Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

Розділ VI

Далі в Сервантеса йде розділ шостий, у якому він розповідає нам «про великий і цікавий огляд, що вчинили парох і цилюрник у книгозбірні нашого завзятого гідальга». То все літературна критика, і вона цікавить нас дуже мало. Там розповідається про книги, а не про життя. Тому ми цей розділ проминаємо.

Розділ VII

Про другий виїзд нашого доброго рицаря Дон Кіхота з Ламанчі

Палкі мрії уривали сон Дон Кіхотові, бо навіть у своїх сновидіннях він донкіхотствував, але потім знову повертався до міцного сну, а коли нарешті прокинувся, то виявив, що чарівник Фрестон викрав усі його книжки, даремно сподіваючись, що з книжками він викраде і його благородну силу. І Дон Кіхотова небога теж долучилася до зусиль Фрестона, попросивши дядька, щоби він облишив свої «бої та двобої» і «світами з доброго дива блукати та якогось печеного льоду шукати», не розуміючи, що саме цей печений лід звеличує людину або, як тепер кажуть, перетворює її на надлюдину. Так само у своїх намаганнях переконати Іньїґо де Лойолу не вирушати у світ на пошуки пригод, які наблизили б його до Христа, просив його старший брат Мартін Ґарсіо де Лойола не робити чогось такого, «що не лише зруйнує ті надії, які ми покладаємо на тебе, — сказав він йому згідно з розповіддю отця Ріваденейри (книга І, розділ III), — а й заплямує наш рід вічною неславою та ганьбою». Проте Іньїґо відповів йому небагатьма словами: він пам’ятає, що походить із доброї родини й сам подбає про свою репутацію, і, сказавши це, вирушив у свої рицарські мандри.

Цілих два тижні по тому сидів наш кабальєро тихо й мирно вдома й протягом того часу «провадив перемовини з одним селянином, близьким своїм сусідом; був то чоловік добрий, хоч добра мав, сердега, не гурт, але, як то кажуть, без олії в голові», так необгрунтовано пише про нього Сервантес, аби дуже скоро спростувати свої слова розповіддю про його дотепний і гострий розум. Адже порядність, справжня порядність, неможлива без олії в голові, а тому жоден йолоп не буває порядним. Зрештою, Дон Кіхотові таки пощастило умовити того селюка, щоби він погодився стати його зброєносцем.

Отже, Санчо Панса (так звали того селянина) знадився на обіцянки Дон Кіхота й, покинувши свою жінку та дітей, як просив і Христос кожного, хто висловлював бажання піти з ним, «став до сусіда свого за джуру». Ось у такий спосіб Дон Кіхот спорядив свою нову експедицію. Йому був потрібен Санчо. Він потребував його для розмови, для того, власне, щоб уголос думати і щоб чути відлуння свого голосу у світі. Санчо був його хором, він був для нього всім людством. І в образі Санчо він любив усе людство.

«Люби свого ближнього, як себе самого», — каже він нам, — а не «люби людство», бо людство — абстракція, в якій кожен конкретизує самого себе, і проповідувати любов до людства — означає, таким чином, те саме, що проповідувати самолюбство, яким, з огляду на прабатьківський гріх, Дон Кіхот був переповнений, і вся його подальша діяльність була спрямована на те, щоб очиститися від нього. Він навчився любити всіх своїх ближніх, люблячи їх у Санчо, бо саме на прикладі свого ближнього, а не на прикладі спільноти ми навчаємося любити всіх інших; любов, спрямована не на індивіда, не є справжньою любов’ю. І той, хто по-справжньому любить іншого, хіба може він когось ненавидіти? А коли хтось когось ненавидить, то хіба ця ненависть не отруює всі ті любові, що їх він мав? А, точніше кажучи, вона отруює його любов, а не його любові, бо любов — одна-єдина, хоч і може бути звернена на багато об’єктів.

Щодо самого Санчо, то ми не можемо не захоплюватися його вірою, бо віра в те, чого він не бачив, підносить його до безсмертя слави, про яку він раніше не міг навіть мріяти, наділяє його життя справжнім блиском. Він тепер може сказати слова, які знайдуть відлуння у вічності: «Я Санчо Панса, зброєносець Дон Кіхота». І це є і буде його славою на віки й віки.

Можна стверджувати, що Санчо примусила покинути його дім жадібність, а Дон Кіхота — прагнення слави, і тут у господареві та в його зброєносцеві ми окремо бачимо ті дві пружини, спільна дія яких виштовхувала іспанців з їхніх домівок. Але справжнім чудом тут можна вважати те, що в Дон Кіхоті не було навіть тіні від тієї жадібності, яка пориває людей вирушати в далеку дорогу, і що на самому дні жадібності Санчо завжди ховалися амбіції, хай навіть він про це й не знав, амбіції, які, зростаючи в зброєносцеві коштом жадібності, призвели до того, що спрага золота поступово перетворилася в ньому на спрагу слави. Такою є чудесна сила чистого прагнення до відомості й слави.

І хто спроможний уникнути жадібності, хто спроможний уникнути амбіцій? Боявся їх Іньїґо де Лойола, і так боявся, що коли дон Фердинанд Австрійський[33], король Угорщини, призначив отця Клаудіо Джайо[34] єпископом Трієста, а папа схвалив його вибір, то Іньїґо звернувся до цього останнього з проханням скасувати це призначення, бо не хотів, аби його духовні діти, «засліплені оманливим і облудним блиском митр і високих почестей, приходили до ордену не для того, щоб утекти від марноти світу, а для того, щоб у ній знаходити свій світ» (Ріваденейра, книга III, розділ XV). Але чи досяг він у цьому успіху? Така втеча від церковних почестей і високих церковних посад, чи не ховає вона за собою ще витонченішу гординю, аніж схильність приймати чи навіть бажання домагатися їх? Бо «чи існує більший обман, як через скромність і смирення шукати шляхів до людських почестей і людської слави?» — каже духовний син Лойоли отець Алонсо Родріґес[35] у XIII розділі III трактату своєї книги «Розвиток християнської досконалості та християнських чеснот». І хіба ця гординя не передалася від індивідів на весь орден єзуїтів, ставши гординею колективною? Хіба не витончена гординя стверджувати, як стверджують духовні нащадки Лойоли, що спасається кожен, хто помирає членом ордену, а з тих, котрі не вступили до