read-books.club » Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

158
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 15 16 17 ... 97
Перейти на сторінку:
звер­та­ли­ся зі злим ви­ра­зом! Ні! Але все ж та­ки звер­та­ли­ся!

Він не ба­чив нічо­го.


Ступав собі так свобідно, май­же гор­до, мов про­ва­див бог зна ко­го! А я, пев­на, що він біля ме­не, бу­ла й собі не мен­ше гар­но наст­роєна. Раз стріну­ли ми й Ле­ну з якимсь пан­ком, і во­на усміхну­ла­ся до ме­не зна­чу­щим усміхом.


В тій самій хвилі гля­нув мені Оря­дин до­пит­ли­во в очі.


- Я й за­був спи­та­ти­ся в вас, - ка­зав він, - як вам по­до­ба­ла­ся кон­цер­то­ва му­зи­ка?


- Добре, - відповіла я, але я відчу­ла, що він хотів щось інше по­чу­ти, напр., чо­му на моїх очах бу­ли хоч і як слабі оз­на­ки пла­чу?


- Я люб­лю му­зи­ку, - го­во­ри­ла я далі, не звер­та­ючи ува­ги на йо­го до­пит­ли­вий пог­ляд, - і жа­лую досі ли­ше то­го од­но­го, що не вчи­ла­ся її.


- А в іншім ви щас­ливі? - спи­тав він жар­то­ма.


- На такі пи­тан­ня тре­ба ба­га­то відповіда­ти. Пе­ре­дусім тре­ба ма­ти й дар бу­ти щас­ли­вим.


- А в вас то­го да­ру не­ма?


- О, про­тив­но! - відповіла я жи­во. - Я би навіть ва­жи­ла­ся ска­за­ти, що в ме­не є ду­же ве­ли­кий дар до то­го. В де­яких хви­лях відчу­ваю так ви­раз­но, що я влас­ти­во на­ту­ра страш­но жадібна жит­тя! Бе­русь за все над­то га­ряч­ко­ве, так мов­би мені не ма­ло ста­ти до­сить ча­су, що­би всього заз­на­ти. Доб­ра і зла життєво­го! Що це та­ке?


- Це вже вда­ча та­ка, - відповів він, і йо­го очі про­май­ну­ли пал­ко по мені. - Я не мо­жу цього об собі ска­за­ти. Мені чо­гось зовсім не спішно зна­ти, що да­рує мені до­ля, хіба де­що рад би я зна­ти. - На­раз спи­тав жи­во, вп'ялив­ши в ме­не свої ве­ликі чорні очі (ми вже сиділи): - Ви знаєте, хто був мій батько?


- Знаю!


Мовчанка.


- Моя ма­ти вмер­ла цілком мо­ло­дою, я навіть і не пам'ятаю її…


- І я свою лед­ве пам'ятаю, - заміти­ла я півго­ло­сом.


- Так? Бо мою заб­ра­ли бо­ги ети­ке­ту; от­же, від тих не­ма мені чо­го доб­ро­го надіятись. Скільки то за­ро­ду зла в мені, - іронізу­вав, - а скільки лег­ко­душ­ності! Ви би не повіри­ли!


- Ви самі в то не віри­те, ви, пев­но, лиш огірчені!


- О; в цій хвилі зовсім ні! - відповів май­же ве­се­ло. - Ті, що пе­ресвідчу­ва­ли ме­не об тім, то лю­ди прак­тичні, роз­важні - і мо­же, й не по­ми­ля­ються. Врешті я й сам вірю, що мож­на унасліди­ти, напр., ха­рак­тер і т. п. Чо­му би це не ма­ло бу­ти прав­дою? Од­но ви­яви­ло­ся вже. Я пал­кий, не­постійний, навіть прист­рас­ний, а де­ко­ли то ні з цього, ні з то­го не до­дер­жу віри, мов та со­ба­ка! - і засміявся ти­хо.


- О! Чо­му ви так го­во­ри­те?


- То не го­во­ри­ти вам то­го?


- Ні!


- Коли мені хо­четься вам це ска­за­ти!


- То ви справді такі?


- Справді.


- Я не вірю. Не вірю, що ви віро­ломні суп­ро­ти се­бе!


Він пог­ля­нув на ме­не зчу­до­ва­ним пог­ля­дом. - Суп­ро­ти се­бе? Ні, над тим я не ду­мав. Я ду­мав об віро­лом­ності суп­ро­ти дру­гих, а це знов щось інше.


- Ну, це щось май­же зви­чай­не, - ска­за­ла я. - Чо­му ли­ше од­ну кар­ти­ну лю­би­ти в своїм житті, ко­ли їх так ба­га­то?


- Тепер ви іронізуєте…


- О, зовсім ні. В ме­не суть свої пог­ля­ди на вірність.


