Читати книгу - "Цинкові хлопчики"

На п’яту добу взяв і застрелився солдат, пропустив усіх наперед і приставив автомат до горла. Нам довелося тягти його труп, його рюкзак, його бронежилет, його каску. Жалю не було. Він знав, що в нас не лишають трупів – виносять.

Згадали й пожаліли ми його, коли вже від’їжджали додому, демобілізувались.

– Вживати по одній пігулці тричі на день…

– Ну, і що?

– Озвірієте.

Підривні поранення – найстрашніші… Відірвана нога по коліно… Кістка стирчить… Від другої ноги відірвана п’ятка… Зрізано член… Вибите око… Відірване вухо… Уперше мене бив колотун, у горлі лоскотало… Сам себе вмовляв: «Не зробиш зараз, ніколи не станеш санінструктором». Підповзаю – ніг немає. Перетягнув джгутом, зупинив кров, знеболив, приспав… Чотири години тримав… Помер…

Бракувало медикаментів. Зеленки звичайної не було. То не встигли підвезти, то ліміти вичерпались – наша планова економіка. Добували трофейне, імпортне. У мене завжди в сумці лежало двадцять японських разових шприців. Вони в м’якій поліетиленовій упаковці, знімаєш чохол – робиш укол. У наших «рекордів» протирались паперові прокладки, ставали нестерильними. Половина не всотувалась, не качала – брак. Наші кровозамінники в пляшках по півлітра. Для надання допомоги одному важкопораненому потрібно два літри – чотири пляшки. Як на полі бою примудритися тримати близько години на витягнутій руці гумовий повітропровід? Практично неможливо. А скільки пляшок ти на собі понесеш? Що пропонують італійці? Поліетиленовий пакет на один літр, ти стрибаєш на нього в чоботах – не лопається. Далі: бинт звичайний, радянський бинт стерильний. Упаковка дубова, важить більше, аніж сам бинт. Імпортні… таїландські, австрійські… Чомусь тонші, біліші… Еластичного бинта взагалі не було. Теж брав трофейний… французький, німецький… А наші вітчизняні шини?! Це ж лижі, а не медичні засоби. Скільки їх із собою візьмеш? У мене були англійські: окремі – на передпліччя, гомілку, стегно. На «блискавці», надувні. Засунув руку, защипнув. Кістка зламана не рухається, захищена від ударів під час транспортування.

За дев’ять років нічого нового не поставили в нас на виробництво. Бинт – той самий, шина – та сама. Радянський солдат – найдешевший солдат. Найтерплячіший, невибагливий. Не споряджений, не захищений. Витратний матеріал. Так було сорок першого року… І через п’ятдесят років так само. Чому?

Страшно, коли в тебе луплять, а не самому стріляти. Щоб вижити, треба постійно думати про це. Я думав… Я ніколи не сідав до першої і до останньої машини. Ніколи не спускав ноги в люк, хай краще з броні звисають, щоб не відрізало у разі підриву. Тримав про запас німецькі пігулки для приглушення відчуття страху. Але ніхто більше їх не пив. У мене був бронежилет… Знову ж! Наш бронежилет не підняти, у ньому неможливо рухатись, американський – жодної залізної запчастини, з якогось куленепробивного матеріалу. У ньому – як у спортивному костюмі. Пістолет Макарова впритул його не бере, а з автомата лише зі ста метрів куля дістає… У нас шоломи тридцятих років, каски придуркуваті… (Замислюється.) За це… Багато за що там було соромно… Чому ми такі? Американські спальні мішки зразка сорок дев’ятого року, лебединий пух, легенькі. Японські спальники чудові, але короткі. А наш ватник кілограмів сім важить, не менше. У вбитих найманців ми забирали куртки, кепки з довгими козирками, китайські штани, у яких у паху не натирає. Усе брали. Труси брали, оскільки труси – дефіцит, шкарпетки, кросівки теж. Придбав я маленького ліхтарика, ножика-кинджальчика. Ще їсти завжди хотілось… Голод! Стріляли диких баранів. Диким вважався баран, що відстав на п’ять метрів від стада. Або міняли: два кілограми чаю на одного барана. Чай трофейний. Гроші з бойових приносили, афгані. У нас їх, хто званнями вищі, відбирали. Тут же, на наших очах, між собою ділили. У патрон заб’єш, зверху порохом присиплеш – кілька папірців збережеш.

