Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

називають Першою російською. 1905 року застрайкували робітники цукрозаводу, вимагаючи підвищення заробітної плати і скорочення робочого дня. А на другий рік уже повстали селяни. Їхні вимоги також були соціальні. Вони прагнули ніби й небагато: хотіли жати за шостий, а не за дванадцятий сніп.[68]

Билися в Осоті й 1918 року проти кайзерівців, які здійснювали реквізицію худоби, хліба і цукру. Мешканці села пішли у партизанський загін І.К. Тихоненка, заступника отамана Свирида Коцура. Вже влітку 1919-го осотянці билися проти червоних, а восени — й проти денікінців. І хоч виганяли заброд селяни, та не з медом жилося і осотянцям, адже їхнє село розляглося неподалік залізничної станції Фундукліївка, лише за якихось 10 верст від неї. А в ті часи краще було жити подалі залізниць, бо саме вздовж них гуртувалася ворожа сила — бронепотяги та ешелони з москалями, китайцями, татарвою, башкирами, латишами та іншими запеклими «друзями» України. Та Богдан їх не боявся, якраз на залізниці, у Фундукліївці, він і творив чудасії…

«Збере чоловік з 20–30 на конях і гайда на станцію, — розповідав земляк отамана К. Федоренко. — Уночі наскочать та як почнуть стріляти з оружия, то ті денікінці чи красні — хто куди. А вони вагони розкривають і все беруть, багато людям роздавали, чи хліб, чи імущество яке. Чув, що казали, наче Богдан часто до Холодного Яру їздив, у Медведівку, казали, що він із Чучупаками у зговорі був».[69]

Оскільки Богдан уславився у боротьбі з денікінцями, то червоні якийсь час вважали його «своїм». Он про яку пригоду отамана повідав його товариш Марченко, член штабу Холодноярської організації. Історію переповів Юрій Горліс-Горський.

«Марченко, кучерявий чорнявий хлопець, усміхнувся:

— Звичайна історія. Прийшла в Олександрівку 60-та червона дивізія. Приїжджають до нас у село два вершники — шукають «товаріща Баґдана». Ведемо їх до Богдана. Виявляється, що привезли пакет зі штабу дивізії. Адресовано: «Командиру революционной повстанческо-крестьянской дивизии товарищу Богдану». Видно, хтось сказав їм, що під час повстання проти Денікіна Богдан водив тисяч п’ять народу. Начальник і воєнком дивізії запрошують його листом приїхати на вечірку, яку влаштовує «політпросвєт» дивізії. Буде виступ місцевого хору і п’єса «Паризька комуна», доповіді про міжнародне і внутрішнє становище. Відсилає відповідь, що приїде. Казали, щоб не їхав, може, яка засідка. Жінка молода — в плач, але ти ж знаєш його!

Зібрали чоловік двадцять «почесного конвою» на конях, Богдан на своїй тачанці — приїжджаємо до театру. Половина хлопців із парою «Люїсів» зосталися надворі, його візник тачанку поставив так, щоб із «Кольта» добре було бити, за міномет хлопець сів, Богдан «Люїса» на плече — заходимо всередину. Оркестр нам зараз марш врізав, дивізійне начальство дрібним чортом розсипається: «Таваріщ Баґдан, таваріщ Баґдан, как би там насчьот аб’єдінєнія абєіх дівізій?»

Посадили нас у першому ряду. Виходить на сцену воєнком:

— Товаріщі! Зараз місцевий хор виконає «Інтернаціонал». Попрошу всіх встати!

Підняли завісу. Богдан встає і «Люїсом» до підлоги як гримне!

— Чому «Інтернаціонал» на початку? Ви в Україні, а наш народний гімн «Ще не вмерла…».

Підняли галас:

— Товариш Богдан! Це ж контрреволюційна пісня, як можна?

— Як «контрреволюційна»? При царі за неї в тюрму садили і при радянській владі співати не можна? Від імені селянської дивізії, від імені дванадцяти тисяч озброєних революційних селян (а «товаріщів» в Олександрівці чоловік триста!) вимагаю, щоб був виконаний наш народний гімн, інакше нам із вами не по дорозі!

Пошепталися, погоджуються… Ну, а хор наш просвітянський як врізав, аж стіни трясуться.

Скінчили. Воєнком знову виходить:

— А тепер, товаріщі, буде виконаний гімн трудящихся всіх націй!

Богдан «Люїса» на плече:

— А то вже хай олександрівські жидки послухають, мені він не подобається!

Зала так і завмерла. Ми вийшли, скочили на коней і, поки «товаріщі» схаменулися, були вже за Олександрівкою».[70]

За свідченням повстанця Марченка, навесні 1920 року отаман Богдан міг зібрати «чоловік сімдесят-вісімдесят на конях і чоловік із двісті на тачанках і підводах із добрими кіньми». Марченко казав, що Богдан «пішки не любить воювати, а хлопців, що забагато пошани до смерті мають, не візьме». Про осотянців та їхніх сусідів Марченко говорив так: «Самі села у нас — як вітер подме… Як допечуть добре «товаріщі», то всі підуть. У кого рушниці нема, з косою або зі штилем піде, але як загориться, так і згасне… Дядьки у нас важкі — його на два-три дні від жінки та господарства не відтягнеш. Але як розлютується — з косою на панцирник попреться».[71]

У Старій Осоті, що розкинулося на горбах і в ярах вздовж річки Осотянки, Богдан жив на кутку Поселянівка,[72] у старій хаті над ставом. А у Новій Осоті народився отаман Денис Гупало. Та він ще до «германської» війни переїхав у Новомиколаївку. Зрозуміло, що Стара Осота насамперед пов’язана з іменем Богдана — він тут народився, тут отаманував, тут і загинув. Трагедія сталася невдовзі після весілля. Ніби відчував Богдан, гучно відзначаючи своє одруження, що це чи не остання радісна подія його особистого життя.

Земляк отамана К. В. Федоренко розповідав, що Богдан у своєму селі «нікого не боявся». Яка б військова частина не прийшла до Старої Осоти, «він на тачанці по селі їздить, наче свій. Його і красні не трогали». 8 квітня 1920 року в село прийшли будьонівці, «а він поперед них на тачанці як пролетить, аж курява піднялася, а вони запитали людей, хто це їде. Кажуть: