Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

Гордостопом (онуком старого Одо Гордостопа), який улаштував розкопки у великій коморі, де, за його словами, йому причулося якесь відлуння. Легенда про золото Більбо збуджувала водночас і цікавість, і надію; адже легендарне золото (здобуте в таємничий спосіб і, безперечно, не вельми порядно) належить, як усім відомо, тому, хто його знайшов, — якщо ніхто не завадив пошукам.

Фродо, спромігшись виштовхати геть Санчо, знеможено впав на стілець у передпокої.

— Час зачиняти крамничку, Мері, — сказав він. — Замкни двері й не відчиняй сьогодні нікому, навіть якщо сюди принесуть таран.

Відтак Фродо подався освіжитися горнятком пізнього чаю.

Не встиг він і сісти, як у двері тихо постукали. «Напевно, це знову Лобелія, — подумав Фродо. — Вона, либонь, вигадала щось справді кепське й повернулася, щоби це сказати. Нічого, почекає».

Він продовжив пити чай. Стук повторився, і цього разу голосніше, та Фродо не зважав. Зненацька у вікні з’явилася чарівникова голова.

— Якщо ти не впустиш мене, Фродо, то я знесу ваші двері так, що вони пролетять через нору й вилетять по той бік пагорба, — сказав він.

— Любий Ґандальфе! Одну хвилиночку! — скрикнув Фродо, вибігаючи з кімнати до дверей. — Заходь! Заходь! Я гадав, що то Лобелія.

— Тоді я тобі вибачаю. Адже її я нещодавно бачив: їхала у бричці до Поріччя з таким виразом обличчя, що від нього скисло б і свіже молоко.

— Та і я від неї мало не скис. Чесно, я ледь не скористався перснем Більбо. Мені так хотілося щезнути.

— Не роби цього! — порадив Ґандальф, сідаючи. — Прошу тебе, Фродо, будь обережний із тим перснем! Власне, я прийшов сюди почасти для того, щоби наостанок розповісти тобі дещо про нього.

— Гаразд, і що з ним?

— А що тобі вже відомо?

— Лише те, що розповів Більбо. Я чув його історію: як він знайшов перстень і як скористався ним. Під час подорожі, маю на увазі.

— Цікаво, яку історію? — мовив Ґандальф.

— О, не ту, яку він розповідав Гномам і яку записав у своїй книзі, — відповів Фродо. — Невдовзі після того, як я прийшов сюди жити, він розповів мені свою справжню історію. Він сказав, що ти докучав йому, аж доки він тобі зізнався, а отже, і мені варто її знати. «Між нами немає таємниць, — мовив він, — але до персня ніхто не дістанеться. Він мій, хай там що».

— Це цікаво, — сказав Ґандальф. — І що ж ти думаєш про все це?

— Якщо ти про ту вигадку з «подарунком», ну, то я вважаю справжню історію значно ймовірнішою і не розумію, навіщо було її змінювати. Це дуже не схоже на Більбо та, як на мене, досить дивно.

— Так і я вважав. Але дивні речі можуть траплятися з особами, котрі володіють таким багатством — якщо вони скористаються ним. Нехай це стане для тебе пересторогою: будь із перснем дуже обережний. Він може мати й інші властивості, ніж просто робити того, кому належить, невидимим, коли йому заманеться.

— Не розумію, — сказав Фродо.

— І я теж, — відповів чарівник. — Просто цей перстень не йде мені з голови, особливо після вчорашньої ночі. Ні, хвилюватися нічого. Та якщо ти зважиш на мою пораду, то користуватимешся ним дуже рідко чи й узагалі ніколи. І наостанок я прошу тебе за жодних обставин не використовувати його так, аби це викликало плітки чи підозри. Повторюю: тримай перстень у безпечному місці й у таємниці!

— Ти такий загадковий. Чого ти остерігаєшся?

— Я не певен, чого саме, тому наразі нічого й не скажу. Гадаю, зможу ще щось тобі розповісти, коли повернусь. А вирушаю негайно, — тож бувай наразі, — і Ґандальф підвівся.

— Негайно? — скрикнув Фродо. — А я думав, ти залишишся принаймні на тиждень. Я так очікував твоєї допомоги.

— Я і збирався залишитись, але змушений був передумати. Мене може не бути тут довго; проте я прийду і знову зустрінуся з тобою, щойно вдасться. Чекай мене, а коли — побачиш! Я прослизну сюди непомітно. Віднині я нечасто навідуватиму Шир відкрито. Виявляється, мене тут не вельми раді бачити. Кажуть, я надокучливий і порушую спокій. Дехто відверто звинувачує мене в тому, ніби я перетворив Більбо на привида чи навіть на щось гірше. Якщо хочеш знати, дехто тут поширює припущення, наче ми з тобою змовились, аби заволодіти його багатством.

— Дехто! — вигукнув Фродо. — Ти маєш на увазі Ото й Лобелію. Як огидно! Я віддав би їм Торбин Кут і все інше, якби завдяки цьому Більбо повернувся й узяв мене в мандри країною. Я люблю Шир. Але починаю хотіти й собі зникнути. Цікаво, чи я ще колись побачу його?

— І мені теж цікаво, — сказав Ґандальф. — Я розмірковую зараз про багато речей. Отож, прощавай! Будь обережний! Чекай на мене, особливо в непідхожий час! До зустрічі!

Фродо провів його до дверей. Чарівник востаннє змахнув рукою і покрокував геть із подиву гідною жвавістю, проте Фродо здалося, що Ґандальф виглядає надміру згорбленим — ніби несе величезний тягар. Вечір добігав до кінця, і загорнута в плащ чарівникова постать швидко танула в сутінках. Наступного разу Фродо побачив Ґандальфа не скоро.

Розділ 2

Тінь минулого

алачки, проте, не припинилися ні за дев’ять, ані за дев’яносто дев’ять днів. Друге зникнення пана Більбо Торбина в Гобітові та й у цілому Ширі обговорювали впродовж року й одного дня, а згадували ще довше. Це зникнення перетворилося на історію, яку розказували юним гобітам вечорами біля каміна, тож, урешті-решт, шаленець Торбин, який зникав із громом і спалахами, а повертався з торбами коштовностей і золота, став їхнім улюбленим легендарним персонажем і довго жив у пам’яті навіть після того, як справжні події було забуто.

Тим часом усі мешканці околиці були переконані, що Більбо, який завжди був трохи схибнутий, урешті цілком збувся клепки й подався світ за очі. І десь там він, без сумнівів, упав у якесь озеро чи в річку, де його і спіткав трагічний, але аж ніяк не передчасний кінець. І звинувачували в цьому здебільшого Ґандальфа.

«Якщо тільки той триклятий чарівник облишить молодого Фродо у спокої, малий споважніє і з нього, ймовірно, ще виросте сякий-такий гобіт», — казали доброзичливці. А скидалося саме на те, що чарівник