Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Він схожий на її типаж? — запитала Рейчел.
— А я був на нього схожий? — запитав Джеремі.
— Ти маєш серйозний вигляд, — сказала Рейчел. — Моїй матері серйозний вигляд був до вподоби.
— Ну, то не цей хлопець. — Джеремі тицьнув пальцем в огрядного хлопаку в огидному спортивному піджаку. — І не цей. — Тицьнув пальцем у чорношкірого. — Може, фотограф?
— Фотографка. — Рейчел показала йому відображення в барному дзеркалі — жінку з гривою каштанового волосся, що падало з-під барвистої в’язаної шапочки. Та жінка обома руками тримала камеру.
— А…
Вона поглянула на інших людей, знятих на плівку ненароком. Посередині барної стійки сиділи двоє стариганів і немолода пара. Бармен відраховував решту на касі. А ще застиг посеред кроку відносно молодий хлопець у чорній шкіряній куртці, який щойно зайшов у парадні двері.
— А як щодо нього? — спитала Рейчел.
Джеремі поправив окуляри й нагнувся близько до фотографії.
— Не можу роздивитися. Стоп, стоп, стоп.
Він підвівся і пішов до парусинового наплічника, який завжди брав із собою в дослідницькі поїздки. Дістав прес-пап’є у вигляді лупи й приніс його до столу. Заніс його над обличчям хлопця у шкіряній куртці. Хлопець мав здивований вигляд людини, яка мало не зайшла в кадр фотографа й не зіпсувала його. Також він був смаглявіший, аніж здавалося на відстані. Можливо, латиноамериканець чи корінний американець. Але до походження Рейчел він не підходив у жодному разі.
Джеремі перевів лупу на Велюрового. Очі в нього, однозначно, були такого самого кольору, як у Рейчел. Як там казала її мати? «Пошукай себе в його очах». Поки Рейчел витріщалася на збільшені очі Велюрового, вони поступово розпливлися. Вона відвела погляд, щоб навести різкість зору, а тоді поглянула на нього знову.
— Це мої очі? — спитала вона Джеремі.
— У них твій колір, — відповів він. — Форма не така, та будова кісток тобі все одно дісталася від Елізабет. Хочеш, я зроблю пару дзвінків?
— Кому?
Він поклав прес-пап’є на стіл.
— Зробімо ще одне припущення і вважаймо, що це — її однокурсники, які того року також здобували докторський ступінь в Університеті Джонса Гопкінса. Якщо це припущення правильне, всіх на цьому знімку, імовірно, можна ідентифікувати. Якщо воно неправильне, мене від друзів, які там працюють, відділяє всього кілька дзвінків.
— Гаразд.
Джеремі сфотографував обидва знімки на свій телефон, перевірив, чи правильно зняв зображення, і поклав телефон у кишеню.
Біля її дверей він обернувся і сказав:
— Ти нормально почуваєшся?
— Чудово. А що?
— Ти раптом почала здаватись якоюсь замученою.
На якісь слова вона здобулась аж за хвилину.
— Ти — не мій батько.
— Ні.
— Але я б хотіла, щоб ти ним був. Тоді це скінчилося б. А в мене був би такий крутий татусь, як ти.
Він поправив окуляри; як вона дізналася, він робив це щоразу, коли почувався ніяково.
— Мене ніколи в житті не називали крутим.
— Тому ти й крутий, — сказала вона й поцілувала його у щоку.
Вона отримала перший за два роки електронний лист від Браяна Делакруа. Він був коротенький — три рядки — і містив похвалу серії матеріалів, яку вона видала два тижні тому, про звинувачення в підкупах і протекції в Массачусетському відділі пробації. Голова відділу, Дуґлас «Дуґі» О’Галлоран, керував ним, наче особистою вотчиною, та тепер, завдяки роботі, виконаній Рейчел і кількома її давніми колегами з «Ґлобу», окружний прокурор готував обвинувальні акти.
«Коли Дуґі побачив, як ти йдеш до нього, — написав Браян, — у нього був такий вигляд, наче він зараз цеглою всереться».
Вона зрозуміла, що широко всміхається.
Приємно знати, що ви є на світі, міс Чайлдс.
«Навзаєм», — подумала вона, пишучи відповідь.
Але тоді побачила його постскриптум:
Скоро перетну південний кордон. Вертаюся до Нової Англії. Не порадиш якихось районів?
Вона негайно заґуґлила його, від чого дотепер свідомо утримувалася. На Google Images знайшовся всього один його знімок, дещо зернистий; уперше він з’явився в матеріалі «Торонто сан» про благодійний бал у 2000 році. Але там був Браян у смокінгу, який йому не личив, і з повернутою вбік головою; підписаний він був як «Спадкоємець деревообробного бізнесу Браян Делакруа III». У статті, що супроводжувала знімок, його назвали «малопомітним» і «відомим своєю закритістю», випускником Браунського університету, який здобув ступінь MBA у Вортонській школі бізнесу. А згодом він із цими дипломами став…
Приватним детективом у Чикопі в штаті Массачусетс і пропрацював ним рік?
Вона всміхнулася, згадавши його в тій комірці-кабінеті, золотого хлопчика, що намагався відкинути шлях, який йому вторувала родина, та явно сумнівався в цьому своєму виборі. Такого серйозного, такого чесного. Якби вона ввійшла в якісь інші двері, віддала свою справу якомусь іншому приватному детективові, той, можливо, зробив би саме те, про що попереджав її Браян: обібрав би її до нитки.
А сам Браян відмовився це робити.
Вона придивилася до його фотографії та уявила, як він живе за один-два райони від неї. А може, й за один-два квартали.
— Я із Себастьяном, — промовила Рейчел уголос. — Я кохаю Себастьяна.
І закрила ноутбук.
Вона сказала собі, що відповість на Браянів лист завтра, та так за це й не взялася.
Два тижні по тому зателефонував Джеремі Джеймс і спитав, чи сидить вона. Вона не сиділа, але притулилася до стіни і сказала йому, що сидить.
— Я встановив особи практично всіх. Ті двоє чорношкірих досі разом і мають приватну практику в Сент-Луїсі. Інша жінка померла 1990 року. Здоровань був із викладачів і кілька років тому теж пішов із життя. А хлопець у велюровому пуловері — це Чарльз Осаріс, клінічний психолог, який практикує в Оаху.
— Гаваї, — промовила вона.
— Якщо він виявиться твоїм татом, — сказав Джеремі, — тобі доведеться відвідати чудове місце. Я чекатиму на запрошення.
— Та звісно!
Чарльзові Осарісу Рейчел зателефонувала аж за три дні. Річ була не в нервах чи якомусь остраху, а у відчаї. Вона знала, що він їй не батько, відчувала це нутром і кожною електромагнітною ланкою свого первісного мозку.
Та все ж почасти сподівалася на протилежне.
Чарльз Осаріс підтвердив, що навчався на доктораті Університету Джонса Гопкінса з клінічної
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Після падіння, Денніс Ліхейн», після закриття браузера.