Читати книгу - "Вулиця Без світання"

— Що правда, то правда, — згодився Павлюк. — Моя помилка.

— Ми не прощаємо помилок, — блакитні, трохи витрішкуваті очі Іваньо, завжди такі ласкаві і добродушні, злобно блиснули. Від цього погляду Павлюк мимоволі збентежився. Він знизав плечем і вибачливим, майже боязким голосом відповів:

— Я не те хотів сказати. Ви мене не так зрозуміли.

— Я зрозумів вас, — Іваньо говорив спокійно, багатозначно. — І зрозумів дуже добре. Ви прийдете до мене увечері, о десятій.

Іваньо сказав адресу, простягнув Павлюкові руку для поцілунку і, перехрестивши «висповіданого», розміреними кроками пішов.

Павлюк вийшов з собору приголомшений і злий. Він не міг простити собі, що проявив легкодухість перед священиком, таким тихим і добродушним на вигляд.

Рівно о десятій годині вечора Павлюк був біля будинку отця Іваньо.

Пряма вулиця, обсаджена вздовж тротуарів каштанами, губилася в темній далині. З вікна сусіднього будинку долинала пісня. Дівчина, що йшла назустріч Павлюкові, нарочито сповільнила холу, щоб послухати її.

Павлюк не любив пісень. Кинувши вслід дівчині підозріливий погляд, навмисне проминув хвіртку, на якій була прибита дощечка з вказаним Іваньо номером.

Тільки після того, як дівчина зникла, повернувся назад і, переконавшись, що на вулиці нікого немає, штовхнув хвіртку. Вона була незамкнена.

Вузькою, посипаною піском стежкою попрямував до будинку. Подвір'я майже все було засаджене квітами. Золоті кулі жовтіли в темряві. Трохи осторонь від доріжки шелестіли листям дубки. Жодне вікно в будинку не світилося.

Проте священик не спав. Тільки-но Павлюк обережно постукав у двері, як вони відчинилися.

Господар узяв гостя за руку і повів усередину будинку. Павлюк просувався в темряві, не розбираючи напряму, лише догадувався, що вони йдуть в одну із задніх кімнат.

Відпустивши руку гостя, Іваньо зробив кілька впевнених, незважаючи на суцільний морок, кроків. Клацнув вимикач. Павлюк примружився від раптового світла.

Вони стояли в невеличкій кімнаті без вікон. На підлозі насипана купка картоплі, в кутку, під стіною, — мішки з капустою і ще якимись овочами, посеред кімнати — винна бочка.

Іваньо сів на один з грубих непофарбованнх табуретів. Другий недбалим рухом ноги підсунув гостеві.

Павлюка здивував вираз обличчя священика. Обличчя було втомлене, майже змучене. Куточки рота опустилися, щоки обвисли, блакитні очі дивилися з тупою, похмурою злобою. Цілий день Іваньо змушений був носити маску ласкавості й добродушності і лише пізно ввечері ставав самим собою, давав собі відпочити, повертаючи обличчю його справжній вираз.

— Щасливо дійшли? — спитав священик. — Ніхто за вами не стежив?

Голос в Іваньо зараз теж був справжній — не єлейно-співучий, як удень, а різкий, деренчливий, похмурий.

— Ні, ніхто, — коротко відповів Павлюк.

Хоч Павлюк був дуже високої думки про себе, він не міг не визнати, що йому є чого повчитися в цього ксьондза.

Помітивши, як уважно Павлюк оглядає кімнату, Іваньо поспішив запевнити його:

— Місце надійне. Наріжна кімната з глухими. стінами. Крім нас, у будинку нікого немає, підслухувати нікому.

— Це добре. — Павлюк намагався відтягти вирішальну розмову, не знаючи, з чого почати її, як краще вплинути на цю дволику, безперечно хитру і небезпечну людину. — Дуже добре.

— Якщо добре, то переходьте до справи.

Гість спідлоба глянув на священика. Помовчав трохи, збираючись з думками, потім докладно розповів про мету своєї небезпечної подорожі.

Іваньо слухав уважно, не перебиваючи.

— Так, — сказав він, коли Павлюк скінчив. — Ви взяли на себе важкий хрест. Це зарахується вам перед церквою тут і перед богом там, — він подивився на стелю. — Ні в якому разі не можна допустити, щоб список потрапив до рук радянських властей. Це було б загибеллю для кількох десятків вірних католиків…

— …І дало б можливість довести зв'язок деяких ксьондзів з гестапо, — додав Павлюк.

— А це ще гірше, ніж загибель кількох десятків вірних синів церкви, які давно зреклися всього земного, — святенницьким тоном закінчив Іваньо.

Павлюк скоса глянув на нього.

— Так чи інакше, — промовив священик, витримавши відповідну паузу, — ваша місія — подвиг на благо церкви.

Павлюк знизав плечем.

— Почати цю місію мені допомогли люди, які ненавидять католицьку церкву всією душею. А втім, так само як і православну, магометанську, іудейську та всі інші.

— Хто саме?

— «Слуги сьомого дня». Чули?

— Мерзенна секта єретиків. Однак церква дозволяє для здійснення високих цілей використовувати навіть єретиків… Яку послугу вони для вас зробили?

— Завдяки їхній допомозі я для радянських властей мертвий, утопився.

Павлюк не мав наміру вдаватися в подробиці.

— З чого почнемо? — спитав він у святого отця.

— У мене є план підземелля. Я начебто знав, що він знадобиться, зберіг. Зараз принесу.

Незабаром він повернувся із згорнутим у трубку аркушем паперу. Струсив з нього пил, простягнув Павлюкові.

— Ось.

— Це нам допоможе, — задоволено сказав Павлюк. Присунувши табурет до високої винної бочки, він розгорнув на ній план.

У цю мить в глибині будинку пролунав різкий дзвоник.

— Нарешті, — з відтінком задоволення сказав Іваньо.

У Павлюка дзвоник викликав зовсім інше почуття. Він стривожено підвів голову, сунув руку в кишеню, витягнув пістолет.

— Це по мене, — заспокоїв Іваньо. — Мабуть, старій Ганні Матусяк зовсім погано, пора її висповідати.

Отець Іваиьо вийшов на ґанок, чути було, як він розмовляє з кимось. Увесь цей час Павлюк сидів зіщулившись, як звір перед стрибком, насторожено поглядаючи навколо і не випускаючи пістолета. Нарешті, отець Іваньо повернувся. В руках священик тримав пляшку, склянку і тарілку з маленькими бутербродами.

— Щоб вам було веселіше на самоті, — пояснив він і поставив вино й закуску на бочку поряд з планом. — Я скоро повернусь.

Павлюк знизав плечем.