Читати книгу - "Загальний аналіз (збірник)"

Верьовки. На щастя, за дверима немає ніякого приміщення, а лише замкнений із усіх боків внутрішній дворик – таки справді це Львів! Балкони на кількох поверхах по периметру біжать над вами, сходячись у прямокутник; на тих балконах де-не-де сушиться білизна й стоять виставлені з квартир непотрібні меблі та речі, вазони з фікусами, велосипеди і т. П. Пригинаючись під струменями води, жінка задріботіла через двір до наступних дверей, які завели вас обох у під’їзд, а далі й до якогось чи то помешкання, чи то складу, одразу було не розібрати. Та в будь-якому разі приміщення те вражало крайнім ступенем своєї захаращеності й водночас якимсь незрозумілим затишком. Після вогкої ночі й дощу тут пахло кавою з цинамоном, добрим тютюном та старовиною.

– Пане Юзю! пане Юзю!.. – Погукала жінка в глибину захаращеності. – Ще не спите?

– Добрий вечір, то ви, пані Олю?! – Із-за лаштунків, із-поміж шаф, тумбочок, дерев’яних ящиків і картонних коробок виступила міцна коренаста постать.

Чоловіка ще не можна було добре роздивитися, та якась внутрішня сила вже струменіла від самої його мови. Убраний пан Юзьо був у довгу, схожу на моряцький бушлат чорну куфайчину, застебнуту під саме горло, і в спортивні штани. У руці тримав люльку, яка поширювала довкола приємний вишневий аромат. Він підійшов на кілька кроків ближче, і ти завважив, що волосся в нього на голові руде й ріденьке, а крупні риси обличчя, певно, замолоду чіткі й виразні, дещо розпливлися, мабуть, від регулярного й тривалого вживання алкогольних напоїв.

– Маєте до мене справу? – це питання пан Юзьо поставив, уже роздивившися вас обох, і в тебе виникло враження, що звернене воно не до прибиральниці, а саме до тебе. Та пані Оля все ж узяла слово першою.

– Пане Юзю! Ту в нас оно знов чоловік із тунелю вийшов. І до рана не має шо робити. Ну, я не мушу вам то всьо пояснювати, ви сам прекрасно розумієте. То він у вас до ранку пересидит?

– Так, звичайно. – Пан Юзьо легенько розвів руками на знак згоди, і пасма вишневого диму попливли нерівними хвильками понад підлогою, якої, щоправда, майже не було видно в напівтемряві кімнати. – Прошу сідати.

Ти роззирнувся й побачив зовсім поруч, між двома картонними коробками, зручну оксамитову козетку, на яку так і хотілося опуститися після нервової біганини по ескалатору й під дощем. Прибиральниця тим часом підійшла впритул до пана Юзя та про щось швидко зацокотіла йому майже в саме вухо. Він розуміюче кивав головою, дивлячись через її плече на тебе мирним, замисленим поглядом.

– Добре, пані Олю, дякую. – Він знову затягнувся своєю люлькою, а прибиральниця, сказавши тобі чи вам обом неголосне «добраніч», зникла за дверима.

– Ну, то ви таки сідайте. – Пан Юзьо знову вказав тобі своєю люлькою на козетку. Він розмовляв із ледь відчутним галицьким акцентом, але правильною, майже літературною, мовою, хоча й із паузами, видно ретельно добираючи слова. – І зніміть вашу куртку, повісьте десь отам, нехай підсохне.

Скинути провологлу куртку й справді приємно. Та й тепло ж тут! присівши на козетку, ти випростуєш ноги й роздивляєшся довкола, крутячи головою. Стелажі з книгами, шафи з прозорими, скляними, і цілком закритими дерев’яними полицями, на шафах ще якісь пакунки, коробки, ящики, скриньки, шкатулки, тумбочки, полички, секретери, серванти – усе це розставлене в напівтемряві одного великого приміщення не хаотично, а згідно з певною системою, хоча й досить складною. Десь позаду шафи, яка стоїть упоперек кімнати, мабуть, розташована плита, бо пан Юзьо на хвильку відходить туди, за шафу, брязкотить там якимсь посудом і повертається, несучи на таці дві крихітні філіжанки кави, від яких піднімається пара – Вона змішується з ароматом його люльки й творить дивовижний п’янкий коктейль запаху. Пан Юзьо підходить до тебе впритул, присідає на якусь коробку, а між собою й тобою – уже й невідомо на що – ставить тацю.

– Прошу частуватися, – Він усміхається замисленою посмішкою й дивиться тобі просто в очі. – Як ви вже зрозуміли, я називаюся Юзьо. Я працюю ночами, так що ви мені не будете перешкоджати. Можете тут почуватися як удома.

Ти береш каву, підносиш до вуст і вдихаєш її пахощі. Невже це все з тобою? гіркуватий смак напою м’яко обволікає ротову порожнину, всередині робиться затишно й погідно. Потроху відступає, відходить у глибини тіла випита в кума Івана горілка.

– Я вам дуже вдячний. – Ти, нарешті, вирішуєш щось казати, бо сидіти в мовчанці видається тобі незручним, хоча пан Юзьо, здається, не почуває з цього приводу жодної незручності, він собі пахкає своєю люлькою й дивиться тобі в обличчя відкритим ласкавим поглядом.

– Не варто дякувати, – Видихає він разом із черговим кільцем вишневого диму. – Окрім того, ви й справді можете мені віддячити, це буде нескладно, я вам пізніше поясню. Але спершу мушу вам показати свої володіння. Бо, як я завважив, вас то зацікавило…

– Звичайно, звичайно, я саме хотів вас про це попросити. – Без великого бажання вести світську бесіду ти все ж продовжуєш розмову, хоча кава вже подіяла так, як вона завжди на тебе діє. Усупереч загальноприйнятому поглядові на цей напій ти після нього дуже хочеш спати.

– Ну, то ви, може, трохи перебільшуєте… – Пан Юзьо посміхається, він прекрасно тебе розуміє, він узагалі бачить тебе наскрізь. На підтвердження цього він раптом додає: – Ви собі сидіть, вам зараз треба відпочити, а я вам усе покажу. Ну, не все, звісно, але все найцікавіше чи, може, все, що для вас буде найцікавішим…

А відпочити й справді треба, тепло розливається всім тілом, роблячи його безпорадним і безвольним. Ти поволі відкидаєшся назад, на спинку козетки. Пан Юзьо тихо підводиться, поставивши філіжанку на тацю, ненадовго зникає за шафами та стелажами й повертається звідти, обережно несучи перед собою кілька пробірок у штативі. Пробірки ті заткнуті згори корочками, а на самих їхніх денцях видніється якась сіренька маса, світліша й темніша, – роздивитись її пильніше знову заважає клята далекозорість.

– Ось, це може вам видатися цікавим. Знаєте, що то є?