Читати книгу - "Тектоніка почуттів, Ерік-Емманюель Шмітт"

ДІАНА (із зухвалою усмішкою): Навряд чи тобі повірять.

РІШАР: То може я спробую, га?

Вона дивиться на нього з осудом.

А він легко, майже весело, веде далі:

РІШАР: Однак я хочу зупинитися на цьому.

ДІАНА: І чим я зобов’язана такою поблажливістю, цікаво?

РІШАР: Як почувається твоя мати?

ДІАНА: Доволі добре. А що?

РІШАР: Це і є відповідь.

ДІАНА: Відповідь на що?

РІШАР: Відповідь на запитання щодо поблажливості. Я відповідаю: як почувається твоя мати?

ДІАНА: То ти через неї мене пожалів?

РІШАР: От бачиш.

ДІАНА: Вона зрадіє, дізнавшись про це.

РІШАР: Так, можливо, але ти їй про це не скажеш.

Діана сухо киває. Рішара це явно потішає. Тепер він задає тон їхній розмові.

Вони трохи мовчать.

ДІАНА: Що ми тут робимо?

РІШАР: Мушу зізнатися тобі в одній дрібниці.

ДІАНА: Дрібниці?

РІШАР: Авжеж, дрібниці.

ДІАНА: Я слухаю.

РІШАР: Пригадуєш день, коли ти повідомила мені, що між нами дещо змінилося, коли зізналася, що вже не так сильно потребуєш мене, уже не чекаєш на мене з таким нетерпінням, позіхаєш і любиш спати сама, без мене?

ДІАНА: Ще б пак, пам’ятаю.

РІШАР: Можливо, ти не забула, що тоді я довго мовчав?

ДІАНА: То й що?

РІШАР: А ти не замислювалася, чому? Я мовчав, бо насправді нічого такого не помітив. Ні в тобі, ні в собі. Збайдужіння? Хіба? Для мене досі тривали весна і літо, до зими ще було далеко, сподівання були на ліпше. Аж раптом ти на моїх очах на шматки порубала наші стосунки, наше спільне щастя, те, що я вважав великим коханням... Ти педантично, затято, не зупиняючись, руйнувала, псувала, вбивала все! Я ледве свідомість тоді не втратив. І тоді я збрехав.

ДІАНА: Що?!

РІШАР: Так, я брехав, Діано, хвалився перед тобою — вигадав, буцімто я, як і ти, вже не так сильно тебе кохаю! Але це була неправда.

ДІАНА: Ні, це була правда!

РІШАР: Неправда.

ДІАНА: Правда!

РІШАР: Неправда.

ДІАНА: Навіщо тоді ти збрехав?

РІШАР: Через гордість.

ДІАНА (відмовляючись вірити у почуте, намагається удавати іронію): Але ж і історію ти вигадав!

РІШАР: Я ще не закінчив. Через кілька тижнів я прийшов до тебе, аби спробувати зміцнити наші стосунки, переконати тебе поїхати разом у відпустку, знову почати жити разом, як і раніше — усе спочатку! Хотів завершити період ворожості, який переживають усі пари.

ДІАНА: Ти, певно, з мене знущаєшся!

РІШАР: Того дня ти не просто втекла від мене, запізнившись — ти мені представила Еліну. (Діана здригається.) Представила? Ні, це погане слово. Ти сама жбурнула її у мої обійми!

ДІАНА (зненацька усвідомивши): Ні!

РІШАР: Не варто обманювати одне одного: так, вона сподобалася мені, сподобалася відразу. Та я не вчепився б у неї, якби... Не знаю, чому це відбувалося, та щоразу, як я приходив до тебе, то виходив із повним безладом у голові, з іще більшим бажанням завоювати Еліну...

ДІАНА: І ти... тоді ще... мене любив?

РІШАР: Звичайно, Діано.

ДІАНА: А зараз?

РІШАР: Зараз я кохаю Еліну, а Еліна кохає мене. Наше кохання доволі звичайне, просте.

Зблідла Діана ледве тягне голос:

ДІАНА: Господи, що я накоїла, що я накоїла?!

Різко хапає Рішара.

