read-books.club » Класика » Микола Джеря, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"

143
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Микола Джеря" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 15 16 17 ... 38
Перейти на сторінку:
ним сто­яли лю­ди в чор­них, як са­жа, со­роч­ках, з брус­на­ти­ми що­ка­ми й пiд­бо­рiд­дя­ми, в ста­рих дра­них свит­ках, в ста­рих дi­ря­вих бри­лям з чер­во­ни­ми очи­ма.

- То ви б то бур­ла­ки, чи що? - спи­тав їх ха­зяїн згор­да.


Бурлаки тро­хи по­мов­ча­ли, а Ми­ко­ла про­мо­вив:


- Та еге ж! Не з доб­ра ста­ли бур­ла­ку­вать…


- Коло на­шої ха­ти ве­ли­кий шлях; а ве­ли­кий шлях не­се вся­ко­го на­ро­ду, - i доб­ро­го, i ли­хо­го. Шу­кай­те со­бi, лю­ди до­б­рi, прис­та­но­ви­ща де­iн­де, про­мо­вив ха­зяїн i ки­нув­ся до ро­бо­ти.


Бурлаки мовч­ки по­вер­ну­ли з дво­ра, а Ми­ко­ла не стер­пiв i про­мо­вив:


- Та й ми та­кi ха­зяїни, як i ти, чо­ло­вi­че, та тiльки ли­ха до­ля пог­на­ла нас з до­му.


Бурлаки пiш­ли до дру­гої ха­ти, да­лi до третьої: їх нi­де не пус­ка­ли на нiч. Ко­ло са­мої церк­ви во­ни зай­шли до од­ної убо­гої мо­ло­ди­цi й по­ча­ли про­си­тись пе­ре­но­чу­вать в клу­нi.


- Я б вас пус­ти­ла, та мо­го ха­зяїна не­ма до­ма. Я не знаю… я б ра­да й пус­тить, та… - го­во­ри­ла мо­ло­ди­ця, за­ни­ку­ючись.


Бурлаки роз­ка­за­ли про все своє го­ре, роз­ка­за­ли, як во­ни втек­ли з се­ла од па­на, як бi­ду­ва­ли, як наб­ра­лись ли­ха, i роз­жа­ло­би­ли доб­ру мо­ло­ди­цю. Во­на пус­ти­ла їх на нiч у клу­ню, ще й на­ва­ри­ла на ве­че­рю ку­ле­шу. Бур­ла­ки по­ко­том по­ля­га­ли на со­ло­мi й спа­ли як уби­тi. А доб­ра мо­ло­ди­ця, вер­нув­шись до ха­ти, як по­ча­ла ду­мать та га­дать, то з пе­ре­ля­ку по­хо­ва­ла в скри­ню всю оде­жу, яка ви­сi­ла на жерд­цi, пiд­пер­ла две­рi ко­чер­гою й ро­га­чем i дов­го не спа­ла, та все ду­ма­ла за бур­лак.


Другого дня, тiльки що свi­ну­ло, мо­ло­ди­ця вста­ла й по­ча­ла ог­ля­дать ха­ту i все, що бу­ло в ха­тi: по­ди­ви­лась на скри­ню, заг­ля­ну­ла в скри­ню - все доб­ро бу­ло цi­ле. Во­на пе­рех­рес­ти­лась i вий­шла над­вiр. Бур­ла­ки по­ко­том спа­ли на со­ло­мi як по­би­тi. Мо­ло­ди­ця за­то­пи­ла в пе­чi й по­ча­ла ва­рить обiд. Бур­ла­ки вста­ли, пов­ми­ва­лись, по­мо­ли­лись бо­гу до схiд сон­ця, по­дя­ку­ва­ли мо­ло­ди­цi й пiш­ли до са­ха­рень.



