Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

— Ну ж бо, золотенький! Не змушуй нас чекати, — підбадьорює Вовчик. У його голосі загроза.

Пасок стискує горлянку. Один різкий порух назустріч спицям. І своїй долі.

Пасок Едіпа з чавкотінням входить у мозок.

Біль і непроглядна темрява.

І вигуки: «Браво!»

17

«Cherry Cherry Lady» на каналі «Ностальжі» були найліпшим містком між нічним світом Антигони і похмільним ранком. Очі боліли, немов стомилися дивитися на сяйво істини.

Мої відчуття поділяли й інші. Сни повнилися трупами й мертвяками. Їх спалювали, розпилювали, їли, вбивали. З пожмаканими обличчями та повною відсутністю настрою ми намагалися заковтнути сніданок. Про сни намагалися не говорити за столом. Сухофрукти і горіхи тріскотіли на зубах, як кістки, що торохкотіли в наших шафах усю ніч.

Великі мерці були мертвими.

Та все одно не могли заспокоїтися.

Семінаристи розпитували мене про роботу над сценарієм і з легким незадоволенням сприймали моє «Потім-потім».

До всього додавалася туга за домом та інформаційний голод. Відсутність зв’язку з близькими та ізольованість від світу зближували нас, робили загалом, об’єднаним спільними травмами. Яких, щоправда, ставало дедалі більше.

***

Того дня, в середу, ми говорили на тему «Власність». Все йшло, як завжди.

Починали ми з «Політики» Аристотеля. «Усі, хто прагнуть грошей, намагаються збільшити свій статок до безмежності», — як із цим можна сперечатися?

«Два трактати про врядування» Джона Локка, «батька західного лібералізму», було сприйнято відкритими і прихованими лібералами без зайвих суперечок.

Розмова підходила до найцікавішого — «Що таке власність? Або дослідження про принципи права і влади» П’єра-Жозефа Прудона, «одного з засновників анархізму».

Павло взяв слово:

— Прудон промовляє ті речі, на які тільки натякають Аристотель і Локк. Власність — це частина суспільного договору. Її взагалі не існує.

Все ілюзія.

Все вигадка.

— Це вигадка, в яку ми колективно погоджуємося вірити. Абсолютно відносна.

Петро бере слово:

— Мені це нагадало мого друга. Більшість часу він мандрує і переймається саморозвитком. Кілька місяців на рік він працює. Він — ріелтор, який обслуговує найвищих чинів СБУ та армії. Різних депутатів та інших. Так от. Він досі не має власного житла. «Ця нерухомість не варта взагалі нічого. Це — ніщо», — улюблена його фраза. А те, що ми з головою зариваємось у ці всі кредити та ілюзії сімейного добробуту із цими всіма бебехами — то це ще одна колективна брехня на благо тих, хто керує нами.

Тема була болючою. Це був рік якраз після кризи, коли кредити на 30 років у швейцарських франках (оформлення через своїх, залізобетонні гарантії тощо) добряче попили крові з менеджерів різних ланок. Але від особистих історій і нарікань я спромігся відволікти групу в останні 2 хвилини обговорення:

— Речі, які нам належать, стають нашим продовженням. Те, що Маклюен згодом назве умовними протезами, які продовжують наше тіло. Ми перетворюємося на речі. Речі несуть наш відбиток. Прудон називає це посвяченням, коли певна наша власність стає святилищем нашого духу. Власник завжди присутній у своїх речах. Речі, як сотні перемножених аватарів особистості. Ми розсіюємося в речах, відроджуємося в них.

Денис підняв руку. Іра посміхнулася. От і добре, бо я вже загубив думку.

***

Обід знову перетворився на трапезу, що радше нагадувала спільний молебень, ніж поглинання їжі. Ми сиділи колом і говорили про кредити й неуспіхи. Здавалося, криза 2008-го разом із Помаранчевими тижнями 2004-го, а згодом і Євромайданом 2013-го були спільними травмами, що об’єднували й загартовували тих, хто втримався на поверхні. І якщо до Помаранчевих подій та Євромайдану ще могли виникати питання, то криза вже точно не оминула нікого. І кожен міг розказати десяток щасливих історій із нещасливим кінцем.

Хоч ми й сиділи на розкішних килимах із сузір’ями літер «а», відчуття було, ніби в компанії товаришів, що вибралися на природу.

***

Той день обговорень закінчувала «Загадка капіталу» Ернандо де Сото. Але це було продовженням попередньої розмови, наче й не було паузи на обід.

— Я хотів би продовжити думку Віктора та інших моїх колег, — сказав Павло, — де Сото повторює тезу про примарність власності. Зараз знайду цитату, — він занурився в роздруківки.

Денис підняв руку. Петро провадив далі:

— Певно, йдеться про цей уривок: «Власність — це лише поняття, ще одна умовність нашого життя, коли будинок переходить із рук до рук; у матеріальному світі нічого не змінюється». І трохи нижче: «Власність — це не сам будинок, а економічна концепція стосовно будинку, втілена в юридичних документах».

Ми працювали, як налагоджений механізм. У якийсь момент мені здалося, що все відбувається за прописаним сценарієм. Кожен наш рух, кожна репліка прописані заздалегідь. Ніби модератори чи хтось іще витягував із нас саме те, що було потрібно. Розбираючи той чи той фрагмент, ми доходили необхідних висновків. На мить запаморочилася голова. Реальність знову стала крихкою. Ламкою і дуже тонкою. Зайвий порух міг зруйнувати її, порушити баланс. Мені пригадався сон і Вовчик. Навіть здалося, що в осередді кімнати висить рот, який посміхається і щось до мене говорить.

— Прошу? — перепитую я.

— Вікторе, запитую, чи все гаразд? — на місці посмішки Вовчика проявляється вічно усміхнений Денис.

— Так-так, усе добре, — отямлююсь, — перепрошую.

— Гаразд. Можемо продовжувати.

— Ніч із Антигоною до добра не доводила, мабуть, іще нікого, — кажу, виправдовуючись. Кілька посмішок, як спалахи фотокамер, майнули за столом.

Ми далі обговорювали текст де Сото і його концепцію нерухомості, що слугує гарантом накопичення і перерозподілу контролю над соціумом — кожен прив’язаний до своєї конкретної адреси і до своїх розрахунків за споживання благ — вода, газ, тепло.

— Я хочу сказати про речі, які мене, може, і дивують, але більше лякають, — слово бере Алік. — Де Сото викриває існування двох світів. Не хочу зараз згадувати тут всує Платона і його світ ідей, але де Сото говорить про концептуальний світ. Паралельну концептуальну реальність: «У реальному світі активів, приміром, завод не ділиться, але в концептуальному світі взаємин приватної власності його можна розділити на будь-яку кількість частин». Це все, здається, очевидні речі, та від цих суспільних договорів стає лячно. Ніби всю систему створено для глобального намахування.

Іра підводить руку:

— Прошу, остання репліка.

Ніна інтуїтивно намацала нерв. Або просто отримала підказку невидимих сценаристів:

— Хотіла зачитати тут у кінці: «Геній Заходу проявився у створенні системи, що дозволяє людям бачити й маніпулювати невидимими і неосяжними цінностями». І ось тут, чому ми користуємося словом «capital», від латинського «голова», «тому що голова — сховок усіх інструментів, за допомоги яких