Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

- Тіточко! Я не знаю… я не мо­жу вам цього на­пев­но при­рек­ти, [41] - відповіла я, міша­ючись.

- Що?

- Не мо­жу при­рек­ти на­пев­но. Він для ме­не завсігди та­кий привітний і лас­ка­вий, що це бу­ло би не­чемністю відповіда­ти йо­му грубістю. Він… він ніко­ли ме­не не об­ра­зив ані сло­вом, ані по­ве­ден­ням…

- Ха-ха-ха! - розсміяла­ся во­на своїм зви­чай­ним сміхом; а то­го сміху бу­ло до­волі, що­би ме­не ви­вес­ти з рівно­ва­ги.

- І ти справді та­ка наївна, мо­же, га­даєш, що він лю­биться в тобі, то­му що з то­бою ба­ла­кає, і що він мо­же то­му з то­бою й оже­ниться?

- Тітко! - вир­ва­ли­ся з жа­хом сло­ва з моїх уст, і га­ря­ча по­лумінь обілля­ла ме­не. - Тіточ­ко, я цього ніко­ли, ніко­ли не га­да­ла!

- Ага? Не га­да­ла? Хто би тобі повірив! Чо­му ж ти по­чер­воніла, як бу­ряк, ко­ли не га­да­ла? Ска­жи: чо­му?

Я чу­ла, як спа­леніла ще більше і як сло­ва обо­ро­ни заст­ряг­ли мені в горлі.

Видиш? - глу­ми­лась во­на. - Я зна­ла, що го­во­ри­ла!

Тіточко, ви не маєте ніко­ли наді мною ми­ло­сер­дя!

- Що? - скри­ча­ла. - Ти го­во­риш мені такі сло­ва? Мені, що влас­не я зми­ло­сер­ди­ла­ся над то­бою і ста­ла тобі дру­гою матір'ю? Що бу­ло би нині з те­бе, як­би не я? Нев­дяч­на ти! В те­бе не­ма сер­ця, ти навіть не знаєш, що ти го­во­риш!

- Чому би не зна­ла, тіточ­ко? Знаю!

Вона засміяла­ся так, як пер­ше, а вуй­ко обізвав­ся жур­ли­во:

- Ти все ліпше знаєш від тіточ­ки, На­тал­ко, все що до крихітки. То­му зав­даєш їй не­ус­тан­но жа­лю твоїм пре­муд­рим по­ве­ден­ням. Не знаю, звідки наб­ра­ло­ся в те­бе стільки то­го ро­зу­му. Іди! Іди й пог­лянь в дзер­ка­ло, що­би ти зна­ла, як злість і впертість ок­ра­ша­ють діво­че ли­це. Ти га­даєш, що то доб­ре, що ти слу­хаєш тільки сво­го влас­но­го ро­зу­му, що ро­биш тітці все на­пе­рекір? Ти по­вин­на йти насліпо за її при­ка­за­ми, не по­вин­на й пис­ну­ти! Все, що во­на ро­бить, ро­бить з пла­ном; а те­пер іди й при­не­си мені з ки­шені моєї бу­ден­ної камізельки оле­не­ву шкірку до оку­ляр. Але ні, по­го­ди!… Чи ти знаєш, хто Оря­дин є? Знаєш, напр., що то та­ке соціалізм? До­ки він нічо­го пев­но­го в ру­ках не має, до­ти він нуль, і до­ти не по­ви­нен ані же­ни­ти­ся, ані дівчині про лю­бов го­во­ри­ти. Це теж якісь пе­ред­часні зво­ру­шен­ня, котрі я зовсім не пох­ва­ляю. Як бу­де вже ма­ти свій ку­сень хліба, тоді най при­хо­дить; а те­пер - іди!

Я пішла.

- Ти ба­чив її очі, Мілеч­ку? - чу­ла я ще. - Ба­чив, як побіліла? Імпер­ти­нент­не, [42] зав­зя­те сот­воріння!

Орядин брав дійсно участь в кон­церті. Грав на скрипці якусь чу­до­ву угорську фан­тазію в суп­ро­воді фор­теп'яна.

На ме­не має му­зи­ка ще з ди­тинст­ва сильний вплив, і я бу­ла би най­щас­ливішою лю­ди­ною в світі, ко­ли би ме­не бу­ли му­зи­ки вчи­ли. Та ба!

Але я лю­бу­юся і грою дру­гих. П'ю-упо­ю­юсь нею, мов лю­бо­ща­ми жи­вої істо­ти. Пла­чу з незг­ли­би­мо­го смут­ку і кріпшаю. Справді, я кріпшаю, по­чув­ши го­лос му­зи­ки. Відчу­ваю, як з нею враз підніма­ються якісь го­ло­си в моїй душі і, злив­шись з нею в од­но, дзве­нять од­ною піснею. Тоді здається мені, що це пісня моєї істо­ти… Я не мог­ла під час йо­го гри відірва­ти від нього пог­ля­ду.