IV



Сахарнi сто­яли за ве­ли­ким став­ком, за­хи­ще­нi гли­бо­ким ро­вом i об­го­род­же­нi стi­ною. Шлях вив­ся до ве­ли­кої му­ро­ва­ної бра­ми; ко­ло бра­ми сто­яла сто­рож­ка для вар­то­во­го, по­мальова­на бi­ли­ми й чор­ни­ми сму­га­ми, як ма­лю­ють ска­р­­бо­вi сто­рож­ки для мос­ка­лiв. Бур­ла­ки ввiй­шли в бра­му i по­ба­чи­ли цi­лий не­ве­лич­кий го­ро­док. Пе­ред ни­ми бу­ла зов­сiм мiська ву­ли­ця з мос­то­вою, з тро­ту­ара­ми. По обид­ва бо­ки сто­яли не­ве­ли­кi му­ро­ва­нi до­ми­ки з здо­ро­ви­ми вiк­на­ми; ко­ло їх зе­ле­нi­ли са­доч­ки. То бу­ли жит­ла для нiм­цiв та для пи­са­рiв. На дру­гiй ву­ли­цi сто­яв чи­ма­лий дiм ди­рек­то­ра ра­фi­на­ду. Там бу­ла на­вiть шко­ла, тiльки не для прос­вi­ти на­ро­ду, а зад­ля то­го, щоб вив­чить хлоп­цiв на пи­са­рiв для фаб­рицьких кан­це­ля­рiй. В кiн­цi ву­ли­цi сто­яв ви­со­кий бу­ди­нок; то був те­атр - панська прим­ха, для роз­ва­ги офi­цi­алiс­тiв, їх до­чок i си­нiв та пи­са­рiв, а пiд ним бу­ли крам­ни­цi з уся­ким кра­мом. Да­лi йшли дов­гi ма­га­зи­ни а се­ред май­да­ну сто­яла през­до­ро­ва са­хар­ня, з од­но­го бо­ку на чо­ти­ри по­вер­хи, з дру­го­го на п'ять. Ко­ло са­мо­го став­ка сто­яв ра­фi­над та кос­то­пальнi з ви­со­ки­ми чор­ни­ми стов­па­ми. За са­хар­нею здо­ро­вий двiр був за­ки­да­ний саж­ня­ми дров; звiд­тiль тяг­лась за­лiз­на до­ро­га до за­во­дiв. Се­ред то­го дво­ра мiж саж­ня­ми дров сто­яла па­ро­ва ма­ши­на; там рi­за­ли ко­лод­ки на дро­ва, скла­да­ли дро­ва на ва­го­ни i вез­ли їх прос­то до па­ро­вих ма­шин на за­во­ди.


По всьому дво­рi й по то­му мiс­тi сно­ви­га­ли по­за­ма­зу­ва­нi ро­бiт­ни­ки, в чор­них со­роч­ках, з чор­ни­ми ви­да­ми. Скрiзь бу­ло чу­ти гук, шум, гам, свист. Ма­ши­ни в за­во­дах сту­ко­тi­ли та гур­ко­тi­ли, аж стi­ни гу­ли й тру­си­лись. З ви­со­ких ви­во­дiв завж­ди ва­лу­ва­ли стов­пи чор­но­го, смер­дю­чо­го ди­му. Бур­ла­ки дiй­шли до са­хар­нi й по­ча­ли роз­пи­ту­вать, хто при­й­­має лю­дей на ро­бо­ту. Ро­бiт­ни­ки по­ка­за­ли їм на один дiм, де жив по­се­сор тих за­во­дiв.


Посесор був єврей, Аб­рам Мой­сей­ович Бро­довський. Всi за­во­ди на­ле­жа­лись до од­но­го ду­же ба­га­то­го па­на, кот­рий жив за гра­ни­цею, й рiд­ко приїздив на за­во­ди. Єврей­ське гос­по­дарст­во вже да­ло­ся взна­ки лю­дям i ки­да­лось в вi­чi. Ого­ро­жа мiс­ця­ми ле­жа­ла на зем­лi, по дво­ру сто­яли гни­лi ка­лю­жi; бу­дин­ки бу­ли об­луп­ле­нi, вiк­на в ха­тах бу­ли по­ви­би­ва­нi; по­де­ку­ди цi­ле ста­до кiз гу­ля­ло по са­доч­ках i гриз­ло де­ре­во.