ДІАНА: Рішаре, благаю! Тепер, коли нам усе відомо, повернімося до початку!

РІШАР: Уже пізно. Уже надто пізно. До людини кнопка «перемотати назад» не застосовується.

ДІАНА: Неправда!

РІШАР: Реальність саме така: це те, чого вже не переграєш.

Рішар підводиться.

Вона незграбно кидається до нього, чіпляється за його руки.

ДІАНА: Рішаре, а що, як я принижуся до..?

РІШАР: Я слухаю?

ДІАНА: ...що попрошу тебе... повернутися?

РІШАР (вражений): Принизишся?

Стискає її зап’ястя.

РІШАР: Принизишся?! Хіба ти не бачиш, що саме це і згубило наші стосунки?

ДІАНА: Що, гордощі? Пиха? Так, я горда, дуже горда!

РІШАР (ніжно): Гордощі дуже заразні, Діано. Варто одному їх підхопити, як другий заражається миттю.

ДІАНА: Це моя помилка.

РІШАР: І знову пиха! Ні, це наша помилка, наша!

Повертає її до столика.

РІШАР: Прощавай, Діано. Поцілуй від мене свою матусю.

Діана низько похиляє голову, знеможена, переможена, достоту маріонетка, яку байдуже поклали на полицю.

ДІАНА: Рішаре, ти ж усвідомлюєш, що після цього мені залишається тільки одне... померти?

Рішар спочатку вагається, думає, як ліпше відповісти, однак не знаходиться з відповіддю і виходить із бару.

18. Ритуальна зала

Передпокій ритуальної зали.

Кілька безладно розставлених стільців.

Посередині сусіднього приміщення можна помітити тіло небіжчика. Через двері долинають дух ладану та солодкаві звуки органа.

Десь далеко й ледь чутно лунають дзвони церкви, знаменуючи похорон.

З’являється Родіка. Вона вся у чорному, дуже неприродна, почувається незручно. Не наважуючись увійти до ритуальної зали, вона зупиняється на порозі і стривожено роззирається.

Далі заходить Рішар, його обличчя виказує глибоке і щире горе.

Зауваживши зажуреного Рішара, Родіка кидається до нього і, не в силах стримати почуттів, хапає за руки.

Рішар вдячно приймає цей жест — так, ніби вони справді дуже близькі люди. Родіка плескає його по плечу, сторожко роззираючись довкола.

РОДІКА: Щось тоскно мені!

Рішар тепло дивиться на неї. Родіка підборіддям вказує на сусіднє приміщення.

РОДІКА: Вона там. Хочете побачити її?

РІШАР: Я не наважуюсь. Ще не можу...

РОДІКА: Сподіваюся, вона відійшла без страждань.

РІШАР (сердито): Ненавиджу ці дурниці, які можна почути на похоронах! «Відійшла без страждань»! О, так, то й ліпше! Але ж відійшла! А якщо вона і страждала, то чи страждатимемо ми через це дужче?

Родіка, зніяковівши, не знаходиться з відповіддю.

Тим часом заходить захекана Еліна.

ЕЛІНА: Мені не вдавалося припаркувати авто! Я дуже запізнилася?

РІШАР: Люба, пообіцяй, що завжди запізнюватимешся... зі смертю.

Вони цілуються.

Із сусіднього приміщення виходить Діана. Вона бліда, на обличчі біль. Тримається гідно, але помітно, що докладає до цього чималих зусиль. Подібна до великого лебедя — мовчазна, неквапна, — вона вражає.

Помітивши Рішара, Діана на мить зупиняється.

Рішар спершу хоче висловити їй співчуття, та відмовляється від цієї думки.

Вони дивляться одне на одного.

Тоді Рішар, схопившись, нахиляється до Еліни й Родіки.

РІШАР: Ходіть до зали, я підійду згодом!

ЕЛІНА: Я майже не знала її...

РОДІКА: Я прийшла тільки щоби підтримати вас із Еліною, я...

РІШАР (ніжно): Ходіть. Будь ласка.

Родіка й Еліна розуміють, що мають залишити Рішара наодинці з Діаною, і тихо