Як же пре­гар­но грав він, а й сам який був гар­ний!

Моє сер­це рва­ло­ся до нього, обніма­ло йо­го! Чи йо­го? Чи ним вик­ли­ка­ну прек­рас­ну гар­монію? Цього я вже не зна­ла ви­раз­но. Зна­ла ли­ше те, що сер­це моє бу­ло пе­ре­пов­не­не чимсь сильним і що то­му він був ви­нен! А він, ма­буть, відчув мій пог­ляд, відга­дав. Раз му­сив че­рез хви­ли­ну в грі ста­ну­ти. Під час то­го звер­нув го­ло­ву са­ме в ту сто­ро­ну, де я сиділа, і йо­го пог­ляд спи­нив­ся на мені - так гар­но! Мені ста­ну­ла вся ду­ша, всі дум­ки в очах, а він усміхнув­ся очи­ма. Поз­до­ров­ляв ме­не так. Опісля зда­ва­ло­ся мені, що ви­раз йо­го ли­ця зміняється, так мов­би відкрив що в моїм лиці.

З моєї пам'яті ви­ри­ну­ли на­раз тітчині й вуй­кові болісні сло­ва, і мій вид за­тем­нив­ся сльоза­ми. Я опус­ти­ла повіки, а він по­тяг­нув різко сми­ком по стру­нах…

Коли скінчив гра­ти, по­си­па­ли­ся грімкі оп­лес­ки. Він скло­нив­ся пот­ро­хи зміша­ний і, відгор­нув­ши во­лос­ся з чо­ла, зійшов, утом­ле­ний, в за­лу.

По кон­церті по­ча­ли­ся танці. Цим ра­зом об­хо­ди­ли во­ни ме­не ма­ло. Я шу­ка­ла йо­го. Моя ціла істо­та ро­зуміла те­пер лиш йо­го од­но­го, ли­ну­ла до нього в дивній суміші го­ря і втіхи. Він сто­яв з дру­ги­ми мо­ло­ди­ми людьми по­се­ред за­ли й ди­вив­ся на тих, що тан­цю­ва­ли.

І я тан­цю­ва­ла, ве­де­на зруч­ною ру­кою, лег­ко, лед­ве до­ти­ка­ючись по­мос­ту. Па­нок мій шеп­тав мені раз по раз до ву­ха, що гу­ляю зна­ме­ни­те і що я «пре­гар­ний мо­тиль»!

Я сміяла­ся. Я сміюся завсігди, ко­ли мені при­хо­диться та­ке слу­ха­ти. Ле­на ка­же, що це не­гар­но - сміяти­ся па­нам в ли­це, але ж я не мо­жу їх за те по­див­ля­ти! Насміюся з них доб­ре, насміюся й по­вер­ну спокійна до­до­му.

Минаючи в танці Оря­ди­на, я уни­ка­ла йо­го пог­ля­ду. Бо­яла­ся з ним стріну­тись, хоч хотіла то­го. Ах! я не ро­зуміла вже се­бе доб­ре. Я мов по­то­ну­ла всею ду­шею в якусь вес­ну! Мов пе­реб­ра­ла­ся в який­сь цілком но­вий пре­пиш­ний стрій!

Під час ма­лої па­узи в тан­цях надійшов і він до ме­не. - До вас годі до­би­ти­ся, - го­во­рив, усміха­ючись. - Я жду вже півго­ди­ни й див­лю­ся, ко­ли ли­шать вас в су­по­кою, та лед­ве діждав­ся.

З тим по­дав мені рам'я й ми пішли, як ба­га­то інших пар, про­ход­жу­ва­ти­ся по залі. Він го­во­рив мені щось про танці і що не тан­цює, а я зав­ва­жа­ла з за­чу­ду­ван­ням, що на нас звер­ну­ли­ся всі пог­ля­ди й сліди­ли ціка­во. І чо­му ж ди­ви­ли­ся так всі на нас? Чим різни­ли­ся ми від дру­гих пар? Мо­же, я справді та­ка «ве­ли­ка», як Ле­на не раз мо­ви­ла, і впа­да­ла при нім в очі? Але ні! Я ли­ше трош­ки ви­ща і тон­ша від Ле­ни - так це не мог­ла бу­ти та при­чи­на; а він був гар­ний і еле­гант­ний, рос­том тро­хи ви­щий за ме­не - і я не мог­ла так «страш­но» при нім виг­ля­да­ти!

Чи він не спос­теріг, як за на­ми звер­та­ли­ся го­ло­ви по­важ­них мат­рон і муж­чин? Я не ска­за­ла би, що