Читати книгу - "Ловці перлів, Мирко Пашок"

Корабель називався «Ель-Сейф», тобто «Меч». Він був цілком гідний свого наймення. В нього були стрункі борти й гострий могутній ніс, окутий залізом і прикрашений угорі вирізаним з дерева ефесом меча. Це було, далебі, дотепно, бо коли корабель плив, то здавалося, ніби могутній, кривий меч на його носі розтинає хвилі. Що ж до перлів у торбинці пана Попастратоса, то слід сказати, що вартість їх була невисока.

На цей час пан Попастратос уже не раз відвідував дім пана Бабелона.

Вірний своїм переконанням, пан Бабелон віддячив йому тим, що підкупив одного з Попастратосових слуг. Тепер панові Бабелону був відомий кожен крок пана Попастратоса, й він мав навіть змогу час від часу знайомитися з Попастратосовими рахунками. Це було конче потрібно, бо мандрівки, що їх «Ель-Сейф» з паном Попастратосом на борту здійснював у Червоному морі, здавалися часом незбагненними, а пан Бабелон неухильно прагнув знати геть про все. Отож цілком природно, що рахунки одного купця перлів цікавили іншого купця.

Другий десяток перлин пана Попастратоса був уже набагато кращий.

А за третім він вирушив прямо до Алі Саїда.

Допіру пан Бабелон дізнався, що його суперник вирушив на Дахлак, як одразу ж кинувся слідом. Він не міг дозволити чужій щуці плавати в своєму ставку.

Пан Бабелон також уже давно мав власний корабель, але з «Ель-Сейфом» той корабель, звичайно, не міг рівнятися, хоча б тому, що був на добрих двадцять років старший. Називався він «Джаміле», тобто «Красуня». Була «Джаміле» пузата, мов качка, не мала на носі гострого меча й пливла значно повільніше. Тому-то — якщо пан Попастратос приплив до Джумеле ще опівдні — пан Бабелон кинув якір, коли вже посутеніло. Розпитавши, пан Бабелон дізнався, на превеликий свій подив, що його суперник ще й досі в Саїда. Якусь хвилю пан Бабелон вагався, а тоді подолав свою природжену сором'язливість і також вирушив до Саїда. Час був неслушний, але пан Бабелон, вважав, що давні друзі мають право на деякі привілеї.

Пана Попастратоса він застав у внутрішньому дворі за дивовижними вправами: той саме витягав камінчик по камінчику з Баширового носа, а Саїдів двоюрідний брат Азіз корчився від сміху й плескав у долоні.

Скнарість Азіза, цього бридкого карлика з червоною фарбованою бородою, розвинулася з роками до такої міри, що він почав без запрошення мало не день у день відвідувати Саїда, аби на дурничку досхочу напитися кагви мур. Ця найхарактерніша риса Азізової вдачі напрочуд яскраво виявилася тієї миті, коли пан Попастратос випустив, нарешті, зі своїх пазурів Башира й, повернувшись до Азіза, безцеремонно покопирсався рукою в того в бороді й виловив звідти новесеньку блискучу золоту монету. Тепер уже корчився од сміху Башир, дивлячись, як Азіз гарячково жмакає свою бороду, сподіваючися знайти там іще бодай одну монетку.

Азіз бризкав слиною від люті, а Башир сховався за Саїда, який тільки посміхався. Реготатися Саїд не міг, якби навіть і хотів: ось уже кілька років він хворів на ядуху, яка зігнула його в дугу. Саїд схуд, довгий хижий ніс гаком стирчав на його обличчі, зморшкувата шкіра набула хворобливого жовтавого відтінку. Але зараз Саїд принаймні посміхався, бо гидував Азізом. Сміялися всі, навіть Абдаллах. Цей омріяний Саїдів син виріс у кволого довготелесого молодика з довгастим упертим обличчям і глибоко запалими очима, що надавали йому схожості з мерцем.

У цю хвилину загальних веселощів пан Попастратос, очевидно, подумав, що настав його час. Він сховав монету до кишені й мовив спокійно, хоч і голосно:

— Я показав тобі, Саїде, багато цікавого. Тепер твоя черга: покажи мені свої дивовижні перлини!

Пан Бабелон закліпав очима. Попастрасова поведінка межувала із зухвальством, і здавалося, що гордовитий Саїд поставить заброду на своє місце. Але, на подив, Саїд не образився. Він перестав сміятись і поглянув на небо, де світив білий, наче перлина, повний місяць, заливаючи подвір'я потоками голубуватого сяйва. А тоді — на ще більший подив пана Бабелона — підвівся й кивнув Баширові.

— Зачекайте трохи, — мовив він.

Чекали вони досить довго, й пан Бабелон цей час міркував, якими чарами вплинув Попастратос на Саїда, завжди такого потайного й свідомого своєї гідності. Може, це саме неприховане, брутальне зухвальство обеззброїло Саїда? Чи, може, він дивився на Попастратоса, як на блазня, котрому можна дещо й дозволити? Врешті пан Бабелон дійшов висновку, що до цього, мабуть, спричинилося й те, й інше. Але зараз він навіть радів, бо не бачив славетних Саїдових перлів від тої самої хвилини, коли сімнадцять років тому Саїд показав їх йому з власної волі. А він же був у Джумеле частий гість і зробив Саїдові чимало цінних послуг.

Та ось Саїд повернувся. Але він ніс не кришталеву посудину, а вишиту шовкову торбинку.

— Я вийняв перли з води, бо зараз місяць уповні, — загадково сказав він.

Башир розстелив чорний оксамитовий килимок на залитій місячним світлом підлозі. Саїд висипав на килимок свої перли, лагідним повільним порухом розрівняв купку й відступив.

— О небо! — видихнув зблідлий пан Попастратос.

Пан Бабелон мовчки кивнув головою. Йому було зрозуміле це хвилювання. Він також був приголомшений, коли багато років тому вперше побачив це диво. Але тоді був день, жовте проміння сонця засліплювало перлини — скарби ночі— та однак то було незабутнє видовище. А зараз була ніч, повний місяць сяяв, наче перлина, а сто сімнадцять красунь, що лежали долі, були схожі на сто сімнадцять маленьких повних місяців. Тільки вони були кращі за блідий одноманітний місяць, бо їхнє сяйво безупинно мінилося. Здавалося, ніби перлини тремтять. Але то лише здавалося — тремтіло світло над ними й навколо них… Сто сімнадцять малесеньких світляних кружалець мерехтіло на підлозі, й кожне з них мало в собі веселку, таку легесеньку, ледве накреслену, що її важко було навіть помітити. Ці веселки зникали й знову з'являлися.

Було тихо. Пан Попастратос хоч і опанував себе, та хвилювання, однак, ще прозирало в його