В той час як вер­бiвськi бур­ла­ки роз­мов­ля­ли з ро­бiт­ни­ка­ми, на­дiй­шов сам по­се­сор. То був товс­тий, здо­ро­вий жид, з ру­дою бо­ро­дою, з сi­ри­ми очи­ма, в чор­нiй ок­са­ми­то­вiй жи­лет­цi. На жи­лет­цi те­лi­пав­ся важ­кий зо­ло­тий лан­цю­жок з пе­чат­кою i вся­ки­ми цяцька­ми; на товс­тих ку­цих пальцях бли­ща­ли важ­кi зо­ло­тi перс­нi з до­ро­ги­ми блис­ку­чи­ми ка­мiн­ця­ми. Ко­мiр­чи­ки й со­роч­ка, чор­ний блис­ку­чий галс­тук на шиї бу­ли зас­мальцьова­нi, аж бли­ща­ли про­ти сон­ця. Чор­ний дов­гий сюр­тук, виш­не­вий ок­са­ми­то­вий кар­туз на по­ти­ли­цi да­ва­ли йо­му ду­же ха­рак­тер­ний вид. Нев­ва­жа­ючи на йо­го ба­га­те вбран­ня, на зо­ло­то, од йо­го тхну­ло чимсь. Бур­ла­ки впiз­на­ли той дух пiд ба­га­тою оде­жею, як вов­ки впiз­на­ють вов­чий дух у вов­чiй шку­рi.


- Чого вам тре­ба? - спи­тав у бур­лак Бро­довський.


Всi ро­бiт­ни­ки поз­дiй­ма­ли пе­ред ним шап­ки. Вер­бiвськi бур­ла­ки не зня­ли ша­пок, не пок­ло­ни­лись, тiльки згор­да пог­ля­да­ли на йо­го, не­на­че во­ни бу­ли ха­зяїна­ми в са­хар­нi, а Бро­довський був най­ми­том.


- Ми хо­че­мо стать на ро­бо­ту в са­хар­нi, - обiз­вав­ся Ми­ко­ла згор­да.


- Ну, ко­ли хо­че­те, то ста­вай­те, - ска­зав Бро­довський.


- А хi­ба ти прий­маєш тут на ро­бо­ту? - спи­тав Ми­ко­ла якось з ос­мi­хом i гор­до.


Бродовський зо­би­див­ся. Всi ро­бiт­ни­ки ос­мiх­ну­лись.


- Коли хо­чеш ста­вать на ро­бо­ту в ме­не, то не ти­кай на ме­не! Ну, що це та­ке з ци­ми му­жи­ка­ми! Я тут ха­зяїн. Хi­ба ти не знаєш, чи що?


- Авжеж не знаю! Хто те­бе знає, що ти та­ке, - ска­зав Ми­ко­ла якось сер­ди­то, як зви­чай­но се­ля­ни го­во­рять.


- Чого ти кри­чиш на ме­не! Ну, я з то­бою сви­ней не пас! Ну, ко­ли хо­чеш в ме­не слу­жить, то не ти­кай на ме­не, бо я тут пан, - про­мо­вив уже сер­ди­то Бро­довський.


Микола тро­хи не заг­нув Бро­довсько­му в батька-ма­тiр i на­­си­лу вдер­жав язи­ка; од­на­че вiн уже зу­мис­не по­ми­нав те ка­­пос­не "ви". Вiн усе-та­ки ба­чив пе­ред со­бою жи­да, хоч i ба­­га­то­го.


Бродовський, взяв­ши в по­се­сiю са­хар­нi, дов­го мо­ро­чи­всь, по­ки прив­чив лю­дей ка­за­ти йо­му "ви", а хто на йо­го ти­­кав, то­му вiн дов­го не ви­да­вав пла­ти за ро­бо­ту. Од­нi за­хо­жi бур­ла­ки дов­го не гну­лись, та все ти­ка­ли на йо­го, на дi­тей, на­вiть на йо­го жiн­ку, хоч во­на зов­сiм бу­ла схо­жа на па­ню.


Бурлаки зго­ди­лись з Бро­довським по три кар­бо­ван­цi на мi­сяць, на йо­го хар­чах i пiш­ли до ка­зарм.


- Чи не ко­ме­дiя, вра­жо­го си­на, з жи­дом! - ска­зав Ми­ко­ла. - Слу­жи­ли па­нам, а це

1 ... 15 16 17 ... 38
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Микола Джеря, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"