Читати книгу - "Позолочена рибка"

— Якось мені не по собі, — зітхнула Сара, коли Аліція мужньо, хоча й ледь тремтячим голосом, закінчила свою розповідь про відвідини Фридерика.

Сарин погляд зупинився на бамбукових ролетах, які Аліція любила опускати, коли на душі в неї було незатишно. Так, наче відгороджувалася цим від усього світу. Нині ролети теж були низько опущені, наче прапор на знак поразки.

— Власне, я не знаю, що сказати, — додала вона, помовчавши, і за цю щирість Аліція була Сарі вдячна.

— Розкажи, що в тебе, — мовила вона, порушивши дратівливу тишу, і навіть підморгнула подрузі.

— Два місяці каторжної роботи, і нігті хоч викинь! — Сара простягнула свої засмаглі, темні долоні. — А вони були в мене такі гарні! — зітхнула юна тоном дурненької Дорці й, так само, як вона, закліпала віями.

Дівчата засміялися.

— Ото вже буде, щойно Дорця повернеться з Карибів! — здригнулася Аліція, згадавши однокласницю.

— Ах, які в мене були чудові канікули! А на пляжі всі мене зачіпали. Боже, це такий кошмар!!! Вас не чіпають, то ви й не знаєте, як це жахливо! — Сара перевтілилася в Дорцю без найменших зусиль. На додачу, її міміка й жести були такі самі, як у тієї.

— Господи, невже ми так її не любимо! — Аліція недовірливо похитала головою. Наче ця зневага була чимсь страшенно ганебним.

— А за що її любити? За те, що вона вічно хизується власною тупістю?

— Треба в Бориса запитати, за що вона йому подобається. Здається, він геть здурів від неї й цілі канікули працював, копаючи якісь рівчаки. Щоб купити собі прикид, як у молодого Цуговського.[2]

— Цуговського? — Сара не вірила власним вухам.

— Так, бо Дорця шаленіє від «братів Ц». Борис навіть вивчив кілька їхніх пісень напам’ять…

— Борис? — Сара раптом перелякано глянула на Аліцію. — Ти переконана, що саме Борис?

— Ні… Не знаю. Може, я щось переплутала, — Аліція зніяковіла, усвідомивши, що під кінець навчального року Сара чомусь дуже часто згадувала про Бориса, і його ім’я вигулькувало в розмовах частіше, ніж будь-яке інше. Можна сказати, що аж занадто часто.

— Мабуть, я помиляюся! — Аліція підшуковувала відповідні слова. — Здається, Моніка мала на увазі Кшися. Зрештою, вона завжди говорить забагато, а потім виявляється, що все це дурня. Ти помітила, що вона цим нагадує нашу вчительку фізкультури?

Але Сара заглибилася у власні думки й лише обміркувавши щось, глянула на Аліцію, посміхаючись, як завжди.

— У будь-якому разі, мене не цікавить ця бліда подоба Цуговського, — пирхнула вона. — Навіть, якби Борис перетворився на двох братів одночасно, мені байдужісінько.

Аліція потупилася, бо в Сариних словах не було притаманної подрузі щирості.

І раптом між нею й Сарою запала мовчанка. Дуже схожа на ті, у яких тонули колись батьки Аліції.

— Підніми цю ролету, бо сидимо тут, як у шахті.

Аліція простягла руку до мотузка й дозволила призахідному сонцю розлити на стіні теплу пляму.

— Була би класна фотка. Посміхнися! — долоні Аліції вже фоткали обличчя подруги. — Частина Сари на сонці, частина в тіні… — вона вдала, що наводить об’єктив. — Клац, — мовила вже голосніше. Але Сара навіть не спробувала звично позувати до вдаваної фотографії, і Аліція із жахом подумала, що подруга виглядає зараз так, наче впала у викопаний Борисом рівчак.

Вона вже зрозуміла, що її плани зійшли нанівець, що про власні канікули вона й словом не прохопиться, а ім’я Роберта навіть не наважиться вимовити. Немає на те ради. Бувають такі моменти, коли власне щастя аж проситься, щоб комусь у ньому звіритися. Проте радість від того, що вона хотіла поділитися із Сарою своїми переживаннями, згасла.

Зрештою, я могла хоча б натякнути про нього, — думала Аліція. — Але ж неможливо натякнути так, щоб не посміхнутися, щоб голос не затремтів, очі не засяяли. І як почуватиметься Сара, яку я щойно позбавила ілюзій, а відразу потому приголомшу її власною радістю? Ні, — вирішила вона. — Робертові доведеться почекати, перш ніж він перетвориться на неодмінну тему пообідніх розмов. Спершу Фрицек. Потім Борис. Решта не має значення.

— А як там у Крушині? Роберт був? — Сара спробувала придушити гіркоту, яка щойно зринула в її серці. — Класний у тебе браслет.

— Дідусь із бабусею подарували, — відповіла Аліція, втупившись у крісло. — Так собі… дурничка. А Роберта не було. Теж працював, — додала вона, дивлячись, як Сара змагається зі шнурівками своїх тенісок.

— Забіжу днів через два. Я й досі працюю, і скажу чесно, мене вже від помідорів нудить. Та що там! — знизала вона плечима. — Однаково не зрозумієш, бо доля тобі в руку дає браслети, а не помідори, щоб їх важити.

І вже у дверях Сара знову зупинилася.

— Геть забула. Уявляєш, із ким на нашій вулиці прогулюється Костек Бонк?

— То він більше не у в’язниці? — Аліцію здивувала докладна біографія Бонка, яка зростала разом із ними.

— Ще не у в’язниці! — спростувала Сара. — Поки що він ходить з тією класною дикторкою, яка розповідає про погоду! Дивлюся на них з балкона й думаю, що коли б вона знала, яку штуку втнув Костек панові Малині…

— Ти ж казала, що він йолоп! — обурилася Аліція.

— Мій батько сказав, що зараз підвищений попит на ідіотів і в Бонка є всі шанси. Побачиш, його невдовзі по телеку покажуть! І тоді Малина виставить на аукціоні раковину, до якої Бонк йому нацюняв.