- Але де­які кар­ти­ни зос­та­ються нам прецінь май­же на ціле жит­тя в пам'яті, - про­мо­вив потім зни­же­ним го­ло­сом. - Приміром: котрі роб­лять на нас своєю кра­сою або своїм сю­же­том сильне вра­жен­ня. Ви не віри­те?. - Чо­му ні? Я лю­би­ла свою ба­бу­ню з цілої душі, лю­би­ла наді все, а про­те люб­лю май­же так са­мо і свою матір, хоч її май­же не знаю. Ди­ву­юся са­ма, з якої хвилі ос­тав­ся об­раз її в моїй пам'яті і чо­му са­ме з тої хвилі! Я ма­ла лед­ве три чи чо­ти­ри ро­ки і, за­хо­ру­вав­ши раз, пе­реп­ла­ка­ла тоді цілу ніч, а во­на не спа­ла зі мною та­кож цілу ніч. Дру­го­го дня ви­нес­ла ме­не в го­род. День му­сив бу­ти пре­гар­ний, бо я над­ворі пе­рес­ла­ла­ся. Прос­нув­ши­ся, мені хотіло­ся ба­ви­тись. Во­на вста­ла - ах, її му­си­ла боліти го­ло­ва, бо во­на бу­ла та­ка втом­ле­на! Дов­ге, дов­ге во­лос­ся її бу­ло цілком розп­ле­те­не і вкри­ва­ло її стать зо­ло­тим пла­щем май­же до землі. Во­на підня­ла­ся на пальці, щоб уло­ми­ти мені га­лу­зоч­ку цвіту­чої акації - і так ба­чу я її до­нині, так, як спи­нається на пальці, з підня­ти­ми вго­ру ру­ка­ми, в якійсь ясній ле­генькій одежі… То­ту кар­ти­ну, чи ліпше ска­за­ти: то­ту хвильку, збе­рег­ла я до­нині у своїй пам'яті і зад­ля то­го об­ра­зу, ви­ри­то­го в моїй душі, я люб­лю її. Чо­му вби­ло­ся те все в тій хвилі в мою пам'ять? Чо­му не в іншій, напр., в такій, ко­ли да­ва­ла мені щось, на що я бу­ла ду­же ла­са? Чи це не ціка­ве?… І до цього об­ра­зу з тої хви­ли­ни нав'язує моя уява різно­родні інші кар­ти­ни, різно­родні події, і я так люб­лю її! Той об­раз міг на ме­не ли­ше своєю кра­сою зро­би­ти вра­жен­ня на ціле жит­тя - не прав­да ж?


- Правда, прав­да! - відповів він із ся­ючим пог­ля­дом. - І ви му­си­те бу­ти цілком до неї подібні…


- Бабуня ка­за­ла!


- Лорден зве вас Ло­ре­ляй. Я би вас та­кож так звав, як­би не він пер­ший ужив то­го прізвиська.


Я усміхну­ла­ся.


- Але він мені над­то не­на­вис­ний, - го­во­рив Оря­дин, - що­би я пов­то­ряв те, в чім він лю­бується, і то­му я на­дам вам інше ім'я.


- Наприклад: яке?


Він по­ди­вив­ся на ме­не якось так чуд­но-чуд­но, що я, спа­ленівши, опус­ти­ла очі.


- Не знаю, чи ви зго­ди­ли­ся би з тою наз­вою, - спи­тав зво­ру­ше­ний.


Я не пи­та­ла більше. А він мов бо­яв­ся, щоб сло­во те не вир­ва­ло­ся йо­му са­мовільно з уст, і та­кож за­мовк. Че­рез хви­ли­ну обізвав­ся:


- Він зма­лю­вав ме­не не ду­же гар­но пе­ред ва­шою ріднею, як я довідав­ся, а до мо­го дядька до­нес­ло­ся вже, що я спо­га­нюю свою бу­дучність, «бав­ля­чись в Лас­са­ля».


- Це й я чу­ла.


- А що ви ду­маєте?


- Я би хотіла, щоб ви мені самі ска­за­ли, що я маю ду­ма­ти!


- Ви - добрі! - ска­зав він з пог­ля­дом щи­рої по­дя­ки. - І я не­дар­мо повірив у вас за­раз з пер­шо­го ра­зу. Повірив у якусь щирість у вас, як віриться в по­во­рот вес­ни! А що­до «лас­сальства», то річ мається так: яки­мось наслідни­ком Лас­са­ля я не є; ли­ше та спра­ва, для кот­рої пра­цю­вав він і для кот­рої бо­ров­ся, зай­має й ме­не, так як і ба­га­то-ба­га­то дру­гих. Але мій план жит­тя інший. Пер­ше хо­чу осяг­ну­ти

1 ... 15 16 17 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"