read-books.club » Публіцистика » Цинкові хлопчики 📚 - Українською

Читати книгу - "Цинкові хлопчики"

205
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Цинкові хлопчики" автора Світлана Алексієвич. Жанр книги: Публіцистика / Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 16 17
Перейти на сторінку:
у ньому тоне.

– Моє ти сонечко…

Забрали до армії. Я молила не про те, щоб його не вбили, а щоб не били. Я боялась, що будуть знущатися сильніші хлопці, він же такий маленький. Розповідав, що і туалет зубною щіткою змушують чистити, і труси чужі прати. Я цього боялась. Попросив: «Надішліть усі свої фото: мама, тато, сестричка. Я їду…»

Куди їде – не написав. За два місяці надійшов лист із Афганістану: «Ти, мамо, не плач, наша броня надійна».

– Моє ти сонечко… Наша броня надійна…

Уже додому чекала, йому місяць лишався до закінчення служби. Сорочечки купила, шалик, туфлі. Вони й зараз у шафі. Надягла б у могилку… Сама б його вдягла, але не дозволили домовину розкрити. Подивитись на синочка, торкнутися… Чи знайшли вони йому форму за зростом? У чому він там лежить?

Першим прийшов капітан з військкомату:

– Тримайтеся, мати…

– Де мій син?

– Тут, у Мінську. Зараз привезуть.

Я опустилася на підлогу.

– Моє ти сонечко!!! – Підвелась і накинулась із кулаками на капітана:

– Чому ти живий, а мого сина немає? Ти такий великий, такий сильний. А він маленький… Ти – чоловік, а він – хлопчик. Чому ти живий?!

Привезли домовину, я стукала в домовину:

– Моє ти сонечко! Моє ти сонечко!

А тепер ходжу до нього на могилку. Впаду на камені, обійму:

– Моє ти сонечко…

Мати



Поклав до кишені шматок своєї землі – народилось таке почуття в потязі…

У-ух! Війна! Я буду воювати. Були, звичайно, серед нас і боягузи. Один хлопець не пройшов комісії через поганий зір, вискочив радісний: «Пощастило!» За ним ішов інший в черзі, його теж не взяли, він мало не плакав: «Як я повернуся до своєї частини? Мене два тижні хлопці проводжали. Хоч би виразка шлунка була, а то зуби болять». У самих трусах прорвався до генерала: через якісь хворі зуби не беруть, то нехай вирвуть ці два зуби!

У мене з географії в школі була «п’ятірка». Заплющую очі та уявляю: гори, мавпи, ми десь засмагаємо, їмо банани… А було так. Нас посадили на танки: у шинелях, один кулемет – праворуч, інший – ліворуч, задня машина, яка замикає, – кулемет назад, усі бійниці відчинено, автомати виставлено. Залізний їжак якийсь. Зустрічаємо два наших бетеери – хлопці на броні сидять, у тільниках, у панамах, дивляться на нас, від сміху давляться. Побачив убитого найманця, був вражений. Який тренований – атлет! А я потрапив у гори й не знав, як стати на камінь, що починати потрібно з лівої ноги. Десять метрів по стрімчаку ніс телефон… Коли вибух, стуляв рота, а треба розтуляти – перетинки лопаються. Нам видали протигази. Першого ж дня ми їх викинули, хімзброї в «духів» немає. Каски свої в дукані продали. Зайва вага на голові, нагріваються, як сковорідки. У мене була одна проблема: де вкрасти додаткового ріжка з патронами? Видали чотири ріжки, п’ятого купив на першу виплату в товариша, шостого подарували. У бою дістаєш останнього ріжка і останній патрон – у зуби. Це для себе.

Ми приїхали соціалізм будувати, а нас відгородили колючим дротом: «Хлопці, туди не можна. За соціалізм агітувати не треба, для цього спеціальні люди є». Прикро, звісно, що не довіряють. Розмовляю з дуканником:

– Ти неправильно жив. Ми зараз тебе навчимо. Будемо соціалізм будувати.

Він посміхається:

– Я до революції торгував і тепер торгую. Їдь додому. Це наші гори. Самі розберемось.

Їдемо Кабулом, жінки кидають у наші танки палицями, камінням. Бачата лаються матом без акценту, кричать: «Росіянине, їдь додому».

