Читати книгу - "Озма з країни Оз"

— Страшенно голодний, — відповів Тигр, люто клацнувши зубами.

— То чом ти не з’їси чогось? — запитала вона.

— Марна річ, — сумно сказав Тигр. — Я вже пробував, та однаково знову роблюсь голодний.

— Ну то й я ж так само, — сказала Дороті. — Але я знов їм.

— Так ти ж їси всяку всячину, а тому воно не вадить, — відказав Тигр. — Ну, а я лютий звір, і мені хочеться їсти всякі бідолашні живі створіннячка, від ховрашка до повненького немовляти.

— Яке страхіття! — вигукнула Дороті.

— Отож-бо, — сказав Голодний Тигр, облизуючись довгим червоним язиком. — Повненькі немовлятка! Як смачно звучить! Але я зроду жодного не з’їв, бо сумління підказує мені, що так робити негарно. Якби я не мав сумління, то, мабуть, їв би немовлят, а потім знову робився голодний, і вийшло б, що я занапащаю немовлят без пуття. Ні!

Голодним я народився і голодним помру. Зате не матиму на сумлінні жорстоких учинків, за якими шкодував би.

— По-моєму, ти дуже добрий Тигр, — сказала Дороті, погладивши величезну голову звіра.

— Оце вже ти помиляєшся, — відказав той. — Я, може, добрий звір, але тигр із мене поганий, просто ганьба. Адже така в тигрів природа — бути жорстокими й лютими, і я, відмовляючись їсти невинні живі створіння, роблю так, як досі ще не робив жоден добрий тигр. Ось чому я покинув ліс і пристав до мого друга Лева-Боягуза.

— Але ж Лев насправді не боягуз, — заперечила Дороті. — Я бачила, як він поводився дуже хоробро.

— Помиляєшся, люба моя, — поважно мовив Лев. — Іншим я, може, інколи й здавався хоробрим, але ніколи ще не натрапляв на таку небезпеку, якої б не злякався.

— Я теж, — щиро призналась Дороті. — Але я мушу йти визволяти Біліну, а потім знову прийду до вас.

Вона побігла круг палацу на задвір’я і скоро розшукала курник, бо почула гучне кудкудакання і взагалі такий галас, який зчиняють наполохані кури.

Видно, в курнику щось було не в порядку, тож Дороті зазирнула у щілину між планками дверей і побачила купку курей та півнів, що забилися в один куток і дивились на щось таке, що нагадувало кулястий вихор з пір’я. Воно металось по курнику туди й сюди, і спершу Дороті не могла роздивитися, що то таке, а від курячого крику аж у вухах лящало.

Та раптом той клубок пір’я перестав вирувати, і тоді, на свій подив, дівчинка побачила Біліну, що нахилилась над Зозулястим Півнем, який лежав долі. Хвилинку обоє лишались нерухомі, а тоді Руда Курка стріпнула крилами, щоб уляглося пір’я, й рушила до дверей із виразом гордого виклику та з переможним сокорінням, а Зозулястий Півень пошкутильгав до решти курей, тягнучи розтріпане пір’я по пилюці.

— Що це, Біліно? — вигукнула Дороті вражено. — Ти що, билася?

— А ти як думала! — відказала Біліна. — Ти думала, що я дозволю отому зозулястому поганцеві панувати наді мною, вдавати з себе правителя всього курника? Ні, я ще годна дзьобатись і дряпатись!

І звуть мене Біл!

— Не Біл, а Біліна, — докірливо поправила Дороті. — І не говори так вульгарно, це не годиться. Йди сюди, Біліно, я тебе випущу, бо сюди прибула Озма з Озу й визволила нас.

Руда Курка підійшла до дверей, Дороті відсунула засув, прочинила двері й випустила її, а решта курей мовчки дивилися на них зі свого кутка, не важачись підійти ближче.

Дівчинка взяла свою подругу на руки й вигукнула:

— Ой, Біліно! Який у тебе жахливий вигляд!

Пір’я повискубуване, одне око трохи не видзьобане, з гребінця тече кров!

— Це пусте, — відказала Біліна. — Ти подивись на Зозулястого Півня. Хіба я не дала йому лупня?

Дороті похитала головою.

— Ну куди це годиться? — сказала вона, несучи Біліну до палацу. — Хіба ж личить тобі знатися з тими простими курми? Вони враз зіпсують твої добрі манери, і тебе вже не будуть поважати!

— Я не набивалася знатись із ними, — відрубала Біліна. — В усьому винна ота норовлива стара Принцеса. Але я виросла у Сполучених Штатах і поки ще можу підняти лапу задля своєї оборони, отож не дозволю якійсь курячій злидоті з країни Ев наскакувати на мене та величатися переді мною.

— Ну гаразд, Біліно, — примирливо мовила Дороті, — годі вже про це говорити.

Вони вже підходили до Лева-Боягуза та Голодного Тигра, і Дороті познайомила Руду Курку з обома.

— Я радий познайомитися з будь-ким із друзів Дороті, — чемно сказав Лев. — Як судити з вашого теперішнього вигляду, ви не боягузка. А от я боягуз.

— Від вашого теперішнього вигляду у мене слина тече, — докинув Тигр, жадібно дивлячись на Біліну. — Ох, певно, і смачна ж ви були б, якби я тільки міг схрупати вас. Але не турбуйтесь. Ви б угамували мій апетит тільки на мить, а тому справа не варта заходу.

— Дякую, — сказала Курка, вмощуючись на руках у Дороті.

— Крім того, це була б несправедливість, — провадив Тигр, не зводячи очей з Біліни й клацаючи зубами.

— Певне що так, — квапливо вигукнула Дороті. — Біліна моя подруга, і ти ні в якому разі не повинен її їсти.

— Спробую запам’ятати, — пообіцяв Тигр, — хоча я буваю трохи забудькуватий.

Потім Дороті занесла свою улюбленицю до палацової вітальні, де Тік-Так, якого Озма запросила сісти, вже сидів між Страхопудом і Залізним Дроворубом. Навпроти них сиділи сама Озма та Принцеса Нуднуватта, а поряд із ними стояв вільний стілець для Дороті.

Довкола цього поважного товариства вишикувалось військо Озу, і Дороті, глянувши на гарні мундири двадцяти семи вояків, сказала:

— Таж тут, здається, самі офіцери!