Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

Житній лан побили на «норми». Спілкувалися по двоє-троє. Мене взяв до себе в напарники дід Хоменко, Павло Іванович. Нащо я йому, хріновий косар? Косити й за мене? Я й косу наклепати не вмію. Пожалів, прихистив. Сухенький, сивий, увесь день косою сухе стебло – чиргик, чиргик. Де тепер такі люди?

…Бачу з житнього покосу гніду конячку, яка тягне польовою дорогою порожнього возика, нараз зупиняється, а потім сама рушає далі: то зупинилася біля косарів або в’язальниць моя мати, голова колгоспу. А ото вона ж тією конячкою вертається з банку, на возі – латаний-перелатаний мішок, у ньому везуть з касиркою гроші, латаний мішок – для «маскування». Мати могла тоді отримати високі нагороди, навіть стати героєм праці – не дозволила совість. Її не раз підбивало на те начальство: варто було виділити п’ятдесят гектарів землі, кинути туди всі добрива, нагнати колгоспників, виростити рекордний врожай, і голова артілі – герой праці. А що вродило на решті гектарів – те все другорядне.

Найбільшим «тріумфом» матері було, коли їй вдалося видати на трудодень більше, ніж по інших колгоспах району, на святкуванні чергової річниці «великої соціалістичної революції» колгоспники в колоні підхопили її на руки й понесли повз трибуну з місцевим керівництвом. І водночас – скільки гіркоти вона пережила через загальне безщастя, безхліб’я, убозтво. Ми майже ніколи не розмовляли вдома на «політичні» теми, але я бачив, що Сталіна мати не любить; я допитувався в матері правди, але вона мовчала й тим мовчанням підтверджувала мої здогадки – й переживала за бідування народу, й намагалася нести хрест нарівні з усіма. Вона ніколи не хвалила дореволюційного життя, розповідала про його несправедливості, жорстокості, але ніякої похвальби на адресу життя нинішнього не висловлювала також. І знаходила порозуміння у людей. Бувало, у важкому сорок сьомому, біля молотарки, хто-небудь з дядьків, несучи від великого, дев’ятивідерного казана миску з затіркою – вода та декілька жмень борошна, – зронить: «Спасибі товаришу Сталіну за щасливе життя». Дивуюся сміливості, й тому, що ніхто ніколи не доніс. А те, що не донесе голова – вони знали. Мати не заливала у печах колгоспниць, які не пішли на роботу, вогню, не заганяла до роботи примусом, але, звичайно, й особливого достатку людям дати не могла – норми державних поставок були страшні, закони – немилосердні. Все те вона переживала болісно.

Пригадую такий ось епізод. Нетипова історія в типових обставинах. 1947 голодний рік. Весною жінки перебирали в кагатах картоплю, кожна всипала собі в мішок звідти по відерцю. Але хтось доніс, у селі на той час була міліція, їх одразу заарештували. Всі жінки – вдови, солдатки, в декого – по кілька дітей. Мати приїхала конячкою на обід додому, й одразу позбігалися родичі заарештованих, здебільшого бабусі. У нашому дворі стояли плач, голосіння. Мати кинулася до сільради, сіла у вантажівку і наказала шоферові їхати «в район». У райвиконкомі застала голову виконкому, жінку, яка саме розмовляла з начальником дорожнього управління, своїм коханцем. Мати ледь стримуючи сльози розповіла про нещастя, попросила про допомогу – заступитися за вдів. Голова райвиконкому розкричалася, розрепетувалася: «Не буде пощади розкрадачам соціалістичної власності!», а що мати продовжила наполягати, пригрозила їй також в’язницею. Пригнічена, але не зламана, мати вийшла з райвиконкому. Поруч з виконкомом – райком партії. Не вагаючись, зайшла туди. Перший секретар партії був на місці. Розповіла про все йому. Благала ім’ям його власних дітей. Секретар довго мовчав. Здається, прізвище його було Чотириус. А потім набрав номер телефону, сказав комусь: «Зайди до мене». По кількох хвилинах увійшов районний прокурор. Секретар запитав: «Ти знаєш про заарештованих у Вертіївці?» «Знаю», – відповів той. «Що можна зробити?» «Вже складено акта, справа в суді». «І все ж, що можна зробити?», – допитувався секретар. «Ну… взяти на поруки, хоч це… дуже небезпечно». «Для кого?» «Для поручителів і для вас». «Ви підпишете?» – секретар до матері. «Звісно». Він взяв папір і написав текст поруки. «Підписуйте», – подав папір матері. Мати підписала. «Треба хоч два підписи», – озвався прокурор. Секретар райкому підсунув папір до себе. «Це дуже небезпечно, особливо для вас», – ще раз застеріг його прокурор. «Буде, як буде», – сказав секретар і підписав папір. (Чотириус секретарював недовго.)

Мати й прокурор сіли у вантажівку, мати – до кабіни, прокурор – до кузова (мати хотіла посадити до кабіни його, але він відмовився). Приїхали до в’язниці, ще єкатерининської, вона стояла посеред базару. Прокурор наказав начальнику тюрми, аби випустив веркиївських колгоспниць, показав поруку вже зі своєю резолюцією. Начальник тюрми прочитав папір, подивився на прокурора: «Сміливий ви чоловік». «Я тут ні при чому, – знизав плечима прокурор. – Подивися на другий підпис». Незабаром жінки сиділи в кузові машини.

Так було. Така правда. Хоч вона більша в тому, що саме секретарі райкому очолювали всі антилюдські кампанії в районі, «викачували» з колгоспів хліб, змушували селян підписуватися на важкі грошові позики…

Не можу не описати один фантасмагоричний епізод. Комісія з району по підписанні позики: заступник голови райвиконкому, прокурор, редактор місцевої газети, разом з моєю матір’ю (як головою колгоспу) поночі ходять з хати в хату, будять людей, сльози, благання. Мати вже наболілася душею і втомилася до краю. І тоді вона заводить комісію до Тоболів. Тоболи – чоловік і жінка, маленькі, він з бородою до очей. На вигляд, як би сьогодні сказали, – бомж-бомжем. Влітку пасуть колгоспних овець, їм виплачують пшоном, гречкою. А взимку… Бог його знає, як вони жили-виживали. У хаті – пустка. Зайшли до хати. Прокурор викресав вогню із запальнички. Перелякана Тоболиха тягнеться за спідницею. Прокурор стоїть біля печі, погукує: «Швидше, швидше!». І враз, за його спиною – брязь! – падає заслінка, з печі вистрибнув Тобол, як чорт з ополонки: борода до пояса, чорний від сажі, очі блищать. (В хаті холодно і він ночував у печі.) Прокурор сахнувся, вхопився за кобуру пістолета, не може її розстебнути. А мати до Тобола: «Григорію Івановичу, ви підпишетеся на дві тисячі позики?». У Тоболів зроду не було і двох карбованців. Тобол: «А чого ж…». Йому хоч би на мільйон. Заступник голови райвиконкому на прізвище Стогнут першим зрозумів все і мовчки вийшов з хати. А прокурор надворі розмахував перед матір’ю пістолетом (таки витягнув його з кобури): «Ти в мене ще отримаєш».

Як я вже сказав, за всю свою пекельну працю мати отримала дванадцять карбованців пенсії.

Доживала мати віку в селі під Києвом. Бачу її на городі, маленьку, сухеньку, зашмалену сонцем,