Навіщо ми тут?

…Стріляли з гранатомета. Я встиг розвернути кулемет, це мене врятувало. Снаряд у груди летів, а так – одну руку прошило, у другу пішли всі осколки. Пам’ятаю: таке м’яке, приємне відчуття… І жодного болю… І крик десь наді мною: «Стріляй! Стріляй!» Натискаю, а кулемет мовчить, потім дивлюся – рука висить, уся обгоріла, було відчуття, що я пальцем натискаю, а пальців немає…

Не знепритомнив, виповз разом з усіма з машини, мені наклали джгут. Треба йти, ступив два кроки і впав. Утратив близько півтора літра крові. Чую:

– Нас оточують…

Хтось сказав:

– Треба його лишити, а то всі загинемо.

Я прохав:

– Пристріліть мене…

Один хлопець одразу відійшов, другий автомат пересмикнув, але повільно. А коли повільно, патрон може стати навскіс. І ось патрон став навскіс, він автомат кидає:

– Не можу! На, сам…

Я підтягнув автомат до себе, та одною рукою нічого не вдієш.

Мені пощастило: там був ярочок маленький, я в ньому за камінням лежав. Мене затуляв гладкий великий валун. Душмани ходять поруч і не бачать. Думка: щойно вони мене побачать, треба чимось себе вбити. Намацав камінь, притягнув до себе, примірився…

Уранці мене знайшли свої. Ті двоє, що вночі втекли, несли мене на бушлаті. Зрозумів: бояться, щоб я не розповів правду. А мені вже було байдуже. У шпиталі відразу поклали на стіл. Підійшов хірург: «Ампутація…» Прокинувся, відчув, що руки в мене немає… Там різні лежали: без однієї руки, без обох, без ноги. Тихцем плакали. І вдарялися до горілки. Я почав учитися тримати олівець лівою рукою.

Приїхав додому до діда, більше нікого в мене немає. Бабця в сльози: онук улюблений без руки лишився. Дід на неї гаркнув: «Не розумієш політики партії». Знайомі зустрічають:

– Дублянку привіз? Магнітофона японського привіз? Нічого не привіз… Та чи був ти в Афганістані?

Мені б автомата привезти!

Почав своїх хлопців шукати. Він був там, я був там – у нас одна мова. Своя мова. Ми розуміємо один одного. Викликає мене ректор: «Ми тебе в інститут із “трійками” прийняли, стипендію дали. Не ходи до них… Навіщо ви на цвинтар збираєтесь? Безлад». Нам спершу не дозволяли збиратися разом. Нас боялись, мовляв, чутки нездорові поширюємо. Поголос. Ну, а якщо ми організуємось, то будемо відстоювати свої права. Нам доведеться давати квартири, ми змусимо допомагати матерям тих хлопців, які лежать у могилах. Вимагатимемо поставити пам’ятники, огорожі на цих могилах. А кому це, скажіть, потрібно? Нас умовляли: хлопці, ви не дуже розводьтеся про те, що було, що бачили. Державна таємниця! Сто тисяч солдатів у чужій країні – таємниця. Навіть яка спека в Кабулі – таємниця…

Війна не робить людину кращою. Тільки гіршою. Це однозначно. Я ніколи не повернуся в той день, коли пішов на війну. Не стану тим, ким був до війни. Як я можу стати кращим, якщо я бачив… як за чеки купують у медиків дві склянки сечі жовтяничника. Випив. Захворів. Комісували. Як відстрілюють собі пальці. Як спотворюють себе затворами кулеметів. Як… Як… Як в одному літаку повертаються додому цинкові труни й валізи з дублянками, джинсами, жіночими трусиками… Китайським чаєм…

Раніше в мене тремтіли губи від слова «Вітчизна». Тепер я інший. Боротись за що… За що боротись? Воювали – воювали. Ну, і нормально. А може, і за справу воювали? У нас кожне покоління отримує свою війну. Газети пишуть, що все правильно. І буде правильно. А з іншого боку, починають писати, що ми вбивці. Кому вірити? Я не знаю. Я нікому не вірю вже. Газети? Я їх не читаю. І навіть їх не передплачую. Сьогодні ми одне пишемо, завтра інше. Час

1 ... 16 17
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Цинкові хлопчики», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Цинкові хлопчики"