Читати книгу - "Невидимець, Герберт Уеллс"

— Навпроти, голубчику, — пояснив містер Бантінг.

— І прошу, зачиняйте двері, — сердито додав містер Кас.

— Гаразд, — стиха мовив гість голосом, дивно несхожим на хрипкий звук першого запитання. — Маєте слушність, — сказав він попереднім голосом. — Відчалюй! — І він зник, зачинивши за собою двері.

— Моряк, мабуть, — сказав містер Бантінг. — Цікаві вони хлопці. “Відчалюй!” — напевне, морський термін, який означає, що треба вийти з кімнати.

— Може й так, — згодився Кас. — Я сьогодні вкрай знервований. Коли двері ото відчинялись, я мало не підскочив.

Містер Бантінг посміхнувся, немов він сам не підскочив був з несподіванки.

— А тут іще, — зітхнув він, — ці книги!

— Одну хвилинку, — мовив Кас, встаючи і зачиняючи двері на ключ. — Тепер, гадаю, ніхто до нас не вдереться.

У цей час почулося, як хтось засопів.

— Безперечно одне, — зауважив Бантінг, присуваючи свого стільця до Каса, — що останніми днями в Айпінзі відбувалося щось дивовижне… дуже дивовижне. Я, звичайно, не можу повірити в Цю безглузду історію про невидиму людину…

— Вона таки неймовірна, — сказав Кас. — Але залишається той факт, що я бачив у рукаві…

— Та чи бачили ж ви? Чи певні ви цього?.. Може, тут, наприклад, дзеркало… Галюцинацію викликати досить легко. Не знаю, чи доводилось вам бачити коли-небудь справді доброго фокусника…

— Я не хочу знову товкти те саме, — відповів Кас. — Ми вже розібралися в цьому, Бантінгу. Ось ці книги… А ось і місце, що, як мені здалося, написане по-грецькому. Літери справді грецькі.

Він показав на середину сторінки. Містер Бантінг злегка почервонів і наблизив до книги своє обличчя, — очевидно, щось було не гаразд з його окулярами. Обізнаність цього маленького чоловіка з грецькою мовою була наймізерніша, але він був певен, що всі парафіяни вважали, ніби він знає і грецьку, і давньоєврейську. А тепер… Чи не признатися? А може, просто вдати, немовби він читає? Раптом він відчув якийсь дивний доторк до потилиці. Він спробував поворохнути головою, але йому чинили непоборний опір. Немов чиясь важка, тверда рука схопила йому голову і безжально притискає її до столу.

— Не ворушіться, мої любі, — прошепотів чийсь голос, — або я розтрощу вам голови!

Містер Бантінг глянув на Касове обличчя, що було зовсім близько від його власного, і побачив на ньому відбиття власного свого жаского подиву.

— Я дуже шкодую, що мушу повестися з вами так брутально, — сказав Голос, — але нічого не поробиш. Відколи це ви навчилися нишпорити в приватних записках дослідників? — додав Голос, і два підборіддя водночас ударилися об стіл, і клацнули чотири ряди зубів. — Відколи це ви навчилися вдиратись до приватного помешкання людини, що опинилася в біді? — і потрус повторився.

— Куди поклали вони мій одяг?.. Послухайте-но, — провадив далі Голос. — Вікна ці зачинені, ключ од дверей я забрав собі. Людина я дуже сильна, під руками в мене — кочерга, і до того ж я — невидимий. Будьте певні, що, коли схочу, я можу любісінько вбити вас обидвох і легко звідси вибратися. Розумієте ви? Отож-бо. Якщо я пущу вас, обіцяєте мені не робити ніяких дурниць і виконувати те, що я скажу?

Вікарій і лікар перезирнулися, і обличчя в лікаря видовжилось.

— Так, — відповів містер Бантінг, а лікар повторив це слово.

Тоді Невидимець відпустив їм шиї, і вікарій з лікарем вирівнялись на своїх стільцях. Обличчя в щкх були дуже червоні, і обоє вони крутили головами.

— Сидіть, будь ласка, там, де й сидите, — сказав Невидимець. — Ось, бачте, кочерга. Входячи в цю кімнату, — вів далі Невидимець, ткнувши кочергу під ніс одному й другому, — я не думав, що тут хтось є, і сподівався, крім книг з моїми записами, знайти тут і свій одяг. Де він? Ні, не підводьтеся. Я й так бачу, що він зник. Хоч дні тепер досить теплі, щоб невидима людина могла ходити гола, але вечори — прохолодні. Мені потрібен одяг та й. ще дещо. Потрібні мені й ці три книги.

З одної дуже прикрої причини, яка зараа стане ясною, наше оповідання доводиться тут знову перервати. Поки все оте відбувалось у вітальні і містер Гакстер стежив за містером Марвелом, що палив люльку біля воріт, ярдів на дванацять далі містер Гол і Тедді Генфрі з превеликим подивом розмовляли на єдину тоді в Айпінзі тему.

Раптом у двері вітальні щось сильно стукнуло, розлігся голосний крик, а потім… мовчання.

— Е-гей! — гукнув Тедді Генфрі.

— Е-гей! — відгукнулося з пивниці.

Містер Гол усвідомлював речі повільно, але певно.

— Щось там не гаразд, — сказав він і відійшов од прилавка до дверей вітальні.

З виразом напруженої уваги на обличчях, із задумою в очах вони з Тедді Генфрі підійшли до дверей вітальні.

— Щось сталося, — сказав Гол, а Генфрі потакнув головою.

На них війнуло неприємним запахом хімікалій, і з кімнати почулися притишені звуки швидкої розмови.

— Чи все там у вас гаразд? — постукавши в двері, спитав Гол.

Приглушена розмова враз увірвалась, на мить настала тиша, а тоді знову заговорили пошепки, і хтось скрикнув: “Ну, ні, це вже дзуськи!” Потім раптом почулася метушня, впав перекинутий стілець, коротка боротьба. І знову тиша.

— Якого це дідька? — півголосом вигукнув Генфрі.

— Чи все… у вас гаразд? — повторив містер Гол.

Вікарій одповів якимось дивним уривчастим голосом:

— Цілком. Прошу… не перешкоджати.

— Чудасія! — зауважив містер Генфрі.

— Чудасія! — згодився містер Гол.

— Каже, “не перешкоджайте”, — сказав Генфрі.

— Я не чув, — сказав Гол.

— І хтось сопів, — додав Генфрі.

Вони стояли, наслухаючись. Розмовляли у вітальні швидко і притишено.

— Я не можу, — заявив містер Бантінг,