Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

ми створюємо капітал». І останнє: «Можна зробити припущення, що причина таємності, яка огортає капітал у тому, що він, подібно до енергії, є продуктом людського розуму». Це просто, як у «Матриці», весь світ — лиш вигадка твого хворого розуму.

Або картинка, яку тобі показує система.

«Астра» ніколи не приховувала істини. Але ніхто не міг наважитися на її розуміння.

Все, що ти знаєш — брехня.

Весь світ — лиш вигадка.

Ілюзія колективної свідомості, що виробляє енергію. Капітал для Великих мерців.

***

Увечері ми говорили про «Антигону». Нерви напружені.

— Вже середа, а в нас нічого не готово, — дуетом напосідали Петро і Павло. Наче вони були головними, з кого потім запитають невиконане домашнє завдання. Самовисуванці, як завжди, шукали винних.

Головною причиною неготовності всього майже всі вважали мене.

Після десятків звинувачень і спроб перевести конструктивну розмову на дружній мордобій, Ніна сказала:

— Друзі, а давайте помовчимо трохи. Віктор нам щось та скаже.

Зависла пауза. Дорослі були злими, як дітлахи. І це почуття дратувало їх іще більше.

— Знаю, що всім нам складно. Хтось донині не зміг зібратися з думками і спробувати прочитати п’єсу до кінця. Хтось чекає команди, що треба стати там і зробити те, — я тримав паузу незгірше голлівудського актора. — Повірте, вчора я сидів над текстом до 3-ї ранку...

—... тому від нього був такий перегар, — сказав депутат пошепки, але так, щоб усі почули. Ніхто не нагадав йому, що сам він заснув пикою в калюжі свого блювотиння.

— Так, без алкоголю було важко розібратися. Але найважливіше, що я знайшов рішення.

Ще одна пауза.

Петро-Павло, як двоголовий герб сусідньої держави, вибухають питаннями:

— І що? Що придумав?

Пауза.

— Нам показують тут, що весь баланс життя тримається на компромісах. На домовленостях, яких ми дотримуємося. Заради постановки цієї п’єси ми підемо на багато компромісів. Окрім одного.

Я був ілюзіоністом на сцені, котрий відчуває свою силу над натовпом.

— Окрім компромісу з самою п’єсою.

Вони намагалися зрозуміти, що я маю на увазі. Але їхній розгублений вигляд вимагав нових роз’яснень.

— Маю на увазі, що ми не будемо скорочувати п’єсу. Гратимемо її повністю. З повним зануренням. Ми не можемо відкидати зайвого, бо зайвого там просто немає.

Пауза. І вибух.

Питання та обурення летіли з усіх сторін.

— Що ти собі думаєш?

— Як ми це зробимо?

— Як ти собі уявляєш?

— Стоп-стоп, — я відчував свою силу над ними. Вискочень, ніхто. Хлопчик, який завдяки обставинам і знанням, що розривають його свідомість, відчуває внутрішній стрижень і владу над людьми, котрі мають реальну владу у своїх руках.

— Що стоп? — викрикує Петро.

— Це було правильне запитання.

— Яке?

— «Як ми це зробимо?» Ось правильне запитання. Я ніколи не робив вистав. І в театрі був усього кілька разів. Та й то в «Даху», а не в академічних.

— В якому «Даху»? — перепитує депутат.

Марина і Ніна на нього виразно і з докором подивились. Той знічено знизав плечима.

— Я не знаю, як ми це зробимо, — ще одна коротка пауза, щоб угамувати серцебиття. — Але у мене є пропозиція. Ми будемо йти сцена за сценою, розбирати кожен елемент, шукати його сенс, обговорювати. Віднайшовши сенс кожної репліки, зможемо зрозуміти, для чого ми це робимо. Про що ця п’єса? Про що наша вистава? І чому Семінар закінчується саме цією виставою?

Нас чекала марудна і довга робота. Як то кажуть, гірша за вишивання.

16

Репетиція затяглася до 4-ї години ранку. Точніше, навіть не репетиція, а обговорення сцен і окремих моментів. Офіціянти відмовлялися давати і продавати нам алкоголь, посилаючись на заборону організаторів Семінару. Вигуки про те, що ми дорослі люди і спроможні самі вирішувати, що й коли нам уживати, змінилися літрами кави та енергетиками у бляшанках. Від чого серце калатало у пришвидшеному ритмі.

Спершу справа рухалася дуже повільно. Кожен хотів відстояти власні ідею і думку. На третій годині обговорення, після котроїсь кави, я запропонував повернутися до моделі Семінару і взяв на себе роль модератора.

Ми все одно не встигли багато, але встигли хоча б налаштуватися на потрібну хвилю.

***

Сни — знову тривожні та не принесли відпочинку.

Снилася капличка. Величезна брила стугоніла, як серце. Качала невидиму кров і жорстокість, якими повнилася зсередини. Та мені не було лячно. Я вже був частиною цього кровообігу. Його мікроелементом. Невидима сила тягла мене до каплиці. Я не мав сил опиратися. Воронка засмоктувала. Ще мить і темрява.

За нею знову «Ретро ТВ».

***

На ранок депутат попросив 50 грамів віскі, щоби «зняти нічний стрес, бо не можна так працювати, а тоді ще уві сні всяку хєрню дивитися». Офіціянти доброзичливо відмовили.

Всі нарікали на тривожні сни і проклинали офіціянтів.

Модератори відчували загальний емоційний спад і втому. Вони знали, як цьому зарадити:

— Тема 4. «Конфлікти в суспільстві».

***

Першою того ранку була «Пелопонеська війна» Фукидіда. Текст, до якого я постійно повертався останніми місяцями, коли почався Євромайдан.

Гадаю, Фукидід, як ніхто, розібрався у людській природі ще у V столітті до нашої ери: «Більшість людей воліє мати репутацію метких крутіїв, але не чесних дурнів. Першим вони пишаються, а останнє вважають соромом». Причина всіх бід — жага влади, вкорінена в «зажерливості й шанолюбстві. Звідси й потяг до суперництва, коли люди сперечаються і чваняться. Направду, у голів обох міських партій на вустах красиві слова: «рівноправ’я для всіх» або «помірна аристократія». Вони стверджують, що борються за благо держави, а насправді ведуть лише боротьбу між собою за владарювання. Намагалися перемогти один одного, коїли злочини, а в своїй мстивості йшли ще далі, керуючись при цьому не справедливістю чи благом держави, а лише зиском тієї чи тієї партії».

Текст Фукидіда я перечитував багато разів. Як і кожен інший текст Семінару. Що глибше я занурювався у структуру «Астри», то значливішою для мене ставала історія про мелосців і афінян. Мелосців, які, обираючи між безпечним рабським ярмом Афін і війною, вибрали відкритий бій.

***

Того дня ми майже спокійно обговорили ще два тексти: «Про війну» Карла Клаузевіца та «Про право війни та миру» Гуго Гроція. Тексти, що теоретизували війну сухо, виважено і педантично.

«Війна — це акт насилля, що має на меті змусити супротивника виконати нашу волю», — каже Клаузевіц.

— Без м’яса, без людських жертв. Ніщо не має значення для імперії. Вона бере своє, кидає на амбразуру і вирішує свої