Читати книгу - "Речі і люди. Есей про споживання, Вольфґанґ Шивельбуш"

природи і коштує їй найменше»[129]. Врешті, обидва бачать у живому організмі дію сили, що впливає не зовні – механічно, – а зсередини самої органічної матерії. Там, де Ламетрі говорить про forces de la vie[130], Бюффон – відповідно, про forces pénétrantes[131]. Те, що він має під цим на увазі (а це в жодному разі не ударна сила чи сила тяжіння механіки), спочатку він зумів описати лише негативно – як нездатність людини її розпізнати:

Ці сили… недоступні нашим почуттям, оскільки вони діють усередині тіла, тоді як наші почуття здатні сприймати лише зовнішнє. Наші очі для цього мали б бути організовані таким чином, щоб вони не лише бачили поверхню, а й проникали в середину тіла і відтак могли б роздивитися склад і структуру матерії. Тому ми ніколи не зможемо скласти собі уявлення щодо цих сил та їхнього способу дії[132].

Як вихід із цього ускладнення Бюффон пропонує допоміжну конструкцію moule intérieur[133], тобто перенесення технічно механістичного принципу карбування або литва форми. Завчасно відповідаючи на заперечення, що moule за визначенням може відтворювати лише зовнішню форму предмета, Бюффон зауважує, що moule intérieur для нього лише розумова конструкція, потрібна тільки для пояснення. «Той, хто хоче описати щось, для чого не існує поняття, інколи змушений удаватися до суперечливих на позір позначень»[134]. Із таким застереженням Бюффон пропонує moule intérieur для пояснення таїни життєвої сили: «Так само, як ми формуємо речі зовні за своїм бажанням за допомогою карбування та форм для лиття, так і природа має свої moules для формування внутрішнього»[135].

Будь-який організм – це певна moule intérieur, що надає неоформленій сировині її «внутрішню» форму. Це відбувається, по-перше, у процесі асиміляції їжі як «перекарбування» або «перелитво» отриманих із зовнішнього світу сировини, продуктів харчування у форму організму; по-друге, в процесі епігенетичного розмноження нового організму з невпорядкованої маси органічних молекул, що своєю чергою діють як крихітні живі цеглини moule intérieur для всього організму.

Від мікроістот теорії преформації, що за формою та кількістю визначені й незмінні до найдрібніших деталей від дня творіння, moule intérieur відрізняється своєю «відкритою» динамікою.

Як заперечення на приклад Мальбранша з сім’ям дерева, що містить у собі всі дерева минулого й майбутнього, Бюффон пропонує розумовий експеримент з одним сім’ям в’яза, яке впродовж 150 років перетвориться на масу деревини у 1 000 000 000 000 кубічних миль. «У такий спосіб можливо перетворити всю земну кулю на органічну субстанцію одного виду рослин»[136].

Цим прикладом Бюффон намагається підкріпити дві тези, що начебто суперечать одна одній, але насправді доповнюють одна одну, подібно до фізіократичного поєднання споживання й продукції. Він переконаний, що органічне є найпродуктивнішою в економічному сенсі силою природи. Крім того, це найбільша руйнівна сила, оскільки потяг органічного до асиміляції не заспокоюється, перш ніж (як у прикладі з сім’ям в’яза) не асимілює світ. «Живі істоти з їхньою величезною силою асиміляції водночас виявляються найбільшими руйнівниками».

Іnconvenients та obstacles extérieurs[137] біологічної дійсності – обмежені ресурси продуктів харчування та конкуренція в боротьбі за виживання – перешкоджають, як це бачить Бюффон, випереджаючи Мальтуса й Дарвіна, монополії одного виду, скажімо, в’язу. Також, випереджаючи уявлення щодо боротьби за виживання у ХІХ ст., Бюффон стверджує, що обидва природних інстинкти – продукція і руйнування – замість взаємознищення, навпаки, один одного стимулюють: «Хоча руйнівні сили є величезними і постійно працюють задля знищення організмів, сили відтворення безкінечно потужніші. Виглядає так, що сила репродукції безпосередньо походить від сили руйнації»[138].

Взаємознищення веде до великого кругообігу природи, в якому жива матерія перетворюється на мертву і через цю асиміляцію знову на живий організм. По-справжньому неорганічної, мертвої матерії Бюффон не визнає. Усе, навіть мінерали, колись були життям, що після свого відмирання лише увійшло у стан спокою, але постійно готове до нової організації. Його уявлення про появу суші з праокеану здається біологістичною фантасмагорією біблійної Книги Буття. Адже для Бюффона суша – це не що інше, як маса відмерлих живих морських істот, які через свій «тваринний фільтр» – Бюффон міг би сказати: їхній moule intérieur – у процесі мінерального випоту («transsudation pierreuse») створюють з води мінеральну субстанцію, з якої «складаються наші гірничі формації, як-от крейда, вапно чи мармур»[139].

Одним із найдивніших і водночас найуніверсальніших проявів природи Бюффон називає (і не без пафосу) «продукування нової кам’яної субстанції за допомогою води»[140] (курсив мій. – В. Ш.). А в іншому місці зазначимо почуття піднесеного, тут уже випереджаючи Берка: «Думка про те, що ці величезні маси матерії походять від колись живих організмів, перевищує силу нашої уяви»[141].

Бюффон був не єдиним, хто у XVIII ст. відкрив безмежну продуктивність органічного життя. Те, що він вирахував, так би мовити, суто гіпотетично, Абраам Трамбле та Шарль Бонне довели своїми сенсаційними біологічними експериментами. Перший розчленував відкритого ним прісноводного поліпа на довільну кількість частин, з яких утворилося стільки ж нових життєздатних екземплярів. Другий розрізав хробака на вісім частин, з яких сформувалися вісім нових повноцінних хробаків. Бонне наполягав, що це розрізання на частини може продовжуватися безкінечно, при цьому здатність до регенерації не порушуватиметься. Упродовж шести років з одного хробака може сформуватися три мільйони[142].

Поліп Трамбле, хробак Бонне та мушлі, яких Бюффон визначив як продуцентів суші (він говорить про ouvriers du vieil Océan[143]; [144]), – усі вони у XVIII ст. вважалися комахами. Визначення комахи охоплювало всіх маленьких тварин, що не є рибами, птахами, ссавцями або рептиліями, і через це вони формували перехідну, або сіру, зону, в якій можливо було все, навіть визначення крокодила як комахи. Однак це були винятки. Загалом від біблійних часів уважалося, що комах від решти тваринного світу відрізняють їхній крихітний розмір, їхня наявність у величезній кількості, їхня пов’язана з цим «безособовість», їхня надзвичайна продуктивність (бджоли, мурахи, павуки) і їхня не менша руйнівна сила (сарана).

Ентомологія XVII та XVIII ст. додала до цієї картини радикалізацію дихотомії крихітного розміру та продуктивності.

Те, що великий розмір і продуктивність у тваринному світі перебувають між собою в оберненому співвідношенні, було емпірично доведеним фактом. Кінь, корова та слон відтворюються кожного разу в одному екземплярі; собаки і кішки – виводком. Масовість ройових комах, яка залишає в тіні всіх решту, була живим доказом того, що тут має діяти зовсім інша продуктивність. Через це навіть довгий час панувало припущення щодо їхньої «спонтанної» появи з фекалій і продуктів розкладу.

Усе змінилося з винаходом мікроскопа, що вперше дозволив побачити існування і надзвичайну кількість яєць кожної