоб заспокоїти його. Він одразу пригадав, якою захопленою була Принцеса, доручаючи свого сина Клану. Тоді Вогнесерд пообіцяв, що попереду в Хмарка просто пречудове життя. А зараз кошеня його сестри має думати про своє минуле, про труднощі, з якими доведеться зіткнутися, щоб стати повноцінним членом Клану. Невже Хмарко буде вважати, що Вогнесерд і його мати прийняли хибне рішення?

Вогнесерд зітхнув.

— Це, може, і дурість, але так є. Повір, я знаю. Слухай, — терпляче пояснював він. — Вояки, такі як Темносмуг, вважають, що бути кицюнею погано. Це означає, що нам слід працювати вдвічі наполегливіше, аби довести їм: бути кицюнею — це не підстава соромитися себе.

Хмарко випростався.

— А мені байдуже! — нявкнув він. —