Читати книгу - "Слід золотого обозу, Давид Ігорович Виходець"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Так, так, проворний у Денікіна контррозвідник, — промовив для годиться Артем Груша, хоча в мозку забилася важка думка, від якої йому аж млосно стало: «Остапенко… А ми безневинного Куща — за горло… Скоріше, скоріше до міста!»
На шляху, що вів до Києва, майже нікого не було. Але поблизу Дарниці наскочили на білогвардійський роз'їзд.
— Хто, звідки й куди? — перегородив конем дорогу вусатий вершник.
Артем ледь примружив око, і Катря зрозуміла, що саме від неї чекіст чекає допомоги в скрутному становищі.
— Ми з групи полковника Пальчевського, їдемо з донесенням, — сказала вона рішуче і на підтвердження назвала пароль: — «Коршун».
— Проїжджайте, — дав дозвіл денікінець.
Переправа ще була в руках червоних. Більше вершників ніхто не зупиняв, і вони спокійно добралися до будинку губчека.
КІНЕЦЬ НЕВЛОВИМОГО КРОТА
Артем на ходу кинув вартовому:
— Дівчину й старого під арешт!
І кинувся до кабінету Денисенка:
— Де Остапенко?
— Мабуть, уже повів на розстріл Куща, — відповів Петро Іванович. — Не зізнається ні в чому, ворожа душа, чого ж панькатися?
— Затримати, припинити! — крикнув щосили Груша. — Кущ не винний!
Груша кинувся до камери, вихопивши нагана. Сергєєв — за ним. Камера була порожня.
Груша з відчаю гуркнув оббитими жерстю дверима, перестрибнув східці ґанку, зачепився за ребро цеглини з круглого квітника, упав, проїхавши метрів зо три по моріжку, знову звівся на ноги, навскіс перетнув прямокутник подвір'я і, вже не маючи сили, зіперся руками об кам'яну стіну, що глухою брилою заступила вікна сусідніх будинків. Майже поруч під бузком стояв Кущ. Бліде, як у місячну ніч, лице, стріхою настовбурчений чуб, розширені й застиглі зіниці очей… Напроти нього з наганом у руці насторожився Остапенко. Обабіч — два червоноармійці з гвинтівками.
— Стій! — не крикнув, а зойкнув Артем. Рвучко відштовхнувся від стіни і рубонув долонею по піднятому ліктю Остапенка. Брязнула вибита зброя.
— Взяти запроданця! — загорлав Груша.
Нічого не втямивши, червоноармійці, Кущ і Сергєєв, що встиг примчати сюди, стояли незрушно, наче вкопані.
Остапенко несподівано нагнувся, хапаючи з бруківки свій наган, потім, випростуючись, з розгону вдарив головою Артема в живіт. Той крикнув і відлетів за кореневище бузку.
Швидше за всіх оговтався Кущ. Він, мов підкошений, бухнувся Остапенку під ноги. З несподіванки Остапенко спіткнувся і навзнак упав на землю. На нього насіли Сергєєв та Кущ, викрутили руки й гукнули ще й досі остовпілим бійцям: «В'яжіть його, чого витріщились!» Ті врешті збагнули, що й до чого, швидко зняли ремені й зв'язали Остапенка.
— Прости, Свириде, що так трапилось… — звернувся Груша до Куща. Потім гуртом підвели Остапенка й потягли його до кабінету Денисенка.
Петро Іванович розгублено розвів руками:
— Розтлумачте, нарешті, що тут коїться?
— Хвилинку, Петре Івановичу, — зігнувся Груша від болю в животі. — Все з'ясуємо…
Гукнув чергового по губчека:
— Приведіть з арештантської дівчину!
Катря боязко переступила поріг кабінету й зупинилася, зажмурившись. Почекавши, доки вона після темної комірчини звикне до світла, Груша запросив її підійти ближче і запитав:
Є серед нас той, з ким ти тримала зв'язок?
Катря підвела очі й відразу ж зупинила погляд на Остапенкові.
— Оце і є Кріт… Сьогодні вночі він з поручиком Семеновим викрали план нового маршруту вашого обозу…
Після цих слів відвернулася, зіщулилась.
Черговий прочинив двері, і Катря тихою тінню зникла з ним у сутінках коридору.
Та ось у двері постукали, до кабінету зайшов червоноармієць і доповів, що до губчека добрався якийсь закривавлений чоловік і вимагає побачення з Денисенком. Йому дозволили зайти. На порозі, підтримуваний бійцями, з'явився Григорій Чередниченко.
— Свій я… Дзюбою посланий… Серед членів губчека — білогвардійський агент… Кротом зветься… — ледь вимовив гість і зів'яв, знепритомнівши.
— До санчастини його! — гукнув бійцям Сергєєв, а сам підступив до Остапенка:
— Ну, то що, мерзотнику, спектакль продовжимо?
Остапенко, було, схопився з лавки, та язик йому наче судомою звело. Він так мовчки й опустився на лавку, з жахом усвідомлюючи, що гра для нього тепер скінчилася. Гра підлого й підступного зрадника, так легко й дешево купленого улесливими обіцянками Пальчевського…
Денисенко неквапно промовив:
— Охолонь, Сергєєв. Така наша служба. А тебе, кротяча нечисть… — тицьнув пальцем в Остапенка, — іменем революції — у двір, до стінки!
Остапенко упав на коліна і поповз до чобіт Денисенка, волаючи:
— Помилуйте! Я спокутую! Чуєте? Спокутую провину!..
Його так і повели з кабінету тремтячого, але це вже було останнє тремтіння в житті білогвардійського агента…
— Значить, так, — почав заспокоюватись Денисенко. — Кріт більше не існує лише для нас. Для денікінців він живий і здоровий. Як і раніше, зв'язок між ним, точніше, нами і головорізами Пальчевського йтиме через Катрю. Гадаю, дівчина згодиться на це…
Потім голова губчека пройшовся по кімнаті, закрив вікно, повернувся до присутніх і тихо сказав:
— У Києві — білогвардійці. Навколо нас вороги. Переходимо в підпілля…
ПЕРШУ АТАКУ ВІДБИТО
На дорозі, попереду обозу, несподівано розірвався снаряд. За ним, але вже ближче до возів, — другий, третій. Сипонули осколки. Дико заіржали коні.
Тих біженців, які ще продовжували відходити від Києва, з шляху наче вітром змело.
Устименко побіг до Василька і наказав йому негайно сховатись у гайку, що зеленів поруч.
— Тільки після бою приєднуйся до обозу. А якщо не відіб'ємо нападу — сам пробирайся до Чернігова і проси наших підмогу дати. Зрозумів?
Василько махнув
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слід золотого обозу, Давид Ігорович Виходець», після закриття браузера.