Одні хотіли напитись, інші вижити, треті мріяли про нагороди. Я теж хотів нагороду. У Союзі зустрінуть:

– Ну, що в тебе? Що, старшино, комірчиною завідував?

Прикро за свою довірливість. Замполіти нас переконували в тому, у що самі вірили.

Настанова замполіта перед поверненням додому: про що можна говорити, про що – ні. Про загиблих не можна, тому що ми велика й сильна армія. Про нестатутні відносини не розповідати, тому що ми велика, сильна й морально здорова армія. Фотографії порвати. Плівки знищити. Ми тут не стріляли, не бомбили, не отруювали, не підривали. Ми – велика, сильна і найкраща армія у світі…

На митниці забрали подарунки, які ми везли додому: парфумерію, хустки, годинники.

– Не дозволено, хлопці.

Жодного опису не складали. Просто це був їхній бізнес. Але так пахло зеленим весняним листям… Ішли дівчата в легких сукнях… Промайнула в пам’яті та щезла Свєтка Афошка (прізвища не пам’ятаю – Афошка та й Афошка). Першого ж дня свого приїзду до Кабула вона переспала із солдатом за сто афошок, поки не розібралась. За кілька тижнів брала по три тисячі. Солдатові не по кишені. А Пашка Корчагін де? Справжнє його ім’я Андрій, але називали Пашкою через прізвище.

– Пашко, подивись, які дівчата!

У Пашки-Андрія була дівчина, вона прислала фото свого весілля. Ми чергували коло нього ночами – боялись. Якось уранці він повісив на скелі фото – і розстріляв із кулемета.

– Пашко, подивись, які дівчата!

У потязі наснилось: готуємось до виходу на бойові, Сашко Кривцов запитує:

– Чому в тебе триста п’ятдесят патронів, а не чотириста?

– Тому що в мене медикаменти.

Він помовчав і спитав:

– А ти міг би розстріляти ту афганку?

– Яку?

– Ту, що навела нас на засідку. Пам’ятаєш, четверо загинули?

– Не знаю… Я, напевно, ні. У дитячому садочку й у школі мене дражнили «бабієм»: дівчаток захищав. А ти?

– Мені соромно…

Він не встигає договорити, за що йому соромно, я прокидаюсь.

Удома на мене чекає телеграма від Сашкової мами: «Приїжджай, Сашко загинув».

Я стояв біля його могили:

– Сашко, мені соромно за те, що на випускному іспиті з наукового комунізму я отримав «п’ятірку» за критику буржуазної демократії. Провів порівняльний аналіз. Ти мене розумієш… Ми поїхали до Афгану сліпими… Нині вже говорять, що ця війна – ганьба, а нам нещодавно вручали новенькі значки «Воїн-інтернаціоналіст». Я мовчав… Навіть сказав: «Дякую!» Сашко, ти там, а я тут…

Мені потрібно з ним розмовляти…

Старшина, санінструктор розвідроти

– Він у мене маленький зростом був. Народився маленький, як дівчинка, вага – два кілограми, зріст тридцять сантиметрів. Боялась на руках тримати…

Притисну до себе:

– Моє ти сонечко…

Нічого не боявся, лише павука. Приходить з вулиці… Ми йому нове пальтечко купили. Це йому виповнилось чотири рочки… Повісила я те пальтечко на вішак і чую з кухні: шльоп-шьоп, шльоп-шьоп… Вибігаю: повний передпокій жаб, вони з кишень його пальтечка вистрибують. Він їх збирає:

– Матусю, ти не бійся. Вони добрі. – І назад до кишені запихає.

– Моє ти сонечко.

Іграшки любив військові. Дарувала йому танка, автомата, пістолета. Начепить на себе і марширує по хаті.

– Я солдат… Я солдат…

– Моє ти сонечко. Пограйся у що-небудь мирне.

– Я – солдат…

Йти до першого класу, не можемо ніде купити костюма, який не приміряємо – він