Читати книгу - "Щоденник наркомана"

Я й сам намагаюся описати і відчуваю, що виходить не дуже добре. Подумайте самі, мова має свої обмеження. Коли математики і вчені мужі захочуть обмінятися думками, звичайна мова не дуже підходить. Їм доводиться вигадувати нові слова, нові символи. Подивіться на рівняння Ейнштейна.

Колись я знав одного чоловіка, який був знайомий із Джеймсом Гінтоном, тим, хто відкрив четвертий вимір. Він був світла голова. Але Гінтон думав щонайменше в шість разів швидше за нього, навіть на найпростішу тематику. І коли Гінтонові потрібно було роз’яснити свою думку, він просто не міг цього зробити.

Це великий клопіт, коли з’являється новий мислитель. Усі починають стогнати, що вони його не розуміють, сильно дратуються – і неминуче починають його цькувати, називати атеїстом, дегенератом, пронімецьким зрадником, більшовиком чи якимсь іншим улюбленим на той час лайливим словом.

Веллс трохи розповідав про це у тій книжці про велетнів, а Бернард Шоу у своєму творі «Повернення до Мафусаїла». Узагалі ніхто в цьому не винен, але так воно є, і нікуди не дінешся.

І ось я, абсолютно звичайна людина, наділена цілком посереднім розумом, раптом опиняюся геть відрізаним від світу, один у своєму роді – і відчуваю, що маю розповісти щось неймовірно важливе, але я навіть собі не можу пояснити, що це таке.

Лу стояла навпроти мене, і я інстинктивно зрозумів, завдяки спорідненню наших душ, що вона була у такому самому становищі.

Для спілкування нам не потрібні були чітко зрозумілі слова і речення. Ми все чудово розуміли; все необхідне виражалося у вигляді витонченої гармонії поглядів і жестів.

Світ раптово зупинився на місці. Ми були самі посеред ночі й тиші речей. Ми належали до вічності якимсь непояснюваним чином, і ця безконечна німа тиша розквітала незбагненними обіймами.

Героїн почав діяти. Ми почувалися королями колосального спокою. Ми були повелителями – ми пустили паростки з небуття в існування! І тепер існування поволі змушувало нас до дії. У самій нашій природі була певна потреба, що вимагала вираження, і після першого ж сильного взаємопроникнення між нашими індивідуальностями ми досягли рівнодійної гармонії усіх сил, з яких складалися.

У певному сенсі наше блаженство було таким величезним, що ми просто не могли його витримати; і ми непомітно з’їхали до усвідомлення, що цю невимовну містерію слід виразити за допомогою ритуальних дій.

Але усе це відбувалося на величезній відстані від реальності. Прихований ланцюжок інтерпретації пов’язував істину з очевидним, банальним фактом, що саме зараз найкращий час для прогулянки на Монмартр і продовження ночі там.

Ми одяглися, щоб вийти на вулицю, мабуть, з таким відчуттям, як новоспечений єпископ уперше вбирає на себе своє облачення.

Але хто б нас тоді не побачив, він би не зрозумів і навіть не підозрював про таке. Вбираючись, ми сміялися, співали й обмінювалися веселими дурницями.

Коли ми спускалися сходами, то почувалися, мов боги, що сходять на землю, незрівнянно вищі за смертних.

Під кокаїном ми помітили, що люди досить дивно посміхаються. Видно, наш ентузіазм був помітний. Нас навіть трохи дратувало, що вони рухаються в іншому темпі; та це було зовсім інакше. Постійно присутнє відчуття власної зверхності над рештою людства. Немає слів, які б могли описати нашу величність. Наші власні голоси звучали дуже, дуже віддалено. Ми були абсолютно переконані, що портьє чітко усвідомлює, що таксі потрібне самим Юпітеру з Юноною.

Ми навіть не сумнівалися, що водій керує колісницею Сонця і знає про це.

– Ця штука просто чудесна, – сказав я до Лу, коли ми минали Тріумфальну арку. – Не знаю, що ти мала на увазі, коли казала, що на тебе не подіяло. Ти ж неймовірно прекрасна!

– Звичайно прекрасна, – засміялася Лу. – Уся слава доньки короля всередині; одежа її гаптована золотом, і вона підставляє своє лице для поцілунку, як комета, що прокладає свій шлях до Сонця. Ти не знав, що я королівська донька? – вона засміялася з такою спокусливою величністю, що щось у мене всередині майже знепритомніло від захвату.

– Почекай, Кокі, – прощебетала вона. – Все в порядку. Ти зловив мене, а я тебе, а ще я – твоя маленька дружина.

Я мало не подер оббивку таксі. Я відчув себе велетнем. Ґарґантюа був пігмеєм порівняно зі мною. Я відчув непереборне бажання розтрощити щось на друзки й аж розгубився, бо це Лу я хотів розтрощити і в той же час вона була найкоштовнішою та найделікатнішою порцеляною часів династії Мінь чи як там в біса називали цю епоху.

Найтендітніша, найвитонченіша краса! Доторкнутися до неї означало осквернити її. У мене раптом виникло нудотне відчуття брутальності шлюбу.

Тоді я ще не здогадувався, що раптова різка зміна почуття була спричинена таємничим провісником фізіологічного впливу героїну, що вбиває кохання. Без сумніву, інші збуджувачі, як алкоголь, гашиш і кокаїн, не заважають Купідонові. Деструктивний ефект може бути лише від твоєї реакції. Винен, так би мовити, тому, що втікав від констебля.

Але так звані філософські наркотики, головні приклади яких – морфій і героїн, налаштовані вороже до активних емоцій та емоційної активності. Нормальні людські почуття перетворюються на те, що збоку схоже на їхній духовний еквівалент. Звичайне добре почуття стає універсальною доброзичливістю, безконечно толерантною філантропією, оскільки моральний код втратив своє значення. У душі роздувається пиха, більша за сатанинську. Як казав Бодлер: «Хіба не ти – велична зневаго, робиш душу такою доброю?»

Поки ми їхали на Монмартр у напрямку Сакрекер, ми не промовили ні слова, занурившись у блаженний спокій. Ви повинні зрозуміти, що ми і так були збуджені до найвищої межі. Завданням героїну було підтримувати цей стан.

Замість того щоб здійнятися в небо, пристрасно б’ючи вогняними крильми, ми ширяли у безмежних просторах всесвітнього ефіру, час від часу прикладаючись до нових доз пухкого тьмяного порошку. Ми робили це без жадібності, без поспіху і навіть без бажання. Відчуття нескінченної сили, що може дозволити собі нескінченну неквапливість. Воля, здається, зникла геть. Ми рухалися без особливої мети, просто тому, що так потребувала наша природа. Наше блаженство з кожною хвилиною ставало дедалі цілковитішим.

З кокаїном ти дійсно стаєш повелителем усього – але усе має для тебе велике значення.

З героїном відчуття повелителя збільшується до такого рівня, що вже нічого не має значення. Немає навіть небажання продовжувати чимось займатись, що й підтримує курця опіуму у бездіяльному стані. Тіло залишається наодинці з собою